Тема 14.

УКРАЇНА В ДРУГІЙ

ПОЛОВИНІ 40-Х – КІНЦІ 80-Х РОКІВ ХХ СТ.

План

14.1 Післявоєнна відбудова та розвиток України в 1945 – початку 1950-х рр.

14.2 Україна в умовах десталінізації

14.3 Поглиблення системної кризи тоталітарного режиму в другій половині

60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст. Дисидентський рух

14.4 Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України

14.1 Післявоєнна відбудова та розвиток України

в 1945 – початку 1950-х рр.

Повоєнні адміністративно-територіальні зміни

Становище українських земель наприкінці 40-х рр. ХХ ст. було вкрай тяжким. Перетворившись на арену головних бойових дій 1941-1944 рр., Україна зазнала найбільших матеріальних та людських втрат. Загальна частка її у військових втратах СРСР становила 42 %. Територіально українські землі вже не ділилися поміж сусідніх держав, а навпаки збиралися до купи.

Питання повоєнних кордонів почало активно обговорюватися з наближенням кінця Другої світової війни. Воно часто порушувалося під час зустрічей лідерів країн-переможниць, особливо на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях. Проте сам факт проходження лінії українського кордону вирішувався у двосторонньому порядку після капітуляції Німеччини.

Особлива увага при цьому надавалася делімітації українсько-польського кордону. Враховуючи складність двосторонніх відносин у попередні роки, радянське керівництво спочатку відмовилось від швидкого розв’язання питання на користь України і пішло на певні поступки Польщі. Це обумовлювалось необхідністю встановлення дружніх відносин з новим соціалістичним урядом республіки. Як результат, у 1944 р. між Києвом та Варшавою було підписано Люблінську угоду. Згідно з нею, до Польщі відходила значна частина західноукраїнських земель з населенням близько 800 тис. людей. Позиція Радянського Союзу суттєво змінилася після капітуляції Німеччини. 16 серпня 1 945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено новий договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити «лінією Керзона», з відхиленням на схід (на користь Польщі) 5-8 км. Завершився цей процес у 1951 р. обміном однаковими за площею ділянками на прохання Польщі.

Робота щодо включення до складу УРСР територій Закарпатської України розпочалася відразу після їх звільнення. З приходом радянських військ тут почали активно створюватися громадські представницькі органи – народні комітети (виступали за возз’єднання з братами українцями). Використовуючи це, радянське керівництво почало усіляко підтримувати їх, і 26 листопада 1944 p. І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачеві ухвалив маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. 29 червня 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.

Останньою державою, з якою Україна уклала домовленість про повоєнні кордони, стала Румунія. 10 лютого 1947 р. між ними було підписано угоду, за якою Румунія визнавала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину і погоджувалася на лінію кордону зразка 1940 р. Цими документами було остаточно сформовано західний кордон України і завершено процес збирання етнічних українських земель.

Зовнішньополітична діяльність УРСР

Оформлення чіткого кордону супроводжувалося розбудовою державних органів влади. В УРСР були створені ознаки державності: прапор, герб; у 1946 р. РНК УРСР перетворили на Раду Міністрів УРСР; організовано 25 міністерств, підпорядкованих уряду республіки, зокрема Міністерство закордонних справ. Такі зміни нічого не давали Україні в плані реальної незалежності, однак значно посилювали міжнародні позиції СРСР. З цією метою Сталін при створенні Організації Об’єднаних Націй (ООН) навіть виступив із пропозицією включити до складу її членів-засновників усі республіки Радянського Союзу. Однак ідею було відхилено, за винятком України та Білорусії (через великі втрати під час війни).

26 червня 1945 р. делегація України взяла участь у міжнародній конференції і підписала декларацію про заснування Організації Об’єднаних Націй. Першим віце-головою підготовчої комісії було обрано тодішнього наркома закордонних справ УРСР Д. Мануїльського. Невдовзі Україна стала членом 12 міжнародних організацій, а в 1951-1958 рр. набула членства ще у 16. Представники УРСР плідно працювали у Статистичній комісії, Комісії з прав людини, Комітеті у справах біженців і переміщених осіб та інших структурних підрозділах ООН. У 1948 р. Україна була обрана непостійним членом до Ради Безпеки ООН. Того ж року вона стала ініціатором створення Всесвітньої організації охорони здоров’я, вступила до Всесвітнього поштового союзу, Всесвітньої метеорологічної організації, Міжнародного союзу електрозв’язку тощо.

Набуття членства у різних організаціях відіграло позитивну роль у зміцненні міжнародного авторитету України. Її представники були авторами та ініціаторами прийняття низки міжнародних документів. Лише протягом перших повоєнних років українські дипломати підписали 65 міжнародних угод. Серед них значної ваги набули мирні договори з колишніми союзниками Німеччини під час проведення Паризької мирної конференції, Дунайської конвенції про судноплавство на Дунаї та ін.

Значна увага відводилася налагодженню економічних зв’язків. Передусім це стосувалося держав-членів створеної у 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Туди входили соціалістичні країни Східної Європи та Азії. Поступово налагоджувалися міжнародні контакти в сфері науки та культури, відкривалися дипломатичні представництва. Однак, уся ця робота переважно відбувалася в межах країн соціалістичного табору, пропозиції ж розширити географію міжнародного співробітництва з іншими державами Європи, Азії та Америки були відхилені Сталіним.

Відбудова промисловості

Утвердження України на міжнародній арені багато в чому стало можливим завдяки швидким темпам відбудови народного господарства. Незважаючи на те, що в республіці залишилися неушкодженими лише 19 % від довоєнної кількості промислових об’єктів, вже на початок 50-х рр. вона знову стала однією із провідних індустріальних країн Європи.

Однак, процес відбудови народного господарства України мав певні особливості. Економіка республіки відновлювалася не як самостійний, замкнутий комплекс, а невід’ємна частина загальносоюзної системи. Москва почала розвивати евакуйовані підприємства у Сибіру та на Уралі, покладаючи на них функції головних промислових центрів. Як наслідок, доля республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво знизилася з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р. Надалі економіка України все більше і більше переорієнтовувалася на виготовлення комплектуючих, а не кінцевої продукції. Посилювалася диспропорція розвитку між легкою та важкою промисловістю. Усе це доповнювалося відмовою Радянського Союзу від фінансової допомоги США («План Маршала» – 13 млрд. дол.). У такий спосіб Вашингтон намагався зміцнити власні позиції в Європі. Тому з ідеологічних міркувань СРСР не лише відмовився прийняти її, але й запровадив аналогічну форму допомоги для соціалістичних країн Східної Європи. Фактично на плечі Радянського Союзу покладалася не лише відбудова власної території, але й значної частини Європи. Фінансування відновлення промисловості України проходило за рахунок внутрішньореспубліканських ресурсів. Згідно з четвертим п’ятирічним планом, на територію України доводилося 15 % загальносоюзних капіталовкладень при 42 % загальносоюзних втрат.

Незважаючи на це, економіка України стрімко відновлювалась. За період 1943-1945 рр. рівень валової продукції промисловості республіки зріс з 4 % до 26,2 %. Відбудовувався житловий фонд (на ці потреби з центру було надано 500 млн. карбованців). У серпні 1946 р. на VIII сесії ВР УРСР було прийнято з акон «Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 рр.». Згідно з ним, до кінця п’ятирічки планувалося здійснити відбудову народного господарства республіки і перевершити довоєнний випуск продукції. Пріоритетними напрямками розвитку були металургійна, вугільна, хімічна галузь і залізничний транспорт. На його реалізацію виділялось 65 млрд. карбованців. На потреби важкої промисловості направлялось 80 % капіталовкладень.

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил народу господарство України за короткий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п’ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургійні підприємства «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський, Єнакіївський заводи. Крім цього, промисловий потенціал республіки поповнився низкою нових комбінатів. Це Київський авіаційний, Одеський автоскладальний, Харківський підшипниковий, Запорізький трансформаторний, Львівський інструментальний заводи тощо. Значну допомогу у цьому надавали інші республіки Радянського Союзу. В Україну направлялися спеціалісти, техніка, устаткування. Лише металургійний комбінат «Запоріжсталь» допомагали відбудовувати 57 підприємств СРСР та 30 тис. робітників з різних куточків Союзу. З метою стабілізації фінансової системи у грудні 1947 р було проведено грошову реформу. За банківськими вкладами до 3 тис. карбованців обмін грошових знаків відбувався у співвідношенні 1:1, вклади від 3 до 10 тис. карбованців скорочувалися на 1/3, а вклади понад 10 тис. – на 2/3. Найбільше постраждали ті, хто зберігав заощадження на руках: вони мали віддати за один новий карбованець 10 старих.

На кінець 1950 р. в Україні більш ніж до війни добували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування та металообробки, електроенергії, цементу; майже стільки, як до війни, виплавляли чавуну, сталі, добували кам’яного вугілля. За офіційними даними, четверту п’ятирічку було завершено достроково за 4 роки і 3 місяці. Але це стосувалося лише окремих галузей (електроенергетика, машинобудування, металургія). Відбудова легкої промисловості просувалася повільно (у 1950 р. вона досягла лише 80 % від рівня 1940 р.). Повної відбудови народного господарства УРСР вдалося досягти тільки в наступній, п’ятій п’ятирічці (1951-1955 рр.).

Не залишились осторонь відбудовчих процесів УРСР і західноукраїнські землі. Відтепер вони переставали бути постачальником сировини (дерева, нафти), а перетворювались на центри деревообробної, паперової, хімічної галузей (Ужгородський і Мукачівський меблеві комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.). Сприяло цьому і відкриття значних родовищ корисних копалин: 1946-1949 pp. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого у ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава-Київ, а в 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва. Було докорінно реконструйовано промисловий потенціал регіону, зведено понад 2,5 тис. підприємств. Найбільші з них були з будовані у Львові: електроламповий, інструментальний, машинобудівний заводи. Як наслідок, до 1950 р. обсяг валової продукції промисловості збільшився у 3,2 рази. Цього вдалося досягти завдяки збільшенню частки підприємств західноукраїнських областей щодо України з 4,7 % у 1940 р. до 12,6 % у 1949 р. (у важкій промисловості – відповідно 8,1 і 16,8 %).

Розвиток сільського господарства. Голод 1946-1947 років

Головним джерелом фінансування відбудови промисловості було сільське господарство. Спираючись на нього, влада продовжувала перекачувати кошти для потреб індустріалізації без урахування проблем села. На повоєнне село покладалися щонайменше три завдання: забезпечити промисловість сировиною, налагодити стабільне постачання у міста продовольства, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції на експорт. Контролюючи їх виконання, влада застосовувала командні методи: посилення тиску; введення жорсткого порядку; репресії; укрупнення колгоспів (1950 р.).

При цьому до уваги не брався той факт, що на середину 1940-х років посівні площі в Україні становили 60 % від довоєнного рівня. 80 % сільського населення працездатного віку складали жінки та діти. Був гострий дефіцит сільськогосподарської техніки і фахівців. На потреби сільського господарства виділялось лише 7 % загальносоюзних асигнувань. За таких умов влада замість того, щоб підтримати село, розпочала примусово переводити працездатне населення у міста, занижувати ціни на сільськогосподарську продукцію, заборонила поширювати на колгоспників пенсійне законодавство, встановила мізерну оплату праці. Для прикладу, колгоспники Київської області у 1946 р. отримували за один трудодень 150 г зерна, в інших областях цей показник коливався в межах 50-100 г чи взагалі дорівнював нулю. Не зацікавлені у праці на державу, селяни поступово переходили до розвитку присадибних господарств. Так вони забезпечували у повоєнні роки 70 % грошового доходу, понад 80 % м’яса, 90 % картоплі. Для порівняння, робота в колгоспі давала 5 % грошових доходів; 35 % – зернових; 1 % – м’яса. Відмову від економічного стимулу влада компенсувала посиленням адміністративно-командних методів.

Так, 21 лютого 1948 р. ВР УРСР прийняла указ «Про виселення з УРСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Відповідно до нього, з України у 1948-1950 рр. було виселено 12 тис. осіб і ще 20 тис. дістали попередження. Посилювалась дія закону 1939 р. про сільськогосподарський податок, що встановлював оподатковування кожної тварини, дерева та плодового куща. Це призвело до масового вирубування фруктових дерев і зменшення кількості худоби та птиці у селянських господарствах. З метою посилення кримінального переслідування «розкрадачів хліба» на них поновлювалась, згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р., дія терміна «ворог народу».

Усе це доповнювалося постійним зростанням норм хлібозаготівель. З метою отримання коштів для потреб післявоєнної відбудови лише у голодні 1946-1947 рр. норму було піднято з 340 млн. пудів до 360 млн. Наслідком н епродуманого курсу радянського керівництва щодо сільського господарства був голод 1946-1947 рр. Його причини ховались як у вищезгаданій політиці, так і природних факторах. Зима 1945-1946 рр. на більшості території України виявилася малосніжною, а весна і літо – посушливими. Як наслідок, це призвело до загибелі 20 % посівів зернових, а їх середня врожайність оцінювалась у 3,8 центнера з гектара. Керівництво кількох областей звернулося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, натомість, норми було збільшено та заявлено вимогу повернути борги за минулі роки. Події розгорталися за сценарієм 1933 р.

Селянство ініціювало масовий саботаж хлібозаготівлі. Частина голів колгоспів почала приховувати зерно, аби не допустити голоду. У свою чергу влада вдалась до жорстоких репресій, відновивши діяльність «Закону про п’ять колосків». Судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2 313 селян, до кримінальної відповідальності за приховування зерна було притягнуто 1,6 тис. голів колгоспів. У той час, коли за межі України сотнями ешелонів вивозився пограбований хліб, на всій її території, крім західних областей, спалахнув страшний голод. За неповними даними 1946-1947 pp., у 16 областях померли від голоду майже 800 тис. людей. На травень 1947 р. було зареєстровано близько 1 млн. осіб, хворих на дистрофію. Незважаючи на посилення репресій, план хлібозаготівлі було виконано лише на 62,5 %.

Опинившись у загрозливій ситуації, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим спробувало знизити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово зверталося за допомогою особисто до Сталіна. Врешті-решт допомога була надана у вигляді позики на 60 тис. т зерна та 140 млн. крб. для налагодження безплатного харчування населення. Однак це коштувало Хрущову посади. На посту керівника республіки його було замінено Л. Кагановичем.

Радянізація західних областей України. Боротьба ОУН та УПА

Завершення Другої світової війни знаменувало початок нової хвилі радянізації західноукраїнських областей. Враховуючи аграрний характер економіки регіону, першочергова увага влади приділялася колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1948 р. – 1 762, 1949 р. – 6 098, 1950 р. – 7 190 (колгоспи об’єднували до 98 % селянських господарств). Звичними методами здійснення таких кардинальних змін стали тиск, терор, репресії, депортація.

Повернення командно-адміністративних методів управління викликало обурення серед населення. Головним противником таких змін стала ОУН-УПА. Вбачаючи у них головну загрозу реалізації ідей комунізму, влада розпочала боротьбу з місцевими проявами «буржуазного націоналізму». Для цього сюди надсилались численні військові формування (були переслані 5 бронепоїздів), підрозділи МВС, організовувалися загони самооборони. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися у всіх областях Західної України. Однак рішучість та організованість повстанців не давала можливості р адянській владі швидко вирішити цю проблему. Активність УПА залишалась ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2 207 збройних акцій. У відповідь сталінський режим провів 9 238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. Розуміючи, що УПА користується підтримкою місцевого населення, влада почала висилали до Сибіру сім’ї і навіть цілі села, кожного, хто був пов’язаний з опором. Усього протягом 1944-1953 pp. було депортовано понад 600 тис. осіб. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники перебували під суворим контролем, вони вже не могли постачати підпільникам провізію. На кінець 40-х рр. умови діяльності ОУН-УПА стали неймовірно складними. Враховуючи це, керівництво організації прийняло рішення про перехід до пропагандистської роботи та саботажу. Однак це були останні спроби. У 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС-МДБ загинув головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). За відсутності підтримки західноєвропейських країн, посилення дії радянської репресивної системи та значних людських втрат у червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення про децентралізацію УПА. Після цього уся боротьба підпілля була зведена до протистояння окремих загонів.

Витіснення підрозділів ОУН-УПА стало можливим не стільки завдяки концентрації значної кількості військових загонів, скільки систематичним репресіям та депортації населення. Проводячи їх, влада вирішувала два головні завдання: послаблення опору населення щодо колективізації та боротьба із «ворогами народу». Як результат, 7 січня 1944 р. вийшло розпорядження НКВС СРСР за підписом Л. Берії, згідно з яким «усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і направити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). Пізніше у березні 1944 р. з’явилося нове розпорядження НКВС СРСР, у якому зазначалося: «Сім’ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім’ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу». Для кращого контролю західноукраїнських територій у перші роки протистояння із ОУН-УПА М. Хрущовим було запропоновано навіть такий метод, як заручництво. Згідно з ним, на заможне селянство покладалися функції інформаторів про можливі акції підпільників. У разі невиконання цих повноважень інформатори та їхні сім’ї репресовувалися. Про значні масштаби цих акцій засвідчує той факт, що у доповідній записці МВС СРСР від 10 вересня 1947 р. згадується про виселення із західних областей України 25 тис. сімей активних націоналістів і 74 898 членів ОУН-УПА.

Найбільшою каральною акцією стала операція «Вісла», що мала три етапи.

І етап – «добровільне переселення» (вересень 1944 – серпень 1945 p.). У цей період по селах почали роботу комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. До 1 березня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.

II етап – «насильницька депортація» (вересень 1945 – серпень 1946 р.). Від другої половини 1945 р. добровільне переселення майже припинилось, і р озпочався процес нелегального повернення українців додому. Відповіддю польської сторони на небажання українців залишити свої домівки та землі став терор. Акція насильницької депортації, що розпочалася у вересні 1945 p., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок неї, до УРСР було переселено 482 тис. осіб – 96,8 % українського населення Закерзоння.

III етап – операція «Вісла» (квітень – липень 1947 p.). Формальним приводом для її початку стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевського. Одразу після цієї події польським керівництвом було прийнято рішення переселити українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя) на так звані повернуті західні та північні райони з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3 800 осіб, вбито понад 650 осіб.

Не врятувалися від репресій і представники Української греко-католицької церкви (УГКЦ). До встановлення радянської влади в Західній Україні греко-католицька церква мала сильні позиції. За нею йшло понад 5 млн. віруючих. Проте зі смертю митрополита А. Шептицького на церкву було розгорнуто наступ. Намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надіслав у грудні 1944 р. до Москви делегацію. Проте досягнуті домовленості були не тривалими. У середині березня 1945 р. з’явилася детальна інструкція ліквідації УГКЦ. В результаті її виконання 11 квітня 1945 р. органи держбезпеки заарештували всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим та провели арешти духовенства – понад 2 тис. осіб.

Для остаточного підпорядкування духовної сфери населення Західної України за сприяння НКВС було створено ініціативну групу (Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький), що мала на меті розрив унії з Римом та возз’єднання греко-католицької церкви з Російською православною. 8-10 березня 1946 р. було скликано Собор у Львові в храмі св. Юра, у якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. Згідно з рішеннями цього зібрання, Брестська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька церква «возз’єднувалася» з Російською православною.

Терор, розгорнутий тоталітарним режимом щодо населення Західної України, призвів до того, що станом на 1 січня 1953 р. кількість українців-в’язнів у таборах ГУЛАГу збільшилася в 2,4 рази, а кількість оунівців досягла 175 тис. осіб.

Розгортання ідеологічних кампаній

Не менших руйнувань у своїй діяльності репресивно-каральна система досягла і на інших територіях України. З приходом на пост першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича у 1947 р. була розгорнута нещадна боротьба з «українським націоналізмом», особливо в державних установах. Лише протягом 1949-1952 pp. з партії було виключено понад 22 тис. осіб, або 3 % від з агальної кількості. Посилювався контроль за діяльністю судів, прокуратури, органів державної безпеки.

Особливо відчутних гонінь та переслідувань зазнала наука, література, культура. Метою таких дій було усунення противників радянської влади від контактів із суспільством та можливості впливу на нього. Особливо значних масштабів ці процеси набули за часів А. Жданова (серпень 1946 р.). Наслідками цього стала прийнята влітку 1946 р. Постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Зірка» і «Ленінград». В Україні її продовженням стали відповідні постанови ЦК КП(б)У: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"» (24 серпня 1946 р.), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (19 вересня 1946 р.), «Про журнал "Вітчизна"» (1 жовтня 1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 p.). Ці документи містили суб’єктивні оцінки і перекручення загального стану літератури і мистецтва.

У серпні 1947 р. постановою ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР» сильного удару було завдано по науці. Значній критиці піддавалися праці, видані у передвоєнні та воєнні роки: «Короткий курс історії України» та «Нариси історії України» за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського. Особливо дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського як такому, що не забезпечив «боротьби з проявами буржуазного націоналізму в історичній науці». Оголошувалася боротьба з космополітизмом. У результаті її проведення у 1950 р. було ліквідовано кабінет єврейської історії. Не лишилося сліду від генетики та кібернетики. У серпні 1948 р. жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Делоне, І. Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. (за однією з версій, її написав Каганович) «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 p., називався «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера. М. Рильському нагадали про «серйозні ідеологічні помилки». Гострій критиці була піддані опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», повість І. Сенченка «Його покоління», кіносценарій О. Довженка «Україна в огні» та ін.

Незважаючи на це, культурне життя республіки тривало. Наприкінці 40-х – початку 50-х рр. було зведено 1 300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. здійснено перехід на обов’язкову семирічну освіту. На кінець 50-х рр. в Україні діяло 11 тис. середніх шкіл. Водночас українська школа все більше віддалялася від потреб національної освіти. Так, заняття з історії України замінювалися викладанням історії Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Лише 30 % навчальних закладів було з українською мовою навчання. Відроджувалася вища освіта. Поновили свою роботу Харківський, Київський та інші університети. В Україну було відряджено значну кількість викладачів. Стрімко розширювалася мережа театрів, кінотеатрів, музеїв, виходили нові літературні твори.

Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Влада робила ставку на розвиток важкої промисловості, задоволення потреб оборонки, перекачування коштів із сільського господарства у промисловість. При цьому повоєнний економічний розвиток здійснювався на переважно екстенсивній основі. Понад 70 % робітників підприємств України досягали норм виробітку здебільшого ручною працею. Широкого застосування при цьому набула праця політв’язнів, репресованих чи військовополонених. Тоталітарна система не припиняла своєї дії.