13.3 Україна в роки окупації

Встановлення нацистського окупаційного режиму

Одним з головних об’єктів гітлерівської агресії проти Радянського Союзу була Україна. Її природні багатства та промисловий потенціал мали лягти в основу економіки великої Німеччини. Перед самим нападом на СРСР у Німеччині було розроблено директиву щодо управління економікою на території СРСР після його завоювання – так звану Зелену папку Геринга. Центральна ідея директиви полягала у якнайшвидшому здійсненні повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей. Це був, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований на період війни. Однак у січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум – повоєнний час. Програма-мінімум була спрямована на максимальне використання економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося фізичне знищення слов’ян; часткове онімечення «нордичних груп населення», що були у складі СРСР; підрив біологічної сили слов’янських народів; масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65 % українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі (8-9 млн.) і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. У перспективі на території України й півдні Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою «Остготія» як пам’ять про остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в приазовських степах і була знищена гунами.

Безпосередня реалізація вищезгаданих планів розпочалася з розчленування українських земель. Територію України було поділено на чотири частини: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; 20 липня 1941 р. на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км) на чолі з Еріхом Кохом з центром у м. Рівне; Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та Крим перебували під владою воєнної влади. На чолі кожного округу стояв начальник поліції. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки.

Такі територіально-адміністративні зміни були покликані спростити управління українськими територіями та полегшити грабування населення. На керівництво окупаційних зон покладалося завдання налагодити промисловість; колонізації; використання місцевого людського ресурсу. З серпня 1941 р. вводилась обов’язкова трудова повинність щодо усіх громадян України віком від 14 до 65 років. Населенню під страхом смерті заборонялося користуватись магазинами, ресторанами, перукарнями, залізничним і комунальним т ранспортом, поштою, аптеками тощо. У містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Українці позбавлялися права на культурний розвиток та отримання освіти. Самі лідери фашистського руху заявляли: «українці повинні вміти рахувати до 500 та розписуватися». З цією метою дозволялося створювати лише трирічні школи, які вже через кілька місяців були заборонені. Протягом окупаційного режиму було знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. До Німеччини вивозилися шедеври української та світової культури, найтрагічнішою з яких виявилася доля мозаїк Софійського собору в Києві.

Разом із культурними цінностями до Німеччини відправляли населення. Воно мало замінити мобілізованих німців на підприємствах та в сільському господарстві. Уперше така практика була застосована 13 лютого 1942 р. Найбільш широкомасштабна депортація почалася після поразки гітлерівців під Москвою. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн. були вихідцями з України. Житла тих, хто не з’являвся на збірні пункти для відправлення, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму.

Вивезення супроводжувалося масовим винищенням мирного населення та військовополонених. Усіх запідозрених у підривній діяльності розстрілювали. У місцях, де діяли партизани, знищувалися цілі села. За час окупації подібні варварські акції були проведені у 250 населених пунктах. Значного утиску від окупантів зазнали представники різних національностей, особливо євреї та цигани. Тільки за п’ять днів вересня 1941 р. у Бабиному Яру (Київ) фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення (22 лютого 1942 р. було розстріляно О. Телігу). Найбільшим проявом жорстокості можна вважати створення гетто і концентраційних таборів. Населення, що потрапляло туди, було приречене. Воно ставало жертвою дослідів, виснажливої роботи, знущань. Лише в Україні діяло 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. «Фабрики смерті» працювали в Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах. За окупації в них було винищено 1,4 млн. військовополонених. Загалом же протягом 1941-1944 рр. населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб (за іншими даними, на 14,5 млн.).

Терор проводився з однією метою – обезлюднення східних територій для переселення сюди німецьких колоністів. Перші кроки колонізації земель України були здійснені 1942 р. У цей час у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. Особливо інтенсивно «виселяли» українців уздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г–Г» («Гамбург– Готенланд», так нацисти перейменували Крим), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вер-вольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонш-тадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями.

Під пильним наглядом окупантів проводилася реанімація промисловості. Окрім налагодження для потреб фронту роботи підприємств, до Німеччини вивозили різноманітне добро. Задля цього створювалася ціла система відповідальних органів. Найбільшим було «Центральне торгове товариство Сходу». Воно мало 30 комерційних відділів з 200 філіалами на місцях. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати там з ранку до пізнього вечора. Як результат, 85 % від усього постачання Німеччини продуктами здійснювала Україна.

Рух опору

Небачена жорстокість окупаційного режиму призвела до наростання руху опору. В Україні він мав два напрями: комуністичний та націоналістичний. Вони дуже швидко охопили усю Україну та були представлені у містах підпільними загонами, а в сільській місцевості – партизанськими. На східних, південних, центральних, північних територіях домінував радянський партизанський рух. Проте у своєму розвитку він пройшов складний шлях. Хоч офіційна директива про формування партійного підпілля і організацію партизанської боротьби і була прийнята українським військово-політичним керівництвом 5 липня 1941р., перший рік її розгортання показав неспроможність ефективного протистояння окупантам. Партизанський рух гостро відчував дефіцит підготовлених кадрів (результат репресій 1937-1938 pp.). На момент початку війни лише 15 % підпільників пройшли відповідне навчання. Через зміну воєнної доктрини та проголошення гасла ведення війни виключно на території ворога, були ліквідовані усі партизанські хованки, запаси зброї, медикаментів, посібники з питань організації і тактики підпільної боротьби. У результаті, із 3 500 нашвидкуруч сформованих партизанських загонів і диверсійних груп на червень 1942 р. залишилося діючих – 22, з 685 підпільних партійних органів діяли тільки 223.

Враховуючи помилки перших років, 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а для координації боротьби в тилу ворога на території України 20 червня 1942 р. сформовано Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем. Уже наприкінці року в усіх районах республіки діяли партизанські загони, підпільні та підривні групи. Боротьба у ворожому тилу набирала різних форм: бойові дії; організаторська і політична робота; масовий саботаж економічних, політичних і воєнних заходів окупантів та ін. У ній брали участь понад 300 тис. партизанів з 60 великих з’єднань та майже 2 тис. загонів і груп. Найбільшими з’єднаннями були загони під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Неабиякої слави зажив похід з’єднання С. Ковпака від Путивля до Карпат (12 червня – 21 жовтня 1943 р.).

Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p., коли партизани в окупаційній зоні підірвали 3 688 ешелонів, 1 469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності, оскільки давала змогу завдавати потужні руйнівні удари малими силами. Для придушення руху опору німцям з фронту довелося зняти і відправити у тил кілька сот тисяч солдатів та офіцерів. Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км.

Значний вклад у розвиток руху опору внесла і Організація українських націоналістів (ОУН). Вона виникла ще задовго до війни і головною метою своєї діяльності ставила відновлення незалежності України. Спочатку це була єдина організація, однак через ідейні розбіжності, що проявилися на з’їздах 1939 р. (Рим) та 10 лютого 1940 р. (Краків), вона розкололася на дві частини під проводом С. Бандери (ОУН-Б) та А. Мельника (ОУН-М). Причиною послугувало те, що молоді радикали на чолі з С. Бандерою вимагали від лідерів ОУН переглянути політику організації стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність. Однак із наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Вона обіцяла створення Української держави. ОУН-Б сформувала декілька військових загонів за підтримки німецької армії «Легіон українських націоналістів», що складався з підрозділів – «Нахтігаль» і «Роланд». Хоча кількість бійців у них сягала близько 600 чоловік, це давало привід С. Бандері сподіватись у майбутньому на утворення власне української армії.

Проте така підтримка була оманливою. Розпочавши окупацію України, Гітлер уже не бажав проголошувати її незалежність, а прагнув до встановлення цілковитого контролю. Це ще раз підтвердилося 30 червня 1941 р. У щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль», бандерівці провели Українські національні збори де ухвалили Акт про відновлення Української держави. Відразу було обрано Українське правління на чолі із соратником Бандери – Я. Стецьком. Реакція вермахту була миттєва. С. Бандеру, Я. Стецька та 300 членів ОУН було заарештовано, найперших керівників відправлено до Берліна, 15 чоловік розстріляно, а решту заслано до концентраційних таборів. Однак ця акція не об’єднала, а лише посилила розкол ОУН. Одна її частина стала додатком німецького окупаційного апарату (ОУН-М), інша (ОУН-Б) символом боротьби з радянською та німецькою окупацією.

Після невдалої спроби відновити державність стежки ОУН-М та ОУН-Б остаточно розійшлися. А. Мельник відмовився від будь-яких зв’язків і С. Бандерою та запевнив окупаційний режим у стійкості їхнього союзу. Їм було дозволено створити власну дивізію СС, що складалася з українців Галичини, та надано певні права контролювати окуповані території. Вплив мельниківців зростав прямо пропорційно до поразкок німців. Забираючи солдатів на фронт, вермахт перекладав обов’язки контролю окупованих земель на підрозділ СС «Галичина». Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. У жовтні 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду.

Зовсям іншою була діяльність ОУН-Б. Реакція окупаційної влади на спробу створення української державності яскраво засвідчила хибність сподівань українського народу на допомогу інших країн. Враховуючи це, ОУН-Б, частина О УН-М, що вийшла з її складу після подій 30 червня 1941 р., та ряд місцевих формувань беруть курс на збройну боротьбу. До цього моменту в Західній Україні вже існували націоналістичні партизанські загони. Найбільш відомою була «Поліська січ» Т. Бульби-Боровця. Вона діяла на Поліссі та Волині і нараховувала 2-3 тис. бійців. Після репресій оунівського руху німцями кількість прибічників збройної боротьби зросла, що поклало початок формуванню націоналістичного партизанського руху. 14 жовтня 1942 р. було утворено Українську повстанську армію (УПА). У 1943 р. її назва змінюється на Українську визвольну армію (УВА) шляхом об’єднання оунівців та інших підпільних організацій (особливо «Поліською січчю»). Невдовзі назву було повернуто до відомої на той час Української повстанської армії. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Націоналістичне підпілля було дуже структуроване та дисципліноване. Його вплив простягався майже на всю територію України. В рамках організації було створено три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити.

Чисельність армії УПА складала 100 тис. бійців, але більш зважені історики називають цифру 30-40 тис. До приходу Червоної армії частини УПА контролювали значну територію Волині, Полісся, Галичини. Загонам УПА доводилося протистояти відразу трьом силам: радянським партизанам, німцям, польській Армії Крайовій. На початку 40-х рр. ХХ ст. військова активність УПА була незначною, оскільки було прийнято рішення про підготовку до боротьби та накопичення сил. Лише в 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройного протистояння. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. Про наміри визволення України від усіх загарбників свідчить і початок протистояння з радянськими партизанами. Намагаючись затвердитись як «третя сила», УПА лише в жовтні-листопаді 1943 р. провела 47 боїв проти німців і 54 битви проти радянських партизанів. Давалося взнаки і постійне вторгнення на територію Західної України Армії Крайової. Вона прагнула відновити на цих землях польське панування.

Центральна лінія УПА змінювалася відповідно до результатів війни. З початком переможних боїв Червоної армії керівництво націоналістичного руху почало замислюватись про перспективи подальшого протистояння та прийняло рішення припинити боротьбу із німцями для збереження сил. З огляду на це, у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, що перебувала на німецькому боці фронту, і вермахтом була укладена угода про ненапад. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Після зайняття радянськими військами більшої частини України основний удар УПА спрямовує проти радянської армії, а її головною метою боротьби стає гасло визволення від радянської окупації.

Як бачимо, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Реалізуючи свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору. Проте бажання бути вільними перебороло увесь страх. В Україні швидко формується націоналістичний та червоний партизанський рухи опору. Хоч вони й мали різні цілі боротьби, їх об’єднувало бажання звільнити свою Батьківщину. Саме завдяки відважній боротьбі мирного населення у тилу ворогу фашистську Німеччину було переможено.