Тема 13.

УКРАЇНА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945 РР.)

План

13.1 Початок Другої світової війни

13.2 Початок Великої Вітчизняної війни

13.3 Україна в роки окупації

13.4 Визволення України

13.1 Початок Другої світової війни

Українське питання у передвоєнній міжнародній політиці

Українські землі напередодні Другої світової війни перебували у складі чотирьох країн: Польщі, Радянського Союзу, Чехословаччини, Румунії. Маючи важливе економічне, стратегічне, політичне значення, вони були не лише ласим шматком, але й автоматично визначали домінування інтересів тої чи іншої сторони у Центральній Європі. Як наслідок, на кінець 30-х рр. ХХ ст. сформувалися три групи країн, що виношували стосовно подальшої долі українських земель різні плани. Держави, до складу яких входили українські землі, прагнули утримати їх під своїм контролем та приєднати нові українські території. Лідери капіталістичного світу (Великобританія, Франція, США) бажали збереження рівноваги сил у регіоні як запоруки не возз’єднання західноукраїнських земель навколо Радянської України. Ініціатор Другої світової війни – Німеччина, відводила їм роль житниці Великого Рейху. Позиційність блоків вилилась у дипломатичну боротьбу, яка багато в чому визначила характер майбутнього військового протистояння.

Враховуючи напруженість відносин СРСР з капіталістичними країнами Західної Європи, Німеччина налагоджує тісне співробітництво з Великою Британією. Без достатніх сил для відкритої боротьби вона пропонує себе як головну силу у боротьбі із більшовиками. Великобританія і Франція невдовзі перетворилися на головних союзників Гітлера у вирішенні європейських справ. З їх допомогою Німеччина прагнула посилити свій військовий комплекс, приєднавши промислові території Чехословаччини й Австрії. 29-30 вересня 1938 р. відбувся санкціонований розподіл Чехословаччини, що увійшов в історію під назвою Мюнхенська змова. У результаті цього Німеччина отримала близько 28 тис. кв. км. з населенням у 3,6 млн. та половиною промисловості Чехословаччини.

Чехословацька проблема у цей час стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України – однією з головних її складових. В умовах значного міжнародного тиску чехословацький уряд іде на поступки. Увечері 10 жовтня повідомляється, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію Карпатській Україні і визнав її уряд. Прем’єр-міністром став голова Автономно-землеробського союзу А. Бродій, до складу уряду увійшли Е. Бачинський, С. Фенцик, А. Волошин, Ю. Ревай.

Прагнучи закріпити на цих територіях свою присутність, Гітлер встановив тісні відносини із Карпатською Україною. 26 жовтня 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем’єр-міністра А. Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини, призначивши прибічника німецької орієнтації А. Волошина. Як результат, між урядами активізувалися дипломатичні відносини – у Хусті було засноване німецьке консульство, відкрито німецько-українське культурне товариство та ін. У сфері економіки укладено домовленість про експортування до Німеччини деревини, молочних продуктів, шкіри, хутра, вовни, вина, а також розвідку та видобуток німцями корисних копалин. У вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу була реорганізована в Карпатську Січ. Іншою метою цих дій стала демонстрація Радянському Союзові можливості об’єднання українських земель навколо Карпатської, а не Радянської України.

Проте така дружба виявилась недовготривалою. Невдовзі Карпатську Україну спіткала роль розмінної монети. Для переділу Європи Гітлеру була необхідна підтримка промислово розвинутих держав. Зваживши всі «за» і «проти», він вирішує задовольнити вимоги Угорщини щодо захоплення південних районів Словаччини та Закарпатської України. 2 листопада 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1 856 кв. км своєї території з населенням 180 тис. жителів, перенести столицю до Хуста.

Тим часом 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5 % населення, з яких 92,4 % проголосували за Українське національне об’єднання (УНО), що очолював А. Волошин. У складних геополітичних умовах 15 березня 1939 р. на засіданні Сойму за ініціативою УНО було проголошено самостійність Карпатської України. Президентом було обрано Августина Волошина. Однак це рішення стало останнім в історії Карпатської України. 14 березня угорські війська за підтримки Німеччини окупували її територію.

На кінець 30-х рр. ХХ ст., прикриваючись невтручанням Великобританії та Франції, Німеччина стала центром нового політичного блоку, а її роль у міжнародній політиці, економічна потуга зросли. Гітлер не відчував більше потреби у підтримці Англії та Франції, а навпаки вбачав у них загрозу реалізації своїх планів, оскільки прагнув повторити чехословацький варіант у Польщі. Для цього йому необхідно було заручитися підтримкою іншого союзника. Ним став СРСР. Причин цього було декілька: Німеччина не могла допустити зближення Радянського Союзу із західними державами; необхідно було нейтралізувати СРСР у разі війни з Польщею, Великобританією, Францією.

Як наслідок, Берлін робить декілька кроків назустріч СРСР та погоджується передати Радянській Україні західноукраїнські землі. У свою чергу, не будучи готовим до протистояння із Німеччиною, Радянський Союз приймає цю пропозицію. Важливим моментом у цьому процесі стало підписання 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад терміном на 10 років. Додатково до цього документа укладався таємний протокол, який розмежовував сфери інтересів сторін. Радянському Союзу передавались усі західноукраїнські землі, а Німеччині – Західна Польща та повна свобода дій у Європі. Цей договір отримав назву пакт Молотова-Ріббентропа. Новий кордон мав проходити по лінії річок Нареву, Вісли, Сяну.

Включення Західної України, Бессарабії та Північної Буковини до складу УРСР

Заручившись підтримкою СРСР, Гітлер приступив до розподілу Польщі. Вона якнайкраще підходила для випробовування на практиці стратегії «блискавичної війни». За планом «Вайс», затвердженим у квітні 1939 p., розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня, але наступ було відкладено, з одного боку, через погрози Великобританії виступити на боці Польщі та нерішучість Муссоліні, з іншого. Додатковий час дозволив зосередити Німеччині на польському кордоні понад 50 із 176 дивізій. Їх підтримували два повітряні флоти, що мали в своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1 059 винищувачів. Кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала 2 млн. Польська армія хоч і нараховувала на той час 1 млн. 750 тис. вояків, проте не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат.

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли польський кордон, що стало початком Другої світової війни. В умовах гострої міжнародної критики Німеччини, СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав вступати на західноукраїнські землі. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Тим часом війська вермахту швидко просувалися на Схід і 8 вересня підійшли до Варшави. Протягом двох тижнів війни основні сили польської армії були розбиті. Намагаючись вплинути на ситуацію, уряди Великобританії та Франції оголосили 3 вересня війну Німеччині. Однак це була дивна війна. Французька армія, що налічувала 85 дивізій, так і не отримала наказ про початок наступу на Німеччину. На той момент Гітлер міг протиставити французам лише 35 дивізій, що не мали жодного танка. Ця армія була малоефективна навіть як заслін, проте і цей момент не був використаний.

Героїчно обороняючись, поляки покладали значні надії на людські та матеріальні ресурси західноукраїнських та західнобілоруських земель. Однак 1 7 вересня 1939 р. ці надії були розвіяні. Радянський Союз, зважаючи на складність міжнародної ситуації, невідворотність світової війни, вводить війська на західноукраїнські та західнобілоруські території. Це означало фактичний вступ СРСР у Другу світову війну. Для досягнення цієї мети були задіяні війська Українського фронту під командуванням маршала С. Тимошенка. Проти деморалізованої та напіврозбитої армії Польщі було виставлено 67 стрілецьких та кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад, 11 артилерійських полків. На Українському та Білоруському фронтах зосереджувалося понад 600 тис. солдат, 4 тис. танків, 6 тис. гармат, 2 тис. літаків. Перевага радянських військ була величезною. Водночас, намагаючись виправдати свої дії, Москва звернулася до Варшави з нотою, в якій зазначалося, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусі «з метою надати допомогу українцям перед навислою загрозою». У такій ситуації деморалізована політична верхівка Польщі не наважилася навіть оголосити війну СРСР. Головнокомандувач армії Ридз-Сміглі видав лише директиву, в якій наказував військам відступати без бою до Румунії та Угорщини.

Після 12-денного маршу Червона армія вийшла на лінію Західний Буг – Сян. Припинивши бойові дії, Німеччина та СРСР провели спільні паради військ у Бресті та інших містах колишньої Польщі, а 28 вересня 1939 р. підписали радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. За ним, до складу СРСР відходила більшість території Західної України, натомість весь терен від Вісли до Бугу переходив Німеччині. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, мали відійти до зазначеного рубежу. За рахунок цього кордони СРСР посунулися у західному напрямку на 250-350 км.

Саме із втратою державності Польщі було розпочату велику дружбу СРСР та Німеччини. Між країнами зріс товаропотік, проходив обмін досвідом, технологіями, проводилося навчання військових та спеціалістів різного профілю. Злагодженість дій двох держав була відчутна і на міжнародному рівні. Спираючись на дружбу із Гітлером, Сталін у 1940 р. домагається передачі Румунією СРСР Північної Буковини та Бессарабії. Німеччина, побоюючись, що у разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунської нафти, порадила уряду Румунії піти на поступки. При цьому Берлін запевнив, що поступки тимчасові і Німеччина допоможе не тільки повернути втрачені території, а й завоювати нові. 28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину.

Радянізація територій Західної України

Встановлення радянської влади на території Західної України було неоднозначно сприйнято місцевим населенням. Незаможні верстви радісно вітали цю подію, оскільки пов’язували з нею початок великих змін. У багатьох містах радянських солдат зустрічали хлібом-сіллю. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використовувало привабливі гасла національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії.

Ввівши війська на територію Західної України, радянське керівництво одразу почало юридичне оформлення її нового статусу. 22 жовтня відбулися вибори у Народні Збори. За офіційними даними, в голосуванні взяли участь 92,8 % виборців, з яких 90,9 % віддали свої голоси за заздалегідь підібраних кандидатів. Переважну їх більшість (92,9 %) становили українці. Народні Збори Західної України, які відбулися у Львові 26-28 жовтня 1939 р., одноголосно прийняли декларації про встановлення радянської влади на території Західної України і возз’єднання з Радянською Україною. Цим рішенням було розв’язане питання про суспільний і державний устрій цих земель. 1 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Наприкінці року попередній адміністративно-територіальний устрій краю було скасовано, а на його території створено 6 областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську, Тернопільську. 2 серпня 1940 р. за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську РСР, а на території Півночі Буковини та Хотинського повіту Бессарабії утворено й передано до складу УРСР Чернівецьку область. У грудні 1940 р. було утворено Ізмаїльську область, до складу якої увійшли Аккерманський та Ізмаїльський повіти. У листопаді 1940 р. між Українською РСР і Молдавською РСР було встановлено новий кордон. Частину колишньої Молдавської автономної РСР у складі УРСР було передано Молдавській РСР. У результаті від України було відчужено Придністров’я з етнічним українським населенням.

Об’єднання українських земель стало знаменною подією в житті українців, проте для населення Західної України символізувало початок суцільної радянізації. Значна частина цих змін спершу сприймалася позитивно. Народ вітав передачу управління на експропрійованих підприємствах робітничим комітетам, встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, повернення до праці безробітних. Селяни отримали змогу розподілити порівну землю, худобу та сформувати ефективні приватні господарства. Радянська влада запроваджувала безкоштовне медичне обслуговування, освіту, розширювала кількість закладів освіти та культури.

Негативним аспектом радянізації було механічне перенесення «тоталітарного» соціалізму без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допускав існування жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Посади перших керівників підприємств, райкомів віддавалися кандидатам, що прибували за відрядженням ЦК КП(б)У, всесоюзних та республіканських наркоматів. У промисловості розгорталась індустріалізація, у сільському господарстві – колективізація. Всього до червня 1941 р. у селах Західної України було створено 2 867 колгоспів, які об’єднали 204,1 тис. селянських господарств.

Утвердження тоталітарного режиму супроводжувалося масовими репресіями. Вони торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед інтелігенції, політиків. Були розгромлені усі партії, громадські організації, особливо усіма шановані «Просвіти». Хвиля репресій проти населення тривала аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Всього із західних областей УРСР в 1940-1941 pp. було депортовано понад 10 % населення, тобто 1 173 170 осіб.

Не бажаючи миритися із такою ситуацією, значна частина населення вдавалася до підпільної боротьби. Активізувалася мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії, а й здобула нових прихильників. Її члени діяли дуже обережно і тому були маловідомі. Проте НКВС вдавалося викривати ці осередки. У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий «процес 59-ти» – найбільший за передвоєнного часу. Основну частину звинувачених становили студенти Львівського університету та учні середніх шкіл. Після триденного процесу 42 особи, у тому числі 1 дівчина, були засуджені до смерті, інші – до десятирічного ув’язнення. Певних утисків зазнала і греко-католицька церква на чолі з митрополитом А. Шептицьким. Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, а майже сто змушені залишити свої парафії через переслідування. Усе це викликало страх, напругу і невдоволення. Рятуючись від переслідувань, чимало мешканців Західної України тікали до окупованої німцями Польщі. Усього з вересня до червня 1942 р. до німецької окупаційної зони перебралося понад 20 тис. українських політичних біженців.

Отже, об’єднання українських земель у складі СРСР мало велике значення. Уперше за багато років український народ зумів утворити власну державу, хоч і під зверхністю іншої країни. Більшість населення Західної України вітала цей акт. З новим порядком на ці території приходила стабільність, економічний розвиток, освіта, медичне обслуговування. Західноукраїнські землі з сировинного придатку західноєвропейських держав перетворилися на частку промисловості Радянського Союзу. Проте методи здійснення цих змін були страшними. Репресії, колективізація, ідеологічна пропаганда, гоніння на церкву призвели до глибоких соціально-економічних деформацій та людських трагедій. Як результат, західноукраїнські землі стають одним із центрів антирадянського руху.