12.4 Утвердження сталінського тоталітарного режиму

Концентрація політичної влади в руках Сталіна

Трансформація соціально-економічного життя СРСР у 20-30 рр. кардинально вплинула на становлення його політичної системи. Оголошена модернізація Союзу давала змогу ефективно мобілізувати внутрішні ресурси для побудови індустріального суспільства. Проте ціна таких перетворень була занадто високою. Позаекономічний примус призводив до падіння життєвого рівня народу, зростання психологічного напруження в суспільстві, дестабілізації внутрішнього розвитку СРСР. У такій ситуації все більшого поширення набули методи централізованого управління, нищівної експлуатації народу, боротьби з політичними опонентами, формування культу особи Сталіна. Як результат, утвердження тоталітарної системи стало закономірним явищем, мета якого полягала в контролюванні всіх суспільних процесів.

Передумови тоталітарної системи почали формуватися відразу після смерті В. Леніна. Головними претендентами на владу були Л. Троцький, Л. Каменєв, Г. Зинов’єв, Й. Сталін. У 1924 р. Сталіну вдалося відсторонити від керівництва найбільшого конкурента та другу за впливовістю після Леніна особу в партії – Л. Троцького. На XIV з’їзді ВКП(б) (грудень 1925 р.) з партії виключили Г. Зинов’єва та Л. Каменєва. Одночасно було знищено їхніх прибічників у партійному та державному керівництві.

Політична боротьба у верхніх ешелонах влади супроводжувалася усуненням з політичної арени цілих партій. В Україні під тиском опинилися як опозиційні, так і прокомуністичні організації. Однією з перших було розформовано Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбистів на чолі з Х. Раковським. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко. Українська комуністична партія (укапісти), створена на початку 1920 р., проіснувала до 1925 р. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків (справа «Південний центр»). У лютому 1924 р. на Всеукраїнському з’їзді меншовиків було оголошено про їх самоліквідацію. Після цього комуністична партія відкрито заявила про свою керівну роль у Радянському Союзі: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури». Уперше це твердження пролунало на XVI з’їзді ВКП(б) (червень 1930 р.), а законодавчо було закріплено в радянській Конституції 1936 р.

Проте на цьому хвиля репресій не припинилася. Знищивши головних претендентів на владу, Сталін почав планомірне «чищення» всіх ешелонів партії та заміну її складу новими, особисто відданими йому людей. Опорою Сталіна стали прокуратура, суд і особливо Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК) (перейменована у 1922 р. на Державне політичне управління (ДПУ), а у 1934 р. на Народний комісаріат внутрішніх спав (НКВС). Завданням цих органів стало засудження та знищення всіх, хто міг хоча б на рівні думок виступати проти сталінського режиму.

Починаючи із 1929 p., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися Україною:

– примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ (1929-1931pp.);

– голодомор, постишевський терор, «кіровська» хвиля (1932-1934);

– «великий терор» (1936-1938 pp.).

Перша хвиля репресій

Перша хвиля ознаменувалася боротьбою із «шкідниками» та «саботажниками». Вона відбувалася за згортання непу. Найпершим сфабрикованим процесом стала «шахтинська справа». У 1928 р. на лаву підсудних потрапили інженери, що, згідно з офіційними повідомленнями у Шахтинському окрузі Північно-Кавказького краю, перебували у складі «шкідницької» організації. В Україні за цією справою було притягнуто близько 1 тис. осіб. Наступного року відбулася справа так званого «харківського центру» (в антирадянській діяльності звинуватили та засудили кілька десятків керівників промислових підприємств Східної та Південно-Східної України). Утім, остаточне знищення старих висококваліфікованих кадрів, керівників промислових підприємств і технічної інтелігенції України відбулося під час судового процесу 1930 р. над так званою «Промисловою партією» (за цією справою було засуджено понад 2 тис. осіб). Завдяки цим діям, Сталін подолав опір промисловців, що виступали з критикою курсу соціалістичного штурму.

Наступним кроком став цілеспрямований погром української національної інтелігенції. У січні 1930 р. відбувся сфабрикований процес над «Спілкою визволення України» – СВУ (45 засуджених, з них 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники). Серед репресованих були С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. У червні 1930 р. до суду було притягнуто міфічну антирадянську організацію «Контрреволюційна організація в сільському господарстві України» (знищено групу керівників сільського господарства). У 1931 р. відбувся суд над «Українським національним центром» (засуджено 50 визначних українських учених, зокрема М. Грушевського та М. Яворського). М. Грушевський завдяки своїй світовій славі не міг бути просто розстріляним, тому він був засуджений до домашнього арешту. Його вивезли до Москви із забороною повертатися в Україну, а в 1934 р. М. Грушевський помер за загадкових обставин. Одразу ж після цього було знищено створену ним історичну школу, а його твори заборонено. Значного тиску зазнала й релігія. У 1930 р. припинила своє існування автокефальна українська церква. Протягом 1929-1930 рр. були закриті усі «Просвіти».

Репресії торкнулися і установ державного апарату. Відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У, протягом 1929-1930 pp. в Україні було проведено «чищення» в 61 823 установах радянського державного апарату. З 338 тис. осіб, які проходили перевірку, було звільнено майже 40 тис. (11%).

Друга хвиля репресій

Друга хвиля репресій ознаменувалася голодомором 1932-1933 рр. Намагаючись придушити виступи селян-одноосібників, Сталін штучно створив дефіцит продовольства в Україні та ряді інших територій СРСР. У березні 1933 р., у розпал голодомору, він інсценував справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу, звинувативши їх у зараженні колгоспної худоби чумою, що викликало її масовий падіж. У науково-дослідних установах України за цією справою було заарештовано 270 професорів-аграрників. Не оминули репресій і національні меншини України. У 1931 р. відбувся процес над міфічною «Польською військовою організацією», яка начебто за підтримки польської розвідки готувала повстання в УСРР та її приєднання до Польщі. Від середини 1930-х років посилилися репресії проти кримських татар.

У 1933 р. репресії відчула творча та наукова інтелігенція України. Після чищення Наркомату освіти УСРР було заарештовано майже 200 «ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних – 90%.

Намагаючись зупинити масовий терор, у січні 1934 р. члени XVII з’їзду ВКП(б) шляхом таємного голосування обирають секретарем ЦК ВКП(б) С. Кірова. Однак 1 грудня 1934 p. його було вбито, і уся повнота влади знову сконцентрувалась у руках Сталіна. Прикриваючись смертю Кірова як підступами ворогів народу, Сталін ініціює прийняття 5 грудня 1934 р. постанови ВЦВК про посилення кримінальної відповідальності (розгляд кримінальних справ у термін не більше за 10 днів, без участі сторін, відхилення клопотань про помилування, негайне виконання вироку). Цей документ знаменував нову хвилю репресій.

Відтепер усі судові процеси здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. У грудні 1934 р. на розгляді справи «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено 28 осіб, переважно письменників і діячів культури. У цьому ж році знищено усіх учасників з’їзду кобзарів у Харкові. У 1935 р. Постишев оголосив про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру» – винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси «Національно-терористичного центру», «Національно-терористичної групи професора М.Зерова», «Блоку українських терористичних груп», «Троцькістського націоналістичного терористичного блоку». У 1936 р. сфабриковано справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України». Протягом 1930-1941 pp. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій».

Третя хвиля репресій

Третя хвиля – «Великий терор» – ознаменувалася найбільшою кількістю репресій. Вона мала виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії і країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безкоштовною робочою силою; тримати під жорстким контролем суспільні процеси.

Її початок поклала промова Сталіна у лютому-березні 1937 p. на пленумі ЦК ВКП(б) щодо небезпечного становища країни через підступи ворогів. Уже 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці треба було репресувати 268 950 осіб, з них негайно знищити 75 950. Цей період дістав назву «єжовщина». У грудні 1938 р. М. Єжова (якого також репресували) на посту керівника НКВС змінив Л. Берія, але політика НКВС не змінилася, хоча масштаби репресій дещо зменшились.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У й уряду УРСР. Було страчено одного з організаторів КП(б)У Е. Квірінга, заарештовано X. Раковського (розстріляно в 1941 р.) Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. Були відкликані з України П. Постишев, С. Косіор і В. Чубар, ліквідований нарком внутрішніх справ України В. Балицький. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У жорна репресій захопили (переважно вбито) 100 осіб. Із 62 членів ЦК КП(б)У були репресовані 55, із 11 членів Політбюро – 10, із 5 кандидатів у члени Політбюро – 4, всі 9 членів Оргбюро.

У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з’єднань, серед них щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937-1938 pp. загинули коменданти всіх Укріплених районів – особливих з’єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис., «оновлені» майже всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР. Загальна кількість репресованих в Україні керівних кадрів армії перевищувала 10 тис. осіб.

Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p. Протягом п’яти днів (наприкінці жовтня – на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно – 1 111 в’язнів Соловецького табору. Серед них – зірки української національної еліти – Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний.

Паралельно відбувалося зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний квиток відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств – майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників – 40%.

Отже, протягом 20-30 рр. ХХ ст. в СРСР утверджуються комуністичні форми тоталітарної ідеології, монополізації влади та повний контроль усіх сфер суспільного життя. Проведення масових арештів ставало важливою умовою функціонування нового режиму. Намагаючись втримати ситуацію у своїх руках, влада вдавалася до придушення опозиційних сил, нейтралізації потенційних противників системи, блокування розвитку громадянського суспільства, контролю розвитку суспільних процесів. Усе це вело до розколу суспільства, протиставлення його членів однин одному і створення атмосфери взаємної підозри та недовіри. Головними наслідками масових репресій стало фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації, моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За масштабами винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних у світі.