- •Поняття системи права в Давньому Римі
- •Основні риси римського приватного права
- •3. Основні інститути римського приватного права
- •Історичні системи римського приватного права
- •Магістратура в Римі. Преторське право
- •Роль римського приватного права у розвитку європейського цивільного права. Рецепція римського приватного права
- •Загальна характеристика джерел права. Види джерел права
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 2. Тема 2. Джерела римського приватного права
- •Література: л2, л5, л7, л8, л3, л10.
- •Джерела право утворення в Давньому Римі
- •Джерела права в стародавньому та перед класичному римському праві. Звичаєве право. Закони 12 таблиць
- •4. Джерела права класичного періоду. Сенатусконсульти. Едикти магістратів імператорські укази. Юриспруденція і діяльність юристів.
- •§ 4. Джерела пізнання римського приватного права
- •5. Кодифікації римських імператорів. Кодифікація Юстиніана
- •6. Джерела пізнання римського права
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 3. Тема 3. Захист прав
- •1. Форми захисту прав:самоуправство, державний захист прав. Виникнення державного суду.
- •1. Форми захисту прав:самоуправство, державний захист прав. Виникнення державного суду
- •2. Поняття судочинства та судового процесу. Учасники судового процесу
- •3. Історичні форми процесів. Легісакційний процес
- •4. Формулярний процес, характерні ознаки. Поняття формули, види формул
- •5. Екстраординарний процес, причини виникнення
- •6. Поняття та види позовів. Захист і заперечення проти позовів. Колізія і конкуренція позовів. Позовна давність
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •§ 4. Особливі засоби преторського захисту
- •Лекція 4. Тема 4. Особи цивільних правовідносин
- •Суб’єкт права. Фізичні та юридичні особи
- •2. Поняття правоздатності, виникнення та припинення
- •3. Правове становище римських громадян
- •Правове становище латинів. Юліанові латини
- •Правове становище перегрінів. Публічні та приватні перегріни
- •6. Правове становище рабів, вільновідпущенників
- •7. Правове становище колонів
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 5. Тема 5. Сімейні правовідносини
- •Література: л1, л2, л7, л6, л4, л12.
- •Римська патріархальна сім`я, загальна характеристика
- •Агнатичне та когнатичне рідство
- •Шлюб. Види шлюбу
- •Умови укладення та припинення шлюбу. Розлучення
- •Правові відносини подружжя
- •Правові відносини батьків та дітей
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 6. Тема 6. Речове право
- •1. Поняття речового і зобов'язального права
- •Поняття та види речей. Види речових права
- •3. Поняття та види володіння.
- •4. Виникнення та припинення володіння
- •5. Захист володіння
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 7. Тема 6.1 Право власності
- •Література: л1, л2, л7, л4, л12, л9.
- •Поняття та зміст права власності
- •Види права власності
- •3. Підстави виникнення та припинення права власності
- •4. Захист права власності
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •§ 1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •§ 2. Сервітути: поняття і види
- •§ 3. Земельні сервітути
- •§ 4. Особисті сервітути
- •§ 5. Виникнення, втрата і захист сервітутів
- •§ 6. Емфітевзис і суперфіцій
- •§ 7. Заставне право
- •Лекція 8. Тема 7. Загальне вчення про зобов`язання
- •Література: л1, л2, д7, л4, л12, л9.
- •1. Поняття зобов'язання та його зміст
- •2. Підстави виникнення зобов`язання
- •Сторони в зобов`язанні
- •Забезпечення зобов'язань
- •Припинення зобов`язань
- •Відповідальність боржника за невиконання зобов’язань
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 9. Тема 8. Загальне вчення про договори
- •Поняття договору, умови дійсності договору
- •Контракти і пакти
- •Вербальні контракти. Літеральні договори
- •Реальні контракти
- •Консенсуальні контракти
- •Безіменні контракти
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Розділ XIII Позадоговірні зобов'язання
- •§ 1. Зобов'язання ніби з договорів
- •§ 2. Деліктні зобов'язання
- •§ 3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделікти)
- •Лекція 10. Тема 10. Спадкове право
- •Література: л1, л2, л7, л4, л12, л9, л11.
- •Поняття спадкування. Види спадкування
- •Спадкування за заповітом
- •Спадкування за законом
- •Сутність і характеристика легатів і фідеїкомісів.
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Написання правових термінів, що мають латинське походження
- •Написання правових термінів, що мають латинське походження
3. Поняття та види володіння.
У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» (possessio) мало двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Навіть зараз ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця. Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі й має право власності на неї.
Володіння як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві як наслідок преторської правотвор-чості. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне обладания річчю без права на неї і фактичне обладания річчю, основане на праві.
Припускають, що володіння як фактичне обладания річчю походить від освоєння земель родами. В давні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалася лише у володіння, тимчасове користування. Саме тому римське приватне право для позначення володіння користувалось терміном usus. Таке володіння общинною землею переходило з покоління в покоління і згодом перетворилося в приватне володіння, з якого і виникло право приватної влас~ ності на землю.
Римська держава була верховним власником землі, суверенітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоча й було як приватне, так і общинне володіння й користування землею. При колективній власності приватним може бути тільки володіння Історія Риму давніх часів відображає боротьбу дрібного землеволодіння з великим. Право користування общинною землею при володінні нею спочатку належало патриціям. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності. Власне основа приватної власності, володіння, простежується як нез'ясований факт, а не як право Завдяки юридичним визначенням, що суспільство дає фактичному володінню, останнє набуває якості правового володіння, приватної власності.
Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне обладания річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад, на договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як фактичне обладания річчю — просто факт.
Римські юристи слово «володіння» — possessio — виводи -ли від sedere — сиджу як володар. «Володіння було названо, — як зазначає Лабеон, — від осідання (будучи) ніби поселенням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть.(Д.41.2.1). Інший юрист Нерва-син підкреслював, що «власність на речі походить від природного володіння» (Д41.2.1).
Отже, володіння як фактичне обладания річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.
Склалася досить парадоксальна ситуація — правовий захист отримало не право, а факт (детальніше про це розглядатиметься далі). Проте, одержавши юридичний захист і, Отже, ставши юридичним, необхідно було його визначити з правової точки зору. Із багатої казуістики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли володіння як фактичне обладания річчю, поєднане з наміром вважати її своєю При цьому вони розуміли під фактичним обладаниям не короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке визначення містить два істотних елементи:
1) об'єктивний — corpus possessions — володіння, тобто фактична наявність речі;
2) суб'єктивний — animus possessions — вважати дану річ своєю, володіти ви свого імені.
У ранній період римські юристи перший елемент володіння — фактичне володіння (corpus possessions) розуміли досить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити витонче-ніше — як відношення володільця до речі, при якому вій мав право безперешкодно, безпосередньо і тривалий час здійснювати свій вплив на неї. Вважалося, що тварина знаходиться у володінні свого господаря до того часу, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вважався у його володінні. Проте золота обручка, що валяється у дворі свого володільця, вважалася такою, що вибула з його володіння.
Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обладания річчю не обов'язково брати її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і в думці. При передачі землі її набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку. Так само й будинок — набувачу було достатньо оглянути його, щоб стати його володільцем. Володіння не втрачалось і в тому разі, коли володілець передавав річ в тимчасове користування іншій особі. З багатої казуїстики, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним обладаниям річчю вони розуміли нормальне відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.
Другий елемент володіння (animus possessionis) характеризує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Практичного значення це не мало, оскільки воля обладателя була заснована на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним* що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, проте своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих в тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм.
Отже, не всяке фактичне обладания річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому обладания річчю від імені іншої особи так само не є володінням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному випадку обладатель речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він є лише держателем чужої речі — detentor. Для юридично значимого володіння вимагалася саме воля володіти від свого імені, відноситися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоча і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарбника землі, який усвідомлює неправомірність свого обладания, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і ставленням до речі, основана на неправомірному титулі, обмані.
Отже, володіння — це фактичне обладания річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне обладания річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, обладатель речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.
Види володіння. Залежно від правової підстави фактичного обладания річчю володіння поділяється на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.
Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках обладателі чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне обладания чужою річчю називається похідним володінням, хоча насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателей наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателей до володіння. Так, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержця, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержець, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставу своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням.
Подібний процес стався з прекарієм (надання власником з певною метою, часто політичною, свого майна іншим особам у тимчасове і безоплатне користування). Тимчасові і безоплатні користувачі чужим майном були лише його держателями, а не володільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекарістам самостійного володільницького захисту призвела до визнання їх держання як похідного володіння.
Інший випадок похідного володіння — секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих же мотивів надавався самостійний володільницький захист.
Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володіння в точному значенні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівнене до володіння з метою надання ефективнішого захисту.
Законний володілець має право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично обпадає річчю, вважає і ставиться до неї як до своєї, але не має права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не має правового титулу, основане лише на факті. Незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне.
Незаконне, проте добросовісне володіння має місце тоді, коли володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг гадати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння буде і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого.
Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.
