§ 4. Особисті сервітути

Здатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за раху­нок майна іншої. Вони вийшли за межі землекористування, поширившись на інші речі. Сервітути на право користуван­ня чужою річчю або майном в інтересах конкретної фізич­ної (і юридичної) особи дістали назву особистих. їх встанов­лювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи. Могли бути обу­мовлені й коротші строки. Отже, особисті сервітути обме­жувалися певними строками.

Особисті сервітути відрізнялися від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт — власник пануючого зе­мельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єктом особистого сервітуту є саме та особа, на користь якої він був встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуван­ню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними абв, встановлювалися на строк існування юридичної особи.

Римське право знало такі види особистих сервітутів.

Узуфрукт — usufructus — речове право певної особи кори­стуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди як природні, так і цивільні, надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не міг відчужуватися і переходити в спадщину. Він припинявся зі смертю узуфруктуарія.

Узуфруктуарій був зобов'язаний користуватися річчю доб­росовісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ ні за яких обставин, навіть якщо б така зміна поліпшила річ; він відповідав перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі.

Найчастіше узуфрукт встановлювався заповітом, яким бать­ко, наприклад, призначав сина спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на половину маєтку. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його право влас­ності обмежувалося рівно наполовину на користь матері, яка мала право довічно (поки жива) одержувати половину при­бутків від маєтку. Після смерті матері право власності сина поновлювалося в повному обсязі.

Узус — usus — речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права на плоди від неї. По суті, це було не користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг користуватися плодами речі для особистих по­треб, проте не мав права одержувати доходи від неї. Узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом прав.

Крім зазначених, широко застосовували сервітути на прат во користування чужими приміщеннями — habitatio — і на право користування послугами рабів або тварин для задово­лення власних потреб — орегае servorum vel aminalium. Так, спадкодавець, заповідаючи сину дім, міг надати своїй дру­жині право проживати в цьому будинку доти, поки вона жива. Право власності сина на будинок обмежувалося обся­гом сервітутного права його матері. Можна було також вста­новити право користування послугами рабів або тварин для задоволення своїх потреб.