3. Вербальні контракти. Літеральні договори

Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошен­ня їх — verbis. Звідси і їхня назва — вербальні. Це найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущени­ка патрону при звільненні і встановленні приданого. Два останніх договори укладалися дуже рідко. Стипуляція, нав­паки, виявилася досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.

Сутність вербальних договорів в найбільшій мірі відобра­жає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встанов­лювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипу­ляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція була вже відома за Законами XII таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника співпала з поставле­ним запитанням кредитора. Наприклад: «Обіцяєш дати мені сто?» — «Обіцяю дати сто». Коли ж відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Проте в більш роз­винутому праві було допущено визнання договору в цьому випадку в меншій сумі. Оскільки форма укладення стипу­ляції вимагала виголошення запитань і відповідей, звичай­но, вона була недоступною для глухих і німих. У період аб­солютної монархії укладення стипуляції допускалося у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби по суті не було протизаконним. Проте й тоді вона була недоступною для глухих і німих.

Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класич­ному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не визначалася близька мета, не була чітко визначена матеріальна основа, з якої виникало б зобов'я­зання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов'язання за стипуляцією було абст­рактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли розкри­вати матеріальну основу договора, вони вдавалися до стипу­ляції. Часто її використовували і з метою новації.

Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір, проте абстрактний характер стипуляції не позбав­ляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась. Вона визнавалася дійсною і тоді, коли сторони наголошували і на певній меті договору.

Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали порівняно з іншими формами договору такі переваги, що у класичний період вона перетворилася на пануючу форму. Для надання факту укла­дення стипуляції більшої вірогідності звертаються до пись­мової форми, що одержала назву cautio. Поступово письмо­ва форма витісняє стипуляційну. Наявність письмових до­кументів не заперечувала, а передбачала попереднє здійснен­ня словесної форми.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука — договір, за яким встановлювалася додаткова (акце­сорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконан­ня зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, поки існував основ­ний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припиняла­ся і порука, яка мала забезпечити виконання основного зо­бов'язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хто третій взяв на себе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю особу (поручника) і домовитися з ним щодо прийнят­тя додаткової відповідальності. При укладенні основного договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверд­жувальну і співпадаючу відповідь від боржника на своє за­питання, звертався з таким самим запитанням до присут­нього при цьому поручника. Якщо він давав стверджуваль­ну і співпадаючу відповідь, договір поруки вважався укладе­ним Таким чином, поруці передувало дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручником щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.

У класичному римському праві відповідальність поручни­ка носила саме додатковий (акцесорний) характер. За цим вважалося, що кредитор за спливом строку договору мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника чи з поручника. Право вибору належало кредитору. Таку акце­сорну відповідальність поручника слід відрізняти від субсідіар-ної (запасної, додаткової відповідальності), яка наступала лише за неможливості виконання зобов'язання боржником. Зрозуміло, що для поручника акцесорна відповідальність була обтяжливішою, ніж субсідіарна. Юстініан реформував пору­ку, встановивши, зокрема, що поручник може вимагати, аби кредитор насамперед звернув стягнення на майно основно­го боржника. Тільки після з'ясування факту неплатоспро­можності боржника настає відповідальність поручника.

Виконуючи зобов'язання, поручник мав право вимагати (регресний позов) від основного боржника відшкодування своїх витрат.

Письмовими контрактами називали договори, які уклада­лися письмово (Шегае _ письмо; litteris fit obligatio — зобо­в'язання, що виникало внаслідок запису, письма).

Письмові договори не мали широкого поширення у Ста­родавньому Римі, оскільки письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою формою пись­мових договорів були записи в прибутково-видаткових кни­гах. Для римлян взагалі була характерною ретельність ве­дення господарських справ Письмовий контракт укладався у формі запису в прибутково-видатковій книзі. Проте поря­док здійснення таких записів нам невідомий. Припускають що кредитор робив відповідний запис у своїй книзі про ви­дачу боржнику певної суми грошей на сторінці «Видатки». Боржник зобов'язаний був зробити такий запис в своїй книзі на сторінці «Прибуток». Записи робилися на основі досяг­нутої угоди, без якої договір неможливий. За літеральною формою могли укладатися будь-які договори. За цією фор­мою часто укладалась новація.

Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми, без матеріальної основи договору. Крім того, якщо запис робився на основі вже діючого договору, це не виключало подвійного стягнення з боржника. Недоб­росовісний кредитор у таких випадках міг вимагати оплати неіснуючого боргу чи на основі двох договорів, чи раніше укладеного, а потім оформленого в прибутково-видатковій книзі. Іншими словами, літеральний договір у формі запису в прибутково-видаткових книгах не виключав зловживань з боку кредитора. Тому в класичний період ця форма догово­ру поступово втрачає своє значення, поступившись більш простим і доступним формам літеральних контрактів.

Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в класичний період, був синграф— фіксова­ний факт передачі кредитором певної суми грошей боржни­ку в письмовому документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні при цьому.

Проте процедура складання синграфу була обтяжливою і заформалізованою: вимагалась присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст договору, що далеко не завжди відповідало їхнім інтересам. Внаслідок цього в пері­од абсолютної монархії синграфи поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий доку­мент може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним.