6. Безіменні контракти

На початку імператорського періоду господарське життя Стародавнього Риму одержало такий бурхливий розвиток, що замкнута система контрактів вже не могла задовольняти потреби цивільного обороту. Ділові відносини не вкладали­ся в прокрустове ложе відомих контрактів. Господарський оборот вимагав нових договірних відносин. Спочатку на практиці надавався позовний захист відносинам, які раніше не захищалися. Наприклад, дві особи уклали між собою уго­ду про взаємні майнові відносини, які ніяким відомим кон­трактом не охоплювалися і тому позовом не захищалися. Одна сторона свій обов'язок виконувала і передавала певне майно другій, остання відмовлялася виконувати прийняте на себе зобов'язання. В такому разі стороні, що виконала договір, надавався кондикційний позов (conditio) для по­вернення виконаного.

Проте при такому вирішенні конфлікту господарська мета, з якою укладався договір, не досягалася. Інтерес сторони, що виконала свое зобов'язання, лишався незадоволеним. Тому було визнано за необхідне застосувати примус до сто­рони, яка не бажає виконувати.прийняте на себе зобов'я­зання в цьому договорі; при ухиленні сторони в|д його ви­конання сторона, що виконала своє зобов'язання, отриму­вала спеціальний позов. Іншими словами, межі позовного захисту в цих випадках були набагато розширені — сторона, що виконала договір, мала право вимагати від іншої не тільки повернення виконаного, а й виконання самого договору. Так були визнані й одержали юридичну чинність і позовний за­хист договори, що не вписувалися в систему контрактів.

Якщо перша сторона передавала контрагенту річ, що не належала їй, а потім ця річ у контрагента була відсуджена, договір вважався таким, що не мав чинності. В іншому до­говір міни був подібний до договору купівлі-продажу і до ньдаа застосовувалися правила останнього. Оціночний договір — контракт, за яким одна сторона пере­давала іншій певну річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона повинна була передати першій обумовлену суму чи по­вернути саму річ.

Предметом договору могла бути будь-яка річ, не вилучена з обороту. Він вважався укладеним з моменту фактичної передачі речі власником другій особі для продажу. Цей до­говір наближався до договору доручення — за його суттю власник доручав другій особі продати свою річ за обумовле­ну ціну. Проте відмінність між ними полягала в тому, що договір доручення — завжди безоплатний договір. За сутніс­тю оціночного договору особа, якій власник доручав прода­ти свою річ, — посередник (точніше перекупник), в своїх діях був більш вільним, ніж повірений. Він міг продати річ за будь-яку ціну (залишивши різницю між обумовленою в до­говорі і фактичною ціною собі), міг взагалі залишити річ собі у власність. Своєму контрагенту він зобов'язаний був передати обумовлену договором суму чи повернути річ, якщо чомусь він її не зміг продати.

Так само, як і в договорі доручення, продавець не був влас­ником переданої для продажу речі і відповідно до загально­го принципу, здавалось би, не міг перенести право влас-, ності на річ на її набувача. Проте римське право в цих ви падках допускало перенос права власності на набувача, ос­кільки продаж провадився за волею речі, за його доручен­ням і від його імені.

Однією з особливостей оціночного договору було те, що ризик випадкової загибелі речі приймав на себе перекуп­ник, хоча й не був її власником. Мабуть, це правило зберег­лося з давніх часів — разом з передачею речі переходив і ризик випадкової загибелі. Ульпіан писав: «На підставі оцін­ки ризик покладається на того, хто прийняв (річ): він пови­нен повернути саму річ в цілості або сплатити за оцінкою, про яку досягнуто угоду» (Д. 19.3.1). Проте джерела містять й інші відомості (Д.19.5.17.1), за якими інколи ризик покла­дався на власника речі. Мабуть, така непослідовність пояс­нюється незавершеністю розв'язання цього питання.