§ 7. Заставне право

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного тер­міна для його позначення не було, проте сутність застави залишалась постійною — забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно удосконалювались.

Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закла­ду, що був підставою для виникнення заставного права, ук­ладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, він (заклад) не діяв.

Виникнення заставного права було зумовлене саме праг­ненням гарантувати виконання зобов'язань боржником. Наприклад, Тіцій звертався до Клавдія з проханням позичити певну суму грошей. Клавдій, не відмовляючи в про­ханні, все ж ставив умову, аби Тіцій гарантував (забезпечив) повернення грошей за спливом строку договору позики, форми такої гарантії були різні. Одна з них — застава. Сто­рони при укладанні основного договору (позики) одночас­но укладали додатковий (акцесорний) договір, яким вста­новлювалося право кредитора на певну річ боржника в разі невиконання ним зобов'язання.

У нашому прикладі Клавдій, укладаючи договір позики з Тіцієм, одночасно домовлявся про заставу. Тіцій визначав певну річ, на яку встановлювалось право застави Клавдія, В разі неповернення грошей в обумовлений договором строк Клавдій одержував право продати заставну річ і з вирученої суми погасити неповернутий борг.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов 'я-зання, який встановлює речове право заставодержця на пред­мет застави. Речове право заставодержця полягало не в ко­ристуванні чужою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в праві розпоряджатися заставною річчю відпо­відно до закону. Право розпорядження заставодержця було обмежене лише правом продажу (Д. 13.7.4). При деяких фор­мах застави кредитору належало право володіння предме­том застави, інколи право на присудження власності, кори­стування й одержання прибутків.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета заста­ви) кредитору-заставодержцю. Зміст цього права мав такі правомочності.

1. У разі невиконання боржником в установлений догово­ром строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей. Якщо ви­ручка від продажу була більшою від суми боргу, кредитор зобов'язаний був повернути різницю боржнику, а якщо мен­ше, то він мав право звернути стягнення в розмірі непога­шеної частини боргу на інше майно боржника на загальних умовах. У деяких обумовлених випадках кредитор мав право вимагати присудження йому права власності на заставлену річ.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого знаходилася заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи немож­ливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ. це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він маїр право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредиторів по дві тисячі динарій. Проте тільки третій кредитор виявився найобачнішим і зажадав як заста­ву землю вартістю три тисячі динарій. При настанні строку платежу боржник ні одному з кредиторів боргу не сплатив. У кожного з них виникло право вимагати відшкодування боргу за рахунок майна боржника, яке складалося лише з заставленого земельного наділу вартістю три тисячі динарій. У цьому випадку передусім і в повному обсязі задовольня­лася вимога, забезпечена заставою, тобто третій кредитор одержував свої дві тисячі динарій від продажу землі, а тися­ча, що залишилась вщ виручки, йшла на погашення боргів двох інших кредиторів в установленому порядку.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невико­нання боржником зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого роз­витку. Відомі три форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека (мал. 17).

Фідуціарна угода — fiducia cum creditore — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник переда­вав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу в строк обов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті, сум­ління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави — угода з кредитором, що основана на совісті, довірі.

Умови зазначеної форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання зобов'язання різницю також одержував кредитор. Пізніше претори почали надава­ти позов проти кредитора, якщо той відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'язання боржником. Проте це мало чим полегшувало становище боржника. Кабальні умови застави не сприяли її розвитку. Преторсь­ка практика вишукує шляхи удосконалення застави. Виник­ла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад — pignus. Він швидко поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі власником застави ли-шався заставодавець (боржник), і якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержець (кредитор) юридично був зобов'язаний повернути заставу її власникові, тобто борж­нику. Заставодержець для захисту своїх інтересів мав воло­дільницький інтердикт. Заставодержець за загальним пра­вилом позбавлявся можливості користуватися переданою йому в заставу річчю. Він був зобов'язаний тримати її в схо­ронності, хоча в деяких випадках користування допускалось на засадах прекарія або найму (Д. 13.7.35.1).

Ручний заклад більше відповідав вимогам цивільного обо­роту, проте й він міг повністю задовольнити його. Станови­ще заставодержця, як володільця застави не було устале­ним. При втраті застави він не завжди міг захистити свої інтереси. Становище ж боржника (заставодавця) було знач­но вигіднішим, ніж при фідуціарній угоді, але також належ­но не забезпечувало охорону його економічних інтересів. Наприклад, якщо предметом застави була земельна ділянка, то при передачі її у володіння заставодержцю боржник поз­бавлявся можливості обробляти її, вилучати з неї доходи, щоб розрахуватися з боргами. Він взагалі міг бути викину­тий зі свого володіння. Ручний заклад також швидко пере­став застосовуватися.

Наступним етапом розвитку заставного права було встанов­лення правила, за яким предмет застави взагалі не передавав­ся ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника. Уль-піан писав: «У власному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння» (Д. 13.7.9.2). Так виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не пе­редавав заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, ви­лучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його еко­номічне становище. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби навіть не відбивалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця

до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав мож­ливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг одночасно або послідовно закласти декільком кредиторам на різні суми, тобто за одну і ту саму річ можна було одержати значно більший кредит, ніж за старими фор­мами застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне стано­вище боржника, не обтяжуючи його господарство. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час, вигідного покупця і розрахуватися з боргами. В разі продажу застави боржник зобов'язаний був попередити по­купця про це, оскільки застава переносилась на нового влас­ника.

Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поши­ренню і витіснили старі форми застави.

Основним для заставодержця за іпотекою було право про­дати річ в разі невиконання зобов'язання боржником. До­говір закладу міг мати й інші побічні умови.

Вважалися недійсними угоди, за якими заставодержцю не дозволявся продаж застави або передбачався її перехід у власність кредитора. Продати заставу міг сам кредитор (або за його проханням суд), але він не мав змоги сам її купити. При відсутності вигідного покупця, після триразового попе­редження заставодавця про обов'язок сплатити борг креди­тор міг просити імператора присудити йому право власності на заставну річ.

Як відзначалося раніше, одна і та сама річ могла бути зас­тавлена кільком кредиторам. У цьому разі можлива була колізія заставних прав. Колізії не було у випадку, коли кож­ному із кредиторів надавалася застава лише на певну части­ну заставної речі. Проте, якщо одна і та сама річ повністю йшла в заставу кільком кредиторам одночасно, перевагу мав заставодержець, який попередив інших про існування за­ставного права. Якщо ж застава на одну і ту саму річ вста­новлювалась кільком кредиторам послідовно, то при настанні строку платежу діяв принцип старшинства — qui prior tem­pore, potior est jure — хто перший в часі, той сильніший в праві, тобто право продажу мав перший кредитор. Виручка використовувалась насамперед на задоволення вимог пер­шого кредитора, а сума, що залишалась, йшла на погашен­ня боргів наступних кредиторів у порядку черги. Другий, третій і наступні кредиторн-могли викупити в першого кре­дитора право продажу застави з тим, щоб продати її в най­сприятливіший момент і в такий спосіб по можливості мак­симально задовольнити свої вимоги.

Договором закладу могли бути встановлені й інші прин­ципи розрахунків у разі продажу застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також за­повітом, судовим рішенням або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета застави; б) по­єднанням в одній особі заставодержця і заставодавця; в) при­пиненням зобов'язання, для забезпечення якого було вста­новлено заставу.

Контрольні запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Що таке право на чужі речі та види їх?

2. Що таке сервітут?

3. Які сервітути Ви знаєте?

4. Що таке емфітевзис і суперфіцій? Чим вони відрізняються один від одного?

5. Що таке заставне право?

6. Дайте визначення поняття «застава». 7 Які Ви знаєте правові форми застави ?

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

РОЗДІЛ X