Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Що таке речове право ?

2. Поняття і види речей.

3. Що таке майно і який його склад?

4. Що таке володіння?

5. Чим відрізняється володіння від права власності, держання?

6. Які види володіння Ви знаєте?

7. Як виникало і припинялося володіння?

8. У чому полягає володільницький захист і чим він відрізняється від петиторного ?

9. Якими інтердиктами захищалося володіння?

Лекція 7. Тема 6.1 Право власності

Мета заняття: охарактеризувати поняття та зміст права власності, види, підстави виникнення та припинення права власності

Форми навчання: лекція – розповідь

Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда

Форми і методи поточного контролю: письмове опитування

План

1. Поняття та зміст права власності.

2. Види права власності.

3. Підстави виникнення та припинення права власності.

4. Захист права власності.

Література: л1, л2, л7, л4, л12, л9.

1. Поняття та зміст права власності

В усі часи інститут права власності займав центральне місце в приватному праві. Його основні положення зумовлюють зміст всіх інших розділів цивілістики — права на чужі речі, договірного, спадкового тощо. Саме цим пояснюється вели­кий інтерес до права власності з боку як науковців, так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, юристів, політологів та ін.). Не менший інтерес до питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко досліджували суспільні відносини влас­ності, про що свідчать численні трактати й висловлювання, їхні дослідження носять відбиток свого часу, і все ж багато принципових положень права приватної власності не втра­тили свого значення і зараз їх покладено в основу сучасної науки цивільного права.

Римських юристів більше цікавив практичний бік права власності, ніж теоретичні пошуки, і тому вони не залишили нам визначення даного поняття, що не завадило їм широко користуватися ним, як і багатьма іншими (контракт, делікт, позов). Проте їм належить пріоритет в розробці основ права приватної власності. К.Маркс зазначав, що римляни перші розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості. Спочатку римське приватне право знало державну і об­щинну власність на землю, а також приватну власність на інше майно.І Уже в Законах XII таблиць згадується право власності, яке в ті часи позначалося терміном dominium, до «кого додавали jure Quiritium — власність по праву квіритів, найдавнішого племені. Цим римляни хотіли підкреслити давність, а отже, усталеність, непохитність, недоторканість відносин власності (dominium — від лат. domus — будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus — володар, хазяїн, власник). Спочатку цим терміном визначали всі права на річ, всю сукупність влади в будинку. Проте вже з І ст. римляни розмежовують різні значення терміна dominium. Наприкінці класичного періоду (ІІІ ст.) власність почали визначати терміном proprietas. Однак сутність по­няття власності полягала не в самому терміні. 3 найдавніших часів Римська держава безроздільно воло­діла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям земля пере­давалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югера. Перша форма власності (племінна) мала форму дер­жавної, а право окремого індивідуума на неї обмежувалося простим володінням, що, як і племенна власність взагалі, поширювалося лише на земельну власність.

Внаслідок загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, які передавалися в тимчасове користування окремим родам. Патриції, що одержували більше рабів та інших за­собів для обробітку земель, зосереджували у своїх руках ве­личезні латифундії. Цей процес супроводжувався обезземе­люванням і розоренням плебейських родів. З їхнього сере­довища формувався прошарок вільних пролетаріїв, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало безперервну боротьбу плебеїв з патриціями за переділ земель. Тому історія Риму того часу (III—І ст.ст. до н.е.) характеризується саме боротьбою за землю. За умов нескінченної боротьби за переділ земель склалися суспільні відносини щодо користування нею, що наклало відбиток на формування їх правового оформлення. Користування окре­мих родів общинними землями, що продовжувалося протя­гом багатьох віків, згодом стало безроздільним привілеєм їх. Звичним було твердження: це земля моя, оскільки вона на­лежить моєму роду з незапам'ятних часів. Проте це стано­вище вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий правовий інсти­тут, як володіння, надавши володільцю правову основу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Однак при цьому необмеженому і без­роздільному володарюванні все ж власником землі залиша­лася держава. Необхідно було передати це володарювання фактичним обладателям земель, що й було здійснено преторською практикою. До терміна dominium додається ex jure Quiritium, що засвідчує і підтверджує родову приналежність землі і, отже, давнє походження безроздільного володарю­вання на ній саме даного роду чи сім'ї. Так поступово без­роздільність і необмеженість володарювання над земельни­ми наділами перемістилася від держави до їх фактичних во­лодільців. Приватне володіння перетворюється в приватну власність на землю. Оскільки претендентами та зазіхачами на володіння землею могли бути не тільки безземельні і ма­лоземельні селяни, а й безправні селяни, то проти них пре­тори винайшли, крім засобів володільницького захисту, ефек­тивніший позовний захист, оскільки був додаток ex jure Quiritium. Теоретичне обгрунтування цього володарювання, визначення його змісту і правомочностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я володар цього земельно­го наділу, цього раба і тому ніхто інший не може поділити зі мною цю владу». Власна основа приватної власності — во­лодіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває якості правового володіння, приватної власності.

Отже, неподільність і практична необмеженість користу­вання державною чи общинною землями перетворилися в повне правове володарювання фактичного володільця спо­чатку над рабами та іншим рухомим майном, а потім і над землею та іншими нерухомими речами, які дістали назву власність. Володарювання полягало в тому, що той, хто об­ладав ним, одержував безпосередній і повновласний вплив на річ, повністю усуваючи подібний вплив інших осіб. На­прикінці II ст. до н.е. було оформлено право приватної влас­ності на землю.

Обсяг і межі права приватної власності римляни визнача­ли шляхом правомочностей власника. Сукупність цих пра­вомочностей становила зміст права власності. Римський влас­ник мав такі правомочності: право володіння; право корис­тування; право розпорядження; право одержувати прибут­ки; право захисту (мал. 12). Проте з часом, помітивши, що деякі правомочності певною мірою повторюють одна одну, римляни звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така правомочність, як право захисту, оскільки будь-яке право підлягає захисту і виділяти правомочність захисту для права власності недоцільно; до права користування належало пра­во одержання прибутків від речі — jus fruendi. Залишилися лише три правомочності — право володіння, право корис­тування і право розпорядження, що охоплювали будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і одночас­но відмежовували посягання інших осіб на ту саму річ. Тому право власності називають ще найбільш повним правом за об­сягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.

Право володіння — jus possidendi — правомочність власни­ка, яка полягає в тому, що власник має право фактично обладати своєю річчю. Це значить, що річ має знаходитися в господарстві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне обла­дания річчю — реальна можливість здійснення безпосеред­нього володарювання над нею. Проте цю свою правомочність власник може здійснювати не тільки одноособово, а й пере­давати право володіння іншим особам (наприклад, за дого­вором), зберігаючи при цьому право власності на річ.

У такому випадку фактичні обладателі здійснювали воло­діння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Так, власник передає свою річ у володіння заставодержцю, прекарісту чи секвестрарію. Проте не кожний договір про передачу речі в тимчасове користу­вання іншій особі переносить на неї володіння. Більшість договорів передбачають передачу власником лише фактич­ного обладания річчю, тобто держання, а не володіння. На­приклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не володіння. Наймач фактично обла-дає річчю, проте в нього немає володільницької волі, тобто він не має права вважати її своєю, отже, не може користува­тися засобами посесорного захисту — інтердиктами. І вза­галі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, передану йому в найм, лише засобами власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця.

Право користування — jus utendi — це більш містка по­рівняно з правом володіння правомочність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і спосо­бах: передача в найм, оренда, споживання (наприклад, про­дукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо). Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм приро­щення. Іншими словами, вилучення корисних якостей речі може приймати різноманітні форми, способи, методи, види тощо. Проте в римському праві є деякі загальні правила ко­ристування річчю. Так, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупе­реч закону. Згідно з загальним правилом, обсяг користуван­ня, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, до­говору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що має право на таке обмеження.

Право користування річчю — найважливіша правомочність власника. В ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, володіння нею, скільки реалізація зазначеної правомочності. У Римі право власності найповніше проявлялося саме в правомочності користування. Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право корис­тування він також міг переуступити іншим особам, зберіга­ючи за собою право власності. Так, власник міг передати свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому випадку він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. Позичальник користувався річчю не від свого імені, а від імені власника. За договором найму (це також форма користування, але видозмінена) право користування річчю переходило до наймача за певну винагороду.

Право розпорядження — jus abutendi — полягало в тому, що власник міг визначати правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї правомочності і одержали її тільки в ІІІ ст. до н.е. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону земельні наділи стали об'єктами недоторка­ної приватної власності, а володільці їх — приватними влас­никами. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.

При вирішенні правової долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприк­лад, змінити можна встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (фізичним знищенням речі, вилученням із ци­вільного обороту, відчуженням). Розумне фізичне знищен­ня речі може бути тоді, коли з однієї речі виробляють іншу, тобто при специфікації. При цьому дійсно змінюється пра­вовий статус речі — право власності на нову річ встанови люється відповідно до спеціальних правил. За іншими фор­мами фізичного знищення речі право власності на неї при­пиняється. Вилучення речі з цивільного обороту також при­зводить до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчуження може бути здійснено шляхом продажу. міни, дарування, передачі в позику, переходу права влас­ності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна пра­вового статусу здійснюється за волевиявленням самого влас­ника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї неодмінної умови — воно не по­винно суперечити закону. Цю правомочність власник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю правомочність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо.

У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) ста­новлять зміст права власності, його сутність, хоча і не ви­черпують всієї різноманітності прояву володарювання влас­ника над річчю, його правового впливу на відносини влас­ності. Право приватної власності є правом довільного став­лення до речі —jus utendi et abutendi. Головний інтерес рим­лян був спрямований на розвиток і визначення тих відно­син, які є абстрактними відносинами приватної власності.

Отже, право приватної власності — це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі свої­ми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподіль­не, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеже­ним, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді, право влас­ності в Римі в усі часи певною мірою було обмеженим. Як один з проявів пануючого стану воно могло обмежуватися в інтересах держави, суспільства, на користь сервітутів, заста-водержця та інших прав на чужі речі, на користь сусідів.

Таким чином, у римському приватному праві були обме­ження правомочностей власника, але при цьому римські юристи (і деякі сучасні дослідники) трактували (трактують) право приватної власності як виключне і неподільне. Голов­ним в їхньому розумінні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Інколи вони уточнювали, що це володарювання правове. Виходячи з цього, право власності трактується як володарювання осо­би над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси їхня непохитність: змінити своє відношення до речі людина може лише сама і ніхто інший, тобто відно­сини власності мають усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не може.