Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
lektsiyi_rimske_pravo.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆
  1. Контракти і пакти

Вона розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які істот­но відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система кон­трактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші уго­ди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного зна­чення. Проте під впливом товарообігу, що швидко розви­вався, класичне і покласичне право все ж допускає деякі відступи.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжу­вало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної відпові­дальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали но­вих договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного за­хисту.

Контракти також поділялись на види. Критерієм поділу їх були підстави виникнення зобов'язань, що випливали із контрактів. Ще в II ст. Гай розрізняв чотири види зобов'я­зань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі — res; проголошення певних слів (усно) — verba; написання певних слів — litterae; досягнення угоди — consensus. Такі підстави виникнення зобов'язань із контрактів. Вони були критерієм розмежування окремих видів контрактів: вер­бальних, літеральних, реальних і консенсуальних.

Відмінність між реальними і консенсуальними контракта­ми полягає в тому, що перші виникають з моменту фактич­ного передавання речі. Ніяка усна угода до цього зобов'я­зання не породжувала і юридичного значення не мала. Консенсуальні контракти, навпаки, виникали саме з моменту досягнення угоди (усної чи письмової), хоча річ могла бути передана значно пізніше угоди (якщо договір спрямований на передавання речі). Практичне значення цієї відмінності полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе відповідальність за невиконання, якщо було досягнуто угоди. В реальному договорі угода без фактичного переда­вання речі зобов'язання не породжує, отже, його невико­нання відповідальності не несе.

Кожній з перелічених груп відповідав суворо визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг переходити із одної групи до іншої. Наприклад, до­говір позики відносився до групи реальних договорів (його і тепер відносять до цієї групи). Відповідно чотири групи до­говорів мали вичерпний перелік контрактів. Між тим прак­тика вимагала визначення юридичної чинності і за іншими договорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята гру­па, яка вже в середні віки дістала назву безіменних кон­трактів —contractus innominati. За своєю юридичною приро­дою вони наближалися до реальних контрактів.

За цим самим критерієм розрізнялися і договори: negotia stricti juris — правочини суворого права і negotia bonae fidei — правочини доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, другі — класичному. Передусім при тлумаченні законів спостерігається тенденція до все більшого проник­нення в зміст, надаючи йому перевагу перед буквою. Потім цей принцип переходить і на договори. Більш важливим визнається не те, що сказано — id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді — id quod actum est.

Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки, — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторо­нами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'яз­кам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (на­приклад, договір купівлі-продажу).

Розрізнялися договори платні, коли майнову вигоду ма­ють обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і бе­зоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні й казуальні, формальні й неформальні тощо.

Як зазначалося вище, для римської договірної системи характерний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку кон­трактів, їх об'єднувала наявність позовного захисту. Кож­ний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю влас­ною назвою. Характер позову визначався змістом договору. Юридичне визнання такі пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм роз­межування їх на три групи: а) приєднані пакти; 6) пре­торські пакти; в) імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті — були визнані імператорами. Приєднані вами (pacta adjects) — додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юри­дичні наслідки. Як правило, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, а пізніше через певний чає після його укладення. Однак в останньому випадку такий приєднаний пакт одержував юри­дичне визнання лише за умови, що положення боржника не буде погіршено. Так, угоди, за якими на боржника поклада­лися додаткові обов'язки чи інші обтяження, не визнавали­ся такими, шо відповідають закону.

Преторські — це пакти, які одержали позовний захист з рук преторів, їх було всього два: підтвердження боргу і receptum, який об'єднував три види пактів: й) угода з третейським суддею яро розгляд ним спору, що виник між певними особами; б) угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю про цілісність речей пасажирів і жильців; в) угода з банкіром щодо уплати обумовленої суми за рахунок клієнта третий особі.

Підтвердження боргу — eonstitutum dibiti. У Деяких випад­ках виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто приймав на себе зобов'язан­ня сплатити борг кредитору, за яким вже сплив строк по­зовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплати вже існуючий борг і є його визнанням, підтверджен­ням — звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу — одна з різновидностей Поруки.

Угода з третейським суддею про роптд ним стру, що виник між певними особами — recepyum arbitri. Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не будуть пе­редавати цей спір на розгляд суду, а передадуть його на роз­гляд третейському судді — арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це пакт, який і дістав назву receptum arbitri.

На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розгляну­ти спір і винести но ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор нікого не примушує приймати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже прийняв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д.4.8.3.1). За ухилення від виконання прийнятого на себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільня­ли його від відповідальності, наприклад хвороба, виниклі після укладення пакту недружелюбні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі, покладення на нього публічних обов'язків, що перешкоджали розгляду спору тощо.

Угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про цілісність переданих їм речей пасажирів і жильців — receptum nautarum, cauponum, stabulariorum. Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівку в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, змушені були до­ручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, ко­ней). Про факти прийняття таких речей на збереження ук­ладався зазначений пакт, за яким господар ніс відпові­дальність не тільки за виновне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи загибель речей. Речі жильця приймалися на схов господарем готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ними підприємницької діяльності. Госпо­дар не міг відмовитися від обов'язку прийняти речі на схов. Це була одна з його підприємницьких функцій.

Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани ко­раблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які вчиняли розбій, а здобич ділили між собою. Хоча б певною мірою обмежити розмах грабіж­ництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку сувору відповідальність. Для захисту жильців і мандрівників, які по­терпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.

Угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі — receptum argentarii. Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла приймав на себе зобо­в'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої особи за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, що знаходилися на збері ганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи в такому випадку як поручитель, був гарантований грошима боржни­ка, які знаходилися у нього на зберіганні, Хоча ця обстави­на і не була обов'язковою умовою укладення пакту, банкір міг прийняти на себе такий обов'язок і у випадку, коли гро­шей боржника у нього не було.

Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржни­ка третьої особи, яка й надалі лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клієнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Од­нак якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту нада­вався спеціальний позов, що випливав із укладеного пакту.

Імператорські (pacta Iegitima) — пакти, які одержали юри­дичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Вони захи­щалися кондикційними позовами, що випливали з закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: а) компро­міс — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода, про надання приданого; в) угода про дарування.

Компроміс (compromissum) — угода про передачу спору на роз­гляд третейського судді. Майновий спір, що виник між гро­мадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте спірники не завжди бажали розголошення своїх взаємовідно­син, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам. У зв'язку з цим почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру спірників і рішення якої вони погоджувалися визнати. Така практика була узако­нена в період імперії визнанням зазначеного пакту.

Для забезпечення виконання рішення третейського судді спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя пере­дасть річ або суму грошей тому із спірників, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт одержував захист за умови, що сторони присягнули виконувати рішен­ня арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чинності тільки в тому випадку, коли сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.

Угода про надання приданого — pactum dotis — неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої приймав на еебе зобо­в'язання передати майбутньому чоловікові евоєї доньки певне майно як придане для полегшення сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дру­жини обіцяного приданого. Правовий режим приданого ви­значався нормами приватного права.

Угода про дарування — pactum donationis -- неформальна уго­да, за якою одна сторона — дарувальник — здійснює безоп­латне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрости

Майнове надання може складатися в передачі тему» кому дарують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмови від певного права вимоги та ін. Дарування здійнюється саме з метою проявити до того, кому дарують, щедрість, надати допомогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. За­собом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. Це не завжди відпо­відало інтересам панівного стану. Тому в класичний період з метою недопущення подрібнення майна аристократичних родів було встановлено досить істотне обмеження розміру* дарування, що не торкалося дарування між близькими ро­дичами. В імператорську епоху ці обмеження втратили е»0€ значення, проте було введено правило, відповідно до якого дарування здійснювалося в формі так званої судової інсину­ації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак в праві Юстигіана здійснення інсинуації вимагалося лише при даруванні на суму, понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Таким чином, пакт про дару-» вання одержав позовний захист.

Однією з форм дарування була дарча обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стнпуляиіь Неформальна дарча обіцянка зобов'язання не породжувала.

Незважаючи на безоплатний характер відносин, даруваль­ник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за мож ливі негативні наслідки дарування, які спричинилися умис лом чи грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути відмінено. В класичний пе­ріод патрон мав право відмінити дарування, зроблене на користь вільновідпущеника. Ця правова норма свідчила про велику залежність вільновідпущеника від свого патрона. За­значений окремий випадок відміни дарування Юстініан по,-ширив на всі випадки дарування. Були також вироблені пра­вові підстави для відміни дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника, нанесення йому грубої об­рази, створення небезпеки для життя дарувальника, заподі­яння майну дарувальника істотної шкоди- Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, опісля народжувалася дитина, він мав право відмінити дарування і зажадати назад майнове надан­ня.

Контрольні запитання для перевірки засвоєння матеріалу.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]