- •Поняття системи права в Давньому Римі
- •Основні риси римського приватного права
- •3. Основні інститути римського приватного права
- •Історичні системи римського приватного права
- •Магістратура в Римі. Преторське право
- •Роль римського приватного права у розвитку європейського цивільного права. Рецепція римського приватного права
- •Загальна характеристика джерел права. Види джерел права
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 2. Тема 2. Джерела римського приватного права
- •Література: л2, л5, л7, л8, л3, л10.
- •Джерела право утворення в Давньому Римі
- •Джерела права в стародавньому та перед класичному римському праві. Звичаєве право. Закони 12 таблиць
- •4. Джерела права класичного періоду. Сенатусконсульти. Едикти магістратів імператорські укази. Юриспруденція і діяльність юристів.
- •§ 4. Джерела пізнання римського приватного права
- •5. Кодифікації римських імператорів. Кодифікація Юстиніана
- •6. Джерела пізнання римського права
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 3. Тема 3. Захист прав
- •1. Форми захисту прав:самоуправство, державний захист прав. Виникнення державного суду.
- •1. Форми захисту прав:самоуправство, державний захист прав. Виникнення державного суду
- •2. Поняття судочинства та судового процесу. Учасники судового процесу
- •3. Історичні форми процесів. Легісакційний процес
- •4. Формулярний процес, характерні ознаки. Поняття формули, види формул
- •5. Екстраординарний процес, причини виникнення
- •6. Поняття та види позовів. Захист і заперечення проти позовів. Колізія і конкуренція позовів. Позовна давність
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •§ 4. Особливі засоби преторського захисту
- •Лекція 4. Тема 4. Особи цивільних правовідносин
- •Суб’єкт права. Фізичні та юридичні особи
- •2. Поняття правоздатності, виникнення та припинення
- •3. Правове становище римських громадян
- •Правове становище латинів. Юліанові латини
- •Правове становище перегрінів. Публічні та приватні перегріни
- •6. Правове становище рабів, вільновідпущенників
- •7. Правове становище колонів
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 5. Тема 5. Сімейні правовідносини
- •Література: л1, л2, л7, л6, л4, л12.
- •Римська патріархальна сім`я, загальна характеристика
- •Агнатичне та когнатичне рідство
- •Шлюб. Види шлюбу
- •Умови укладення та припинення шлюбу. Розлучення
- •Правові відносини подружжя
- •Правові відносини батьків та дітей
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 6. Тема 6. Речове право
- •1. Поняття речового і зобов'язального права
- •Поняття та види речей. Види речових права
- •3. Поняття та види володіння.
- •4. Виникнення та припинення володіння
- •5. Захист володіння
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 7. Тема 6.1 Право власності
- •Література: л1, л2, л7, л4, л12, л9.
- •Поняття та зміст права власності
- •Види права власності
- •3. Підстави виникнення та припинення права власності
- •4. Захист права власності
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •§ 1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •§ 2. Сервітути: поняття і види
- •§ 3. Земельні сервітути
- •§ 4. Особисті сервітути
- •§ 5. Виникнення, втрата і захист сервітутів
- •§ 6. Емфітевзис і суперфіцій
- •§ 7. Заставне право
- •Лекція 8. Тема 7. Загальне вчення про зобов`язання
- •Література: л1, л2, д7, л4, л12, л9.
- •1. Поняття зобов'язання та його зміст
- •2. Підстави виникнення зобов`язання
- •Сторони в зобов`язанні
- •Забезпечення зобов'язань
- •Припинення зобов`язань
- •Відповідальність боржника за невиконання зобов’язань
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Лекція 9. Тема 8. Загальне вчення про договори
- •Поняття договору, умови дійсності договору
- •Контракти і пакти
- •Вербальні контракти. Літеральні договори
- •Реальні контракти
- •Консенсуальні контракти
- •Безіменні контракти
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Розділ XIII Позадоговірні зобов'язання
- •§ 1. Зобов'язання ніби з договорів
- •§ 2. Деліктні зобов'язання
- •§ 3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделікти)
- •Лекція 10. Тема 10. Спадкове право
- •Література: л1, л2, л7, л4, л12, л9, л11.
- •Поняття спадкування. Види спадкування
- •Спадкування за заповітом
- •Спадкування за законом
- •Сутність і характеристика легатів і фідеїкомісів.
- •Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
- •Написання правових термінів, що мають латинське походження
- •Написання правових термінів, що мають латинське походження
Контракти і пакти
Вона розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які істотно відрізнялися один від одного.
Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного значення. Проте під впливом товарообігу, що швидко розвивався, класичне і покласичне право все ж допускає деякі відступи.
Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.
Контракти також поділялись на види. Критерієм поділу їх були підстави виникнення зобов'язань, що випливали із контрактів. Ще в II ст. Гай розрізняв чотири види зобов'язань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі — res; проголошення певних слів (усно) — verba; написання певних слів — litterae; досягнення угоди — consensus. Такі підстави виникнення зобов'язань із контрактів. Вони були критерієм розмежування окремих видів контрактів: вербальних, літеральних, реальних і консенсуальних.
Відмінність між реальними і консенсуальними контрактами полягає в тому, що перші виникають з моменту фактичного передавання речі. Ніяка усна угода до цього зобов'язання не породжувала і юридичного значення не мала. Консенсуальні контракти, навпаки, виникали саме з моменту досягнення угоди (усної чи письмової), хоча річ могла бути передана значно пізніше угоди (якщо договір спрямований на передавання речі). Практичне значення цієї відмінності полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе відповідальність за невиконання, якщо було досягнуто угоди. В реальному договорі угода без фактичного передавання речі зобов'язання не породжує, отже, його невиконання відповідальності не несе.
Кожній з перелічених груп відповідав суворо визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг переходити із одної групи до іншої. Наприклад, договір позики відносився до групи реальних договорів (його і тепер відносять до цієї групи). Відповідно чотири групи договорів мали вичерпний перелік контрактів. Між тим практика вимагала визначення юридичної чинності і за іншими договорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята група, яка вже в середні віки дістала назву безіменних контрактів —contractus innominati. За своєю юридичною природою вони наближалися до реальних контрактів.
За цим самим критерієм розрізнялися і договори: negotia stricti juris — правочини суворого права і negotia bonae fidei — правочини доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, другі — класичному. Передусім при тлумаченні законів спостерігається тенденція до все більшого проникнення в зміст, надаючи йому перевагу перед буквою. Потім цей принцип переходить і на договори. Більш важливим визнається не те, що сказано — id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді — id quod actum est.
Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки, — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).
Розрізнялися договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).
Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні й казуальні, формальні й неформальні тощо.
Як зазначалося вище, для римської договірної системи характерний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єднувала наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю власною назвою. Характер позову визначався змістом договору. Юридичне визнання такі пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування їх на три групи: а) приєднані пакти; 6) преторські пакти; в) імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті — були визнані імператорами. Приєднані вами (pacta adjects) — додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юридичні наслідки. Як правило, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, а пізніше через певний чає після його укладення. Однак в останньому випадку такий приєднаний пакт одержував юридичне визнання лише за умови, що положення боржника не буде погіршено. Так, угоди, за якими на боржника покладалися додаткові обов'язки чи інші обтяження, не визнавалися такими, шо відповідають закону.
Преторські — це пакти, які одержали позовний захист з рук преторів, їх було всього два: підтвердження боргу і receptum, який об'єднував три види пактів: й) угода з третейським суддею яро розгляд ним спору, що виник між певними особами; б) угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю про цілісність речей пасажирів і жильців; в) угода з банкіром щодо уплати обумовленої суми за рахунок клієнта третий особі.
Підтвердження боргу — eonstitutum dibiti. У Деяких випадках виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто приймав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким вже сплив строк позовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплати вже існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням — звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу — одна з різновидностей Поруки.
Угода з третейським суддею про роптд ним стру, що виник між певними особами — recepyum arbitri. Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не будуть передавати цей спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейському судді — арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це пакт, який і дістав назву receptum arbitri.
На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розглянути спір і винести но ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор нікого не примушує приймати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже прийняв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д.4.8.3.1). За ухилення від виконання прийнятого на себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільняли його від відповідальності, наприклад хвороба, виниклі після укладення пакту недружелюбні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі, покладення на нього публічних обов'язків, що перешкоджали розгляду спору тощо.
Угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про цілісність переданих їм речей пасажирів і жильців — receptum nautarum, cauponum, stabulariorum. Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівку в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, змушені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней). Про факти прийняття таких речей на збереження укладався зазначений пакт, за яким господар ніс відповідальність не тільки за виновне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи загибель речей. Речі жильця приймалися на схов господарем готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ними підприємницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку прийняти речі на схов. Це була одна з його підприємницьких функцій.
Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани кораблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які вчиняли розбій, а здобич ділили між собою. Хоча б певною мірою обмежити розмах грабіжництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку сувору відповідальність. Для захисту жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.
Угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі — receptum argentarii. Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла приймав на себе зобов'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої особи за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, що знаходилися на збері ганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи в такому випадку як поручитель, був гарантований грошима боржника, які знаходилися у нього на зберіганні, Хоча ця обставина і не була обов'язковою умовою укладення пакту, банкір міг прийняти на себе такий обов'язок і у випадку, коли грошей боржника у нього не було.
Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржника третьої особи, яка й надалі лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клієнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Однак якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав із укладеного пакту.
Імператорські (pacta Iegitima) — пакти, які одержали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Вони захищалися кондикційними позовами, що випливали з закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: а) компроміс — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода, про надання приданого; в) угода про дарування.
Компроміс (compromissum) — угода про передачу спору на розгляд третейського судді. Майновий спір, що виник між громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте спірники не завжди бажали розголошення своїх взаємовідносин, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам. У зв'язку з цим почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру спірників і рішення якої вони погоджувалися визнати. Така практика була узаконена в період імперії визнанням зазначеного пакту.
Для забезпечення виконання рішення третейського судді спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тому із спірників, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт одержував захист за умови, що сторони присягнули виконувати рішення арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чинності тільки в тому випадку, коли сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.
Угода про надання приданого — pactum dotis — неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої приймав на еебе зобов'язання передати майбутньому чоловікові евоєї доньки певне майно як придане для полегшення сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дружини обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами приватного права.
Угода про дарування — pactum donationis -- неформальна угода, за якою одна сторона — дарувальник — здійснює безоплатне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрости
Майнове надання може складатися в передачі тему» кому дарують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмови від певного права вимоги та ін. Дарування здійнюється саме з метою проявити до того, кому дарують, щедрість, надати допомогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. Засобом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. Це не завжди відповідало інтересам панівного стану. Тому в класичний період з метою недопущення подрібнення майна аристократичних родів було встановлено досить істотне обмеження розміру* дарування, що не торкалося дарування між близькими родичами. В імператорську епоху ці обмеження втратили е»0€ значення, проте було введено правило, відповідно до якого дарування здійснювалося в формі так званої судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак в праві Юстигіана здійснення інсинуації вимагалося лише при даруванні на суму, понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Таким чином, пакт про дару-» вання одержав позовний захист.
Однією з форм дарування була дарча обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стнпуляиіь Неформальна дарча обіцянка зобов'язання не породжувала.
Незважаючи на безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за мож ливі негативні наслідки дарування, які спричинилися умис лом чи грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).
Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути відмінено. В класичний період патрон мав право відмінити дарування, зроблене на користь вільновідпущеника. Ця правова норма свідчила про велику залежність вільновідпущеника від свого патрона. Зазначений окремий випадок відміни дарування Юстініан по,-ширив на всі випадки дарування. Були також вироблені правові підстави для відміни дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника, нанесення йому грубої образи, створення небезпеки для життя дарувальника, заподіяння майну дарувальника істотної шкоди- Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, опісля народжувалася дитина, він мав право відмінити дарування і зажадати назад майнове надання.
Контрольні запитання для перевірки засвоєння матеріалу.
