37.Генезис та періодизація культ -нац. Р-тку україни в першій половині 19 ст

Український народ належить до тих слов'янських та неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом XIX ст. змагалися за національне Відроджен¬ня. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності.Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження, на нашу дум¬ку, є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалеж¬ності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації.Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми про¬фесор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з XIX ст. національного -відродження: ака¬демічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і пуб¬лікують народні пісні і легенди, прислів'я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Од¬нак усе це робиться мовою іншого народу.Другий етап національного розвитку — культурна фаза, відзначається тим, що мова, яка в першій фазі є предме¬том вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов'язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті. На третьому, політичному, етапі нація, об'єднана спіль¬ною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядуван¬ня, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності.У нашій вітчизняній літературі традиційно склалась точка зору, згідно з якою початок українського національ¬ного відродження пов'язувався з появою «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народ¬ну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою базою, що стимулювала їх зусилля, був Харківський університет, навколо якого згуртувались кращі представники української науки та культури.Національно-культурне відродження в Галичині пов'язувалося з М. Шашкевичем, який майже через сорок років після появи «Енеїди» видав разом з однодумцями по гуртку «Руська трійця» альманах «Русалка Дністровая», запо-чаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження на Україні у XIX ст. є дещо застарілими і вимагають відповідної корективи.Сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що у Східній Україні воно почалося на два-три десятки років раніше від появи «Енеїди», в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насам¬перед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприя¬ло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і народна поезія. Наприкінці XVIII—початку XIX ст. ситуація докорінним чином змінилася. В цей час з'являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. На¬буває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпртується і поняття «нації», яке обіймає не тільки вищі вер¬стви суспільства, а й увесь народ. Поняття «батьківщина» охоплює всі українські землі.Цікаві думки з приводу генези українського національно-культурного відродження XIX ст. висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницькнй, який вважає, що цей процес тривав 130 років — від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII—початку XIX ст. він ділить на три основні періо¬ди: перший — шляхетський або дворянський (1780— 1840 рр.); другий — народницький (1840—1880 рр.); третій — модерністський (1890—1914 .рр.).Перший період українського національно-культурного відродження пов'язаний з культурно-просвітницькою діяль-ністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством ро¬сійської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український патріотизм, а та¬кож деякі територіально-автономістичні тенденції.Другий період бере свій початок від виступу на суспіль¬но-політичній арені у 40-х роках Т. Г. Шевченка й триває до кінця 80-х років XIX ст. На даному етапі провідне міс¬це у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить «служіння народові». У цей час викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імпер¬ський шовінізм. Однак в культурному аспекті даний рух був неоднорідним і здійснювати його було нелегко. Він мав свої внутрішні суперечності, які по-різному проявляли себе в окремі відрізки часу. Рамки його росту були зумовлені як зовнішньополітичними, так і внутрішньоукраїнськими обставинами.На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни, яка в історії модерного українства відкриває нову епоху.Вищенаведену періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської Ук¬раїни, на думку І. Лисяка-Рудницького, можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших деся¬тиліттях XIX ст. започаткувало добу відродження. На другому виникає типове галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час першої світової війни.Таким чином, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні свідчить про внутрішню єдність українців XIX ст.