43.Види мішаної форми(суміжні змістоформи)

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики.

Найчастіше відбувається поєднання епічного й лірично­го начал. Такого роду твори належать до ліро-епосу. Люди­на тут зображується ніби у двох планах; з одного боку, передаються певні події її життя, а з іншого — переживання, емоції, настрої. До такого роду творів найчастіше відносять баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, а також поему, іноді — віршований роман.

Специфічними міжродовими утвореннями стали худож­ні біографії (документально-біографічна художня проза) й мемуари, які мають ознаки як жанрів художньої літе­ратури, так і публіцистики та документалістики, спираються на дані історії. Якщо художні мемуари узагальнюють і естетично освоюють реальні факти з життя автора, то художня біографія будується на естетичній обробці фактів життя реального героя. Розглянемо детальніше ліро-епічні, мемуарні й біографічні жанри.

44.Проміжні родо-жанрові утворення

1)мемуари-— це суб'єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху конкретно-історичної постаті, здійснене письменником у художній формі із залученням ним справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду з внутрішнім світом героїв, соціальною та психологічною природою їхніх учинків. Спогадам обов'язково притаманна суб'єктивність. Вони завжди звернені в минуле. Для правильного осмислення подій мемуаристу необхідно мати певну дистанцію у часі. Жанровою особливістю мемуарів є наявність у них двох часових планів: тобто подвійна точка зору письменника на події: так він сприймав їх у реальному бутті, а такими — з урахуванням накопиче­ного життєвого досвіду, суспільної думки — вони постають У свідомості автора через роки

Мемуари мають добре розвинену жанрову ієрархію. Найпростішою жанровою формою мемуарів є некрологи, письменницькі записники, нотатки. Більш складними видаються щоденники, літературні портрети. Інші форми мемуарної літератури нерозривно пов'язані з використанням уже готових жанрів художньої літератури, передусім оповідання, повісті та роману, рідше — нарису та есе.

(Щоденники-здавна існують в українській літературі. Класичними зразками цього жанру стали «Журнал» Т. Г. Шевченка, а в літературі XX сторіччя щоденники В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, В. Стуса. , нарис; 2-епопея, роман, повість, оповідання, есе, Літературний портрет досить поширена жанрова форма сучасної мемуаристики. Його автор не ставить собі за мету відтворити весь життєвий шлях свого героя. Подібного важко досягти, оскільки письменникові в такому разі необхідно знати про героя буквально все, а для цього потрібне щоденне й щогодинне спілкування протягом усього життя, що навряд чи є реальним. Письменник, який працює в жанрі літературного портрета, намагається через одну або кілька зустрічей з героєм показати цілісність, складність і багатогранність його особистості. При цьому він прагне досягти портретної схожості, що теж визначає специфіку жанру.

Майстрами літературного портрета зарекомендували себе М. Бажан («Думи і спогади»), П. Панч («Відлітають журавлі»), С Голованівський («Меморіал»), С. Журахович («Пам'яті пекучий біль»), Т. Мороз-Стрілець («Голос пам'яті»), О. Ющенко («В пам'яті моїй»).

2) Художня біографія — це специфічне міжродове жанрове утворення. Однією з найважливіших її жанрових рис є творче змалюння життєвого шляху конкретно-історичної особи, реалізоване на основі справжніх документів і подій свого часу з глибоким зануренням письменника в її духовність і внутрішній світ, соціальну та психологічну природу історичних діянь. Такий творчий підхід до документально-біографічної оповіді може й повинен здійснюватися в органічній єдності принципів наукового дослідження й художнього домислу, виходячи з об'єктивної логіки дос­ліджених фактів і подій біографії героя. Реалізується художня біографія в найрізноманітніших жанрах: від оповідання до роману. В українській літературі помітне місце посідають художні біографії Шевченка («Петербурзька осінь» О. Ільченка, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «В степу безкраїм за Уралом» 3. Тулуб, «Син волі» В. Шевчука), Марка Вовчка («Марія» О. Іваненко), Лесі Українки («Дочка Прометея» Μ. Олійника), П. Тичини («Кларнети ніжності» П. Загребельного).

(оповідання, есе, повість, роман)

45.Жанрові ознаки епопеї, її вага в духвній культурі людства Епопея, або героїчна чи епічна поема— значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь.

Епопея виникає із фольклору як відображення духу та поглядів широких народних мас на найважливіші історичні події минулого, як колективна пам'ять народу, втілена в монументальній естетичній формі. Легендарні перекази, пісні творилися протягом століть безіменними поетами, що складали їх у цикли, поєднані спільною історичною тематикою, єдиним «великим епічним стилем», До таких епопей належать староіндійська «Махабхарата», скандинавська «Едда», германська «Пісня про Нібелунгів».

Чіткі ознаки жанрової специфіки епопеї окреслені вже у XX столітті відомим російським дослідником М. Бахтіним, який синтезував досвід багатьох своїх попередників: «...епопея як конкретний жанр характеризується трьома конститутивними рисами: 1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле, «абсолютно минуле»; 2) джерелом епопеї слугує національне сказання (а не особистий досвід і мотивований ним вільний вимисел); 3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто від часу його оспівувача абсолютною епічною дистанцією. Світ епопеї, — конкретизує ці положення М. Бахтін, — національне героїчне минуле, світ „початків" і „вершин" національної історії, світ батьків і родозачинателів, світ „перших" та „кращих". Епопея як відомий нам певний жанр з самого початку була поемою про минуле.., а авторська настанова (тобто настанова промовця епічного слова) є настановою людини, що говорить про недосяжне для неї минуле, благоговійна настанова нащадка. Сучасна епопея суттєво відрізняється від епопеї античності. Вона з'являється в XIX столітті й розвивається в літературі нинішнього століття як вияв глибокого осмислення письменником долі окремої людини, взятої в контексті розвитку цілого народу в героїчні та трагічні моменти його історії («Війна і мир» Л. Толстого). Окремі дослідники називали епопеєю «Прапороносці» О. Гончара, цикл творів М. Стельмаха («На нашій землі», «Великі перелоги», «Кров людська — не водиця», «Велика рідня»), «Сестри Річинські» І. Вільде, «Волинь» У. Самчука.

46. Роман — великий епічний твір, у якому особисте життя людини змальовується у зв'язку із суспільним. У романі багато героїв і детально змальовуються їх характери, багатогранні зв'язки між собою та суспільством.

Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, авторські відступи, монологи, діалоги. Як велика епічна форма роман формувався упродовж багатьох століть. Він з'явився у Ст. Греції,

мав розважальний характер,змальовував перешкоди на шляху до кохання закоханих. В епоху середньовіччя стали популярними лицарські романи. Відомі цикли романів про короля Артура та лицарів "Круглого стола". В цих романах розповідалося про легендарні пригоди героїв-лицарів. В епоху Відродження письменники використовують реалістичні принципи зображення, про що свідчать романи "Ґаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Дон Кіхот" Сервантеса. У XVIII ст. набувають популярності авантюрний роман і роман виховання ("Вільгельм Мейстер" Ґете), психологічний роман ("Памела" Річардсона). У XIX ст. з'являється історичний роман ("Айвенго" В. Скотта). Розвиток роману в XIX ст. пов'язаний з іменами Стсндаля, Бальзака, Діккенса, Золя, Достоєвського, Толстого, Панаса Мирного. Український роман зародився у XIX ст. Першими романами були "Пан Халявський" Г. Квітки-Основ'яненка, "Чайковський" Є. Гребінки.

Суч. укр. роман представляють такі жанри, як філософський ("Нова заповідь" В. Винниченка), еротичний ("Блуд" Є. Гуцала), історичний ("Роксолана" П. За гребельного), детективний ("Поклади золота" В. Винниченка), соціально-психологічний ("Собор" О. Гончара), пригодницький, готичний ("Марко Проклятий" О. Стороженка), сатиричний ("Аристократ з Вапнярки" О. Чорногуза), автобіографічний, фантастичний, біографічний, мемуарний, авантюрний. Українські письменники використовують різні форми розповіді — роман-сповідь ("Я — Богдан" П. За гребельного), химерний ("Позичений чоловік" Є. Гуцала, "Лебедина зграя" Василя Земляка), роман-хроніку, роман у новелах ("Тронка" О. Гончара), раман-баладу ("Дикий мед" Леоніда Первомайського).

47. Оповідання — це епічний твір малої форми. В його основі — одна подія, одна проблема. Оповідання вимагає від письменника вміння на малій площі змалювати яскраву картину, створити ситуацію, в якій герой виявляє себе виразно. Характери в оповіданні сформовані, відсутня широка мотивація вчинків і подій, описи стислі, їх мало. Оповідання набуває популярності в епоху Відродження. Тоді з'являються "Кентерберійські оповідання" Дж. Чосера. Розквіт цього виду епосу припадає на XIX ст. Відомими українськими майстрами оповідання були М. Коцюбинський (Харитя, Мал гр.), В. Стефаник, С. Васильченко, О. Кобилянська, М.Хвильовий, Г. Косинка.Різновиди: оповідання соціально-побутові, соціально-політичні, соціально-психологічні, сатиричні, гумористичні, трагічні, комічні.

Новела (італ. novella — новина) — малий вид епосу. Вона з'явилася ще у Ст.Греції, мала усну форму, розважальний або дидактичний характер. ЇЇ використовували як вставні епізоди Геродот (розповідь про Аріона, кільце Полікрата).Як вид епосу новела оформилася в епоху Відродження в Італії ("Декамерон" Боккаччо). Найбільшого розвитку досягла у XIX ст. В УЛ набули поширення такі жанри новели, як психологічна (В. Стефаник), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М. Коцюбинський), лірична (Б. Лепкий), філософська, історична (В. Петров), політична (Ю. Липа), драматична (Григорій Косинка).

У новелі менше персонажів, ніж в оповіданні, характери сформовані, новеліст не коментує думок і почуттів персонажів. У новелі відточена кожна деталь, вона використовує один момент з життя і на ньому розкриває значні психологічні переживання. В новелі — однолінійний, напружений, динамічний сюжет, несподівані повороти дій, раптовий фінал, асиметрична композиція, як правило — драматична колізія.

48. Есе (франц. essai — спроба, начерк) — жанр, який перебуває на стику художньої літератури і публіцистики. У ньому піднімається часткове питання. Есе характеризується великою суб'єктивністю. До есеїстики відносять різні твори: філософські, історичні, критичні, біографічні, публіцистичні, морально-етичні, поетичні. Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Класичним зразком есе є книга французького філософа-гуманіста Мішеля Монтеня "Досліди". У цій книзі є думки, спостереження, враження від прочитаного, пережитого. Порушуються проблеми навчання, виховання, слави, гідності, багатства, смерті.

Нарис — вид публіцистики, на межі мистецтва слова і журналістики. Як самостійний вид епосу існує з XVIII століття. Нарис з'явився в Англії, був популярним у творах письменників просвітницького реалізму (Вольтера, Дідро). Значне місце зайняв нарис у літературі 40-х років XIX ст. Значний успіх у читачів мали нариси українських письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького ("На Дніпрі"), П. Мирного ("Подоріжжя од Полтави до Гадячого"), М. Коцюбинського ("Як ми їздили до Криниці"). Ці нариси — своєрідні подорожні нотатки.У нарисах порушуються соціальні, економічні, політичні, морально-етичні проблеми на певному етапі розвитку суспільства. У нарисах змальовуються портрети політичних діячів, вчених, письменників, простих трудівників. Автори нарисів цікавляться суспільним життям у всіх його проявах. Звідси — схвильованість розповіді, публіцистична пристрасть в оцінках зображуваного, відкритість в утвердженні ідей. Мета нарису — дати об'єктивну картину дійсності, загострити увагу на явищах життя, піддати критиці усе те, що гальмує прогрес. Є нариси документальні і недокументальні, мандрівні, портретні, побутові, соціально-політичні, історичні, проблемні, зоологічні, зарубіжні, нариси про природу.

49. Фейлетон (франц.— аркуш) — це твір художньо-публіцистичного характеру на актуальну тему, розкриту в сатиричній або гумористичній формі. Фейлетон — проміжна ланка між нарисом, оповіданням та новелою.

У Франції фейлетоном називали додаток до газети з політичним памфлетом. Першим фейлетоністом був абат Жоффруа, який у газеті "Журналь де Деба" надрукував театральну рецензію. Зображально-виражальними засобами фейлетону є іронія, гіпербола, гротеск, каламбур, комічна ситуація, сатирична деталь.Є фейлетони документальні і недокументальні (проблемні). Відомі літературні; фейлетони (Ю. Івакін — збірник "Гіперболи"). Засновник українського фейлетону — В. Самійленко. Розвиток цього виду епосу пов'язаний з творчістю К. Котка, О. Вишні, О. Чорногуза, Є. Дудара. Остап Вишня свої фейлетони називав усмішками. Різновидами фейлетонів є радіофейлетони, телефейлетони.Сатирична типізація досягається художньо-публіцистичним узагальненням негативних явищ у конкретному соціальному бутті. Сатиричний образ розкриває шкідливість зла і водночас притаманними фейлетону засобами підказує шлях його подолання, або завдяки іронії, сарказму робить неможливим його подальше існування. Адже за словами М.Гоголя сміху боїться навіть той, хто взагалі нічого не боїться.У фейлетоні "Українізація" О. Вишня виводить сатиричними барвами образ "радянської панни", для якої українські селяни, славна історія народу це абсолютно незнайомі речі, бо головне для неї - галушки та борщ.

Памфлет — публіцистичний твір на злободенну тему. В основі його лежить великий соціальний об'єкт; за структурою ближчий до публіцистичної статті. Розгортання теми в памфлеті часто відбувається в манері статті, а не через емоційно-образні асоціації.Памфлет може використовувати форми інтерв'ю, репортажу, листа. У памфлеті автор не приховує своєї позиції, стиль памфлета-пристрасний, мова — експресивна, йому властива афористичність, іронія, сарказм. Памфлет з'явився в епоху античності. До нашого часу дійшли філіппіки Демосфена, памфлет Лукіана "Похвала мусі". В УЛ родоначальником памфлета був І.Вишенський. Його памфлети мають форму діалога. Історія українського памфлета знає імена таких письменників, як Л. Українка ("Безпардонний патріотизм"), М. Хвильовий ("Апологети писаризму"). Цей жанр використовували Ю. Мельничук, Р. Братунь, Ф. Маківчук.

50. Міф— оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. З'явилися у той час, коли в людей було наївне безпосереднє уявлення про навколишній світ. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обгрунтованого, доведеного як істинне. Міфи відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, в легендах були реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Сучасні літературознавці вважають міф узагальнено-цілісним сприйманням дійсності, що характеризується синтезом реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. Під міфом розуміють стійку архетипну модель, яка оформлена в певних сюжетах, образах. Помітний слід у літературі залишила давньогрецька, давньоримська міфологія, германсько-скандинавська. Сюжети античної міфології використовували Данте ("Божественна комедія"), , П. Корнель ("Медея", "Едип"). Ж. Расін ("Андромаха", "Іфігенія в Авліді").

Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна.

Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Відомі легенди про історичні події і народних героїв, про керівника визвольної війни Хмельницького, Олексу Довбуша,Максима Залізняка, Устима Кармалюка селян проти феодально-кріпосницького гніту. Класифікація Ф. Колесси, який поділив легенди на групи, зважаючи на теми апокрифів, з яких вони виникли: 1) легенди старозавітні (про початок світу); 2) новозавітні (про Христа, Богородицю, Петра й Павла); 3) про святих (Миколу, Варвару); 4) про позагробове життя й кінець світу; 5) легенди-притчі на тему роздумів про щастя, долю, гріх, смерть, вічність, віру і т. ін.

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від казки про тварин. З аполога розвинулася і байка. Близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови - риси, що єднають притчу з байкою. Відмінності: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки; байка є твором комічним, притча — твір серйозний.

Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: прислів'я, приказка, сентенція, фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без, притча з алегорією і без, притча — парабола, притча — розгорнуте порівняння. В УЛ використ. І. Франко, Д. Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.

Казка — епічний твір, у якому розповідається про фантастичні події і пригоди героїв. Є казки, героїчні, соціально-побутові, фантастичні, сатиричні, гумористичні, казки про тварин тощо.

51. Основні види хвалебно-прославляючої поезії.

Ода — лір. твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії — пісні на честь переможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара мали урочистий, пишний стиль, вишукані художні засоби, строгу метричну форму і композицію.

Пеан — гімн на честь бога поезії і сонця, захисника від лиха Аполлона, згодом пеанами почали називати пісні-молитви, пісні-подяки на честь інших богів. Сформувався як жанр у Спарті (VII ст. до н. е.). Авторами пеанів були Алкман, Вакхілід, Піндар.

Гімн — урочиста пісня на честь визначної події або героя. У Давньому Єгипті і Греції у гімнах славили богів Афродіту, Артеміду і героїв (військові гімни). У К. Русі складали гімни на честь князів. У добу середньовіччя набули популярності релігійні гімни. Античні гімни мали особливу композицію. Вони включали форму звертання до об'єкта похвали, в гімні детально оспівувалися подвиги. Завершувалися твори молитвою, заклинанням, побажанням, у них використовувалися окличні, питальні фігури, повтори. У Стародавній Греції гімни були сюжетними.

Канцона — жанр середньовічної лірики трубадурів Провансу, присвячений коханню. Канцона мала строфічну будову, наскрізне римування. Остання строфа була коротшою, вона присвячувалася дамі серця. Жанр канцон и використовували Данте, Петрарка, Боккаччо.

Дифірамб — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, згодом іншим богам і героям. Дифірамб урочистим пафосом близький до оди і гімну, він супроводжувався танцями. Розквіт дифірамба пов'язаний з творчістю Піндара і Вакхіліда. Наприк. IV ст. до н. е. дифірамб перестав існувати. Тепер - надмірне звеличення якоїсь особи.

Мадригал — невеликий твір (2—12 рядків) на тему кохання. Мадригал має форму звертання, відзначається дотепністю, містить компліменти особі, до якої звернений. Він з'явився в епоху Відродження. Авторами мадригалів були Петрарка, Боккаччо. Автором укр. мадригалів були К. Зиновіїв, М. Старицький, Олена Пчілка, І. Франко, Олег Ольжич.

Епіталама — у давньогрецькій ліриці — пісня на честь молодого подружжя, її виконували під час шлюбної церемонії, вона мала форму побажання.Зустрічається у творчості М. Рильського.

Серенада — пісня про любов, яку виконують під акомпонемснт мандоліни або гітари. Серенада славила цноти дівчини, запрошувала на побачення. Вона була поширена в Іспанії та Італії.

52. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання ("Молитва" Т. Шевченка). Псалми — пісня релігійного змісту. Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г. Сковороди ("Сад божественних пісень"), Т. Шевченка ("Давидові псалми"). З певними змінами цей жанр використали П. Тичина ("Псалом залізу"), Є. Маланюк ("Псалми степу"). У добу середньовіччя набули популярності релігійні гімни. Вони включали форму звертання до об'єкта похвали, в гімні детально оспівувалися подвиги. Завершувалися твори молитвою, заклинанням, побажанням, у них використовувалися окличні, питальні фігури, повтори.

53. У філософській ліриці раціональне домінує над емоціональним. Її предмет —філософське освоєння людини і світу, загальні закономірності розвитку суспільства і природи, екзистенційні проблеми. Філософська лірика використовує такі жанри, як елегія, етюд, сонет, газель, рубаї. У 50—70-х роках XX ст. у жанрі філ. сонета працювали М. Рильський, А. Малишко, П. Тичина.

Елегія — ліричний твір меланхолійного змісту. Елегія з'явилася у Стародавній Греції у VII ст. до н. е. Мала форму елегійного дистиха (Архілох, Тіртей, Солон). Елегія була улюбленим жанром сентименталістів (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді, елегії-думи, елегії-пісні. Є елегії у творчому доробку І. Франка ("Майові елегії"), Лесі Українки ("До мого фортеп'яно"), Б.-І. Антонича ("Елегія про перстень ночі", "Елегія про перстень кохання"). До цього жанру звертаються сучасні поети (П. Тичина, А. Малишко, Ліна Костенко).

Етюд - невеликий літературний твір, присвячений якому-небудь окремому питанню,невелика одноактна п'єса, події якої мають драматичний характер.

Сонет - старовинна канонічна форма вірша (італ. sonetto - звучати, від suono - звук), будується з чотирнадцятьох рядків п’ятистопного ямба, хоча буває шестистопний і чотиристопний ямб. Композиційно сонет поділяється на дві частини, в першу входить вісім рядків ( зав’язка), в другу - шість рядків (розв’язка). Перша частина має два чотиривірші,

друга - два тривірші. Це фактично ліричний вірш філософського характеру. Існують так звані вінки сонетів, коли з останнього,магістрального, сонета починається кожен наступний сонет й таким чиномутворюється вінок з п’ятнадцятьох сонетів. Вінки сонетів створили В.Брюсов, М.Жук, В.Бобинський.

Рубаї — жанр медитативної лірики, запозичений із фольклору таджиків і персів. Розквіт рубаї припадає на XI століття, він пов'язаний із творчістю Омара Хайяма та Абу Са'їда. Рубаї включає чотири рядки, з яких перший, другий і четвертий римуються. Перший бейт (дворядковий вірш) є засновком, третій висновком, який посилюється афористичним виразом в останньому рядку. Відомі рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики. Сукупність рубаї називають рубаятом.До жанру рубаї зверталися Д. Павличко, О. Орач, Галина Тарасюк, В. Базилевський

Газель складається з кількох двовіршів, але не більше 12, на вірш лише одна рима. Схема римування АА БА ВА ГА. Рима може бути чоловіча, жіноча, дактилічна. Ця форма ліричної поезії з'явилася у VII ст. в арабській та персидській літературах. Зустрічається у творчості І. Франка, В. Поліщука, Д. Павличка.

Вона була, як мрія, що жила А,В моєму серці довгі-довгі дні. Б, Все вимріяне в ній: чоло й уста, А, І очі чорні — трошечки скісні. Б, Ступити кроку з місця я не міг — В, Так, ніби це лучилось уві сні. Б (Д. Павличко)

54. Драма — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою др. твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.Трагедія (грец. цапина пісня)— драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості.Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. У трагедії "Агамемнон" Есхіла хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля "Поетика"):розповідь (міф);характери;думка (вміння говорити про доречне та істотне);мова (метрична або прозова);музика;видовище.На думку Арістотеля, основне у трагедії — дія, трагедія може обійтися без характерів. Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванням. Третя складова трагедії — страждання.Арістотель торкається композиції трагедії. Вона включає пролог, епісодії, ексод, хорову частину. Пролог — частина трагедії перед виходом хору, епісодій — частина трагедії поміж хоровими співами, ексод — частина трагедії, після якої немає хору. Парод — перший виступ хору, ексод — останній. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, "відтворювати жахливе і гідне співчуття".Характери в трагедії, Арістотель вважав, що вони мають бути благородними.

Комедія — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Комедія сформувалася у Стародавній Греції з сороміцьких пісень. Виникла з ігр в честь бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях "Мир", "Вершники", " він викриває негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.Першим теоретиком комедії і комічного був Арістотель. Комедія, на думку Арістотеля, є "зображення всього порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не у всій повноті, а лише в тій мірі, в якій смішне є частиною неподобного, бо смішне — це яка-небудь помилка або неподобство, тільки не шкідливе і не згубне"3. Античний теоретик зауважував, що в основі комедії — перехід від нещастя до щастя.

Антична комедія має композицію: пролог, у якому викладалася головна тема і визначався зміст боротьби героїв, парод (виступ хору), він був підготовкою до агона. Агон — суперечка героїв на актуальні теми. За агоном — парабаса, актори залишали сцену і слово переходило до хору. Завершував комедію ексод, у якому перемагало добро, а негативне засуджувалося.

55. В українській літературі драма з'являється у XVIII ст. ("Милість Божія"), високого рівня розвитку набуває в XIX ст. у творчості Т. Шевченка ("Назар Стодоля"), І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), І. Франка ("Украдене щастя"). Драму XX століття репрезентують твори В. Винниченка ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь"), М. Куліша ( "Патетична соната"). Значний внесок у розвиток драми у XX столітті зробили І. Кочерга, Я. Мамонтов, Іван Дніпровський, Ю. Японський.

Є різні жанри драми: соціальна ("Будка" 1. Франка), героїко-психологічна ("Гріх" В. Винниченка), соціально-політична ("Кассандра" Лесі Українки), побутова ("Дві сім'ї" М.Л. Кропивницького), соціально-побутова ("Назар Стодоля" Т. Шевченка), лірико-психологічна ("Місяць у селі" І. Тургенєва), психологічна настроєва ("Блакитна троянда" Лесі Українки), історична ("Маруся Богу славка" М. Старицького).

Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.

56. Мелодрама — літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю.

Драма-феєрія — п'єса з казково-фантастичним сюжетом і героями, у драмах-феєріях казкове переплітається з реальним.

Мелодрама— літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю. Вона з'явилася наприкінці XVIII ст. у Франції, спочатку мелодрамою називали музичну драму, музичний елемент зберігся в мелодрамах XVIII—XIX ст. Музика супроводжувала вихід дійових осіб на сцену. Особливої популярності жанр мелодрами набуває у ЗО—40-х роках XIX століття. У мелодрамах є неправдоподібні ситуації і події.

Ауто — одноактна драматична вистава релігійно-алегоричного змісту, набула поширення в Іспанії та Португалії у другій половині XIII ст. Ауто близька до містерії, її виконували актори у кількості 3—4 чоловік. Персонажі ауто — Смерть, Купідон, Янгол, Імператор. Майже 400 ауто написав Лопе де Вега.

Скетч — невеликий твір гумористичного або сатиричного характеру. В його основі — гострий сюжет, несподівані смішні ситуації. Скетч, як правило, складається з однієї дії, яка триває сім — п'ятнадцять хвилин, тематика скетчів — родинно-побутова. Скетчами є твори А. Чехова "Ведмідь", "Пропозиція". Скетчі використовуються в театрах мініатюр та в цирку.

Мораліте — віршована драма алегоричного характеру, вона сформувалася у Франції та Англії у XV ст., поширилася в багатьох європейських літературах. Героями мораліте були алегоричні образи: Дружба, Справедливість, Розум, Нерозум, Багатство, Бідність, Надія, Віра, Любов. Позитивні герої завжди перемагали.

57. Мова худ. л-ри буває прозовою і віршовою. Проза - особливий різновид худ. мови, виклад якого не зумовлений каноном, а є суцільним безперервним текстом смислово-синтаксичними відтінками (речення, абзаци).

Вірш особливий різновид художньо-поетичного мовлення, що ґрунтується на ритмічному законі, що має специфічну композицію. Віршова мова певним чином упорядкована,є сукупністю фіксованих рядків, ритмічних відтінків. Ритмічна ліризована проза. Елементи ритму в прозі незначні, якщо виникають ритмічні відтинки, вірш може втрачати свої ритмічно-композиційні ознаки – вірш у прозі. Ритмічність вірша базується на дотриманні певних вимог: віршовий ритм полягає у закономірному повторенні певних сумірних мовних одиниць. Ритмічна організація ВМ виявляються в поділі на короткі відтинки, які при читанні відділяються паузами. Елементи ритмотворення: склад – найкоротший відрізок усного мовлення, що утворюється одним поштовхом видихуваного повітря/закр, відер/наг/ненаг; наголос – відділення одного чи кількох складів у слові, посилення гучності, протяжна вимова, буває граматичний, ритмічний, логічний; стопа – одиниця віршованої міри, що становить стійке поєднання двох чи кількох складів із постійним ритмічним наголосом; спондей, пірихій, хорей, ямб, анапест. Розмір - кількість, стоп у рядку для СТсистеми віршування, міра віршованого рядка; клаузула – заключний відтинок віршового рядка, починаючи від останнього наголосу: окситонна, парокситонна. Анакруза – ненаголошені склади, до першого наголошеного в рядку, буває нульова, односкладова, двоскладова. Цезура - пауза в середині рядка, яка діл. його на 2 відтинки. Альтернанс - правила чергування рим у наголошених строфах. Рима – суголосся в середині рядка в кінці віршованого рядка. Граматична- коли римуються слова тої самої частини мови, неграматична: точна, неточна, повна, неповна, жіноча, чоловіча, дактилічна, гіпердакт. Строфа – строфічно завершена віршова сполука, яка об’єднує кілька рядків за певним типом римування, є інтонаційною, ритміко-синтаксичною, за замістом завершеною, повтор. в творі, відмежовується помітною паузою. Римування – спосіб, схема розташування рим у строфі (кільцеве, парал, потрійне, перехресне)

58. Вірш - ліричний, ліро-епічний твір, створений за певним версифікаційним законом;елемент ритмічного мовлення у літ. творі.Віршування, версифікація — мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.

Системи віршування. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на дві групи — квантитативне (кількісне), що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців), і квалітативну(якісне), спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності.

Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаціні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну організацію править склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом (французька, польська та інші); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції.

Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантативно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або паузник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування і т.п. Верлібр, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту.

59. Метричне (античне) віршування —різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі, довгий — двом; обидві формували стопу. Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб (E—) на спондей (— —), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом — стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін.

60. Тонічна система віршування грунтується на приблизно однаковому числі наголосів (найчастіше 3 – 4 у всіх рядках одного вірша), причому ненаголошених складів між ними може бути різна кількість. Найважливішу роль у тонічних віршах відіграє прикінцевий наголос, якийє в рядках особливо сильний. Унаслідок довільного розміщення наголосів, рядок на стопи не ділиться. Найменша частка тонічного вірша – це слово з ритмічним наголосом. Важлива ознака тонічного вірша – наявність рими і паузи. Цією основною якістю тонічний вірш близький до народної системи віршування (тонічної за своїм характером).

Розмір тонічного вірша визначається кількістю наголосів у рядку.

М.Бажан: (чотиринаголосний (4 наголоси в кожному рядку)

В мозок вгруз цвях дум:

Коли ж підем в останній штурм.

61. СИЛАБІЧНЕ ВІРШУВАННЯ — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при вільному розташуванні наг/ та ненаголошених. Характеризується парним римуванням, метричною константою, коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини:

Начебто списи, // колосся по полю,

Люди колосся // стинають без болю (Лазар Баранович)

СВ притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі.

62. СИЛАБО-ТОНІЧНЕ ВІРШУВАННЯ —різновид віршотворення, що грунтується на ізосилабізмі й ізотонізмі, на закономірному чергуванні в рядку нагол./ненагол. складів. Міра – стопа, розмір, чинники ритмотворення – усі наявні в мові.С-ТВ засвоїло стопи й основний арсенал ритмотворення від античної системи, видозмінивши довгі та короткі склади на наголошені та ненаголошені.

63. Стро́фіка — розділ віршознавства, що вивчає властивості, внутрішню структуру строфи як ритмічно-інтонаційної цілості, як фонічно викінчену віршову сполуку, а також історію її виникнення, еволюцію, зв'язок з жанром та віршовим розміром, визначає її класифікацію. Водночас термін «строфіка» вживається у значенні строфічного ладу творів певного автора чи стильової течії або явища.

1. Моностих - це будь-яка строфа, що складається з одного рядка. Ліна Костенко "Коротко - як діагноз":Україна - не ядерна, Україна - роз'ярена,Борітеся – поборете(Т. Шевченко)

2. Дистих або двовірш -  дворядкова строфа.

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Л. Костенко

Зазвичай дистих має таку схему римування аа, бб, вв; бувають самостійними творами (епіграми)

3. Терцет— тривірш,всі три або два з них римуються між собою: ааа, аба, ааб.

Саме на базі тривіршових строф романського фольклору розвинулись такі строфи, як терцина, рондо, рондель, тріолет, сонет -вони належать до так званих канонізованих строф. Терцет має 4 різновиди:

1) усі три рядки на одну риму.Наприклад в українському фольклорі. Схема: ааа:

Добрий вечір тобі, а Зелена діброво! аПереночуй мене, молодого! а