18. Засоби творення літературно-художнього образу.

Узагальнення – логічний процес переходу від одиничного до загального, від менш загального до більш загального знання і вираження сутності загального через окреме, через одиничне. Цей процес завжди супроводжується спрощенням, схематизацією зображуваного.

Здатність узагальнювати має як наука, так і мистецтво. Метою художнього узагальнення є типізація, конкретний, індивідуалізований образ, через який у художньому творі виражається загальне.

Література використовує ідеалізацію і типізацію як основні види художніх узагальнень.

Ідеалізація – тип худож. узагальнення через творення образів на основі оцінної (переважно позитивно-ідеальної) заданості, часто випадковості. Ід.передбачає творення образу на основі атрибутивних характеристик, властивих предмету зображення, які становлять його суть, зумовлюють і пояснюють його сприйняття обставин чи явищ життя. Вона може бути позитивною і негативною. Ідеалізацією також називають і художній недолік – невиправдане або надмірне прикрашування персонажа чи реалій життя.

Типізація – художнє узагальнення певних життєвих явищ на основі однакових чи подібних характеристик. Основою типізації можуть бути вікова, гендерна, професійна, класова,соціальна, виробнича, расова, інтелектуальна та ін. ознаки.

Часто літературні персонажі мають у реальному житті своїх прототипів – конкретних людей, зовнішність, факти життя та риси характеру яких послужили авторові основою творення літературного образу.

Результатом процесу типізації як літературного узагальнення є ТИП – літ.образ, який в узагальненій формі відображає ознаки, характерні для людей певної соцгрупи, за якими їх носія можна вирізнити з-поміж інших категорій людей. Його корінним атрибутом стає ТИПОВІСТЬ – набір характерних ознак, за яким явище чи особу зараховують до певного типу.

19.Комічні образи

ГУМОР - різновид комічного, зображення життя у беззлобно-добродушному, жартівливому тоні. На відміну від- сатири, яка відзначається заперечним пафосом, гумор не заперечує зображуване, а піддає осміянню лише певні його сторони. Гумор властивий багатьом жанрам українського фольклору (анекдоти, приказки, коломийки, пісні тощо). Майстри гумору - І. Котляревський, М. Гоголь, Л. Глібов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник, П. Глазовий та ін.ІРОНІЯ (від гр. еігопеіа - глузування, удаваність) - один із різновидів комічного, прихована насмішка або стилістичний прийом, коли особа чи явище удавано схвалюються чи осуджуються з метою досягти протилежного ефекту. Ознака іронії -, подвійний смисл, причому істинним є не прямо висловлений, а протилежний.САТИРА (від лат. satura - суміш) - 1) Вид ліричної поезії в античній літературі та літературі класицизму, вірш, що висміює певні негативні явища. 2) Твори різних жанрів, в яких у гострій формі викриваються негативні суспільні явища. Сатира засуджує старе, історично приречене, показує його внутрішню нікчемність і виражає нові потреби суспільного розвитку. Тому вона завжди була могутньою зброєю політичної боротьби. Визначні письменники-сатирики різних часів Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Свіфт, Вольтер, Г. Гейне, М. Салтиков-Щедрін, М. Гоголь, В. Маяковський та ін. В українській літературі - Т. Шевченко, І. Котляревський, І. Франко, Остап Вишня, С. Олійник та ін.ІНВЕКТИВА - вид сатири, поширений в літературі та ораторському мистецтві в епоху античності, різке викривальне висміювання певної особи чи групи осіб. Видатними майстрами інвективи в античні часи були Архілох, Катулл, Марціал та ін. Як оригінальний жанр інвектива увійшла до новітньої літератури. Значне місце посідає у творчості Т. Шевченка, І. Франка та інших українських письменників.САРКАЗМ (від гр. sarkasmos - терзання) - зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненависті і презирства до зображуваних явищ чи осіб. Яскравий приклад сарказму - поема Т. Шевченка «Кавказ», у якій затавровано можновладців.ГРОТЕСК (від фр. grotesque - смішний, незвичайний; іт. grotta - грот, печера) - тип художньої образності, в основі якого лежить крайня міра умовності у відтворенні життя, коли зображувана дійсність постає неймовірною, аномальною, дивною. Для гротеску характерне навмисне карикатурне спотворення форм і сутності предметів, поєднання реального і фантастичного, трагічного і комічного, нормального і абсурдного. Як засіб художнього узагальнення гротеск розкриває алогізм життєвих явищ, а отже, широко застосовується в сатиричних творах. БУРЛЕСК - гумористична переробка певного твору, що характеризується невідповідністю змісту формі: «високий», героїко-патріотичний зміст передається зниженим, іноді вульгаризованим стилем, і навпаки - буденний, «низький» - високим, піднесено-героїчним. Яскравий зразок - поема І. Котляревського «Енеїда», яка була переробкою однойменної епічної поеми римського поета Вергілія. Зберігається основний сюжет оригіналу, але в образах богів, греків та троянців відтворено типові українські характери. Подібні твори відомі з античних часів. Елементи бурлеску присутні в українських обрядових іграх та піснях. БУФОНАДА (від іт. buffonáta - блазенство, комічна витівка) - вид гумору в театральних виставах, що ґрунтується на гротескових прийомах грубого комізму. Веде початок від народного театру (італійська комедія масок, російський театр скоморохів, українські інтермедії та ін.). Елементи буфонади зустрічаються в п’єсах В. Шекспіра, П. Кальдерона, Ж. Б. Мольєра, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницько-го. Як самостійний жанр існує в циркових виставах, інколи використовується драматургами («Фараони» О. Коломійця).Поетичний синтаксис ІНВЕРСІЯ (від. лат. inversio - перестановка) - одна з фігур поетичної мови, порушення традиційного порядку слів у реченні з метою виділення найзначущого слова.ТАВТОЛОГІЯ повторення тотожних за значенням слів з метою посилення емоційності і ритмічності мови. Часто зустрічається в народній поезії.АНТИТЕЗА (від гр. antithesis - протиставлення) - стилістична фігура, у якій протиставляються життєві явища, думки, образи з метою розкриття їх сутності. АНАФОРА - єдинопочаток, фігура поетичної мови, коли на початку речень або рядків повторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції, а також речення на початку строф. РИТОРИЧНЕ ЗАПИТАННЯ - фігура поетичної мови, що посилює експресивність висловлювання: мовний зворот, сформульований у формі запитання, яке не потребує відповіді.АЛІТЕРАЦІЯ (від лат. ad - до і littera - буква) - фонетичний засіб: повторення приголосних для посилення інтонаційної і смислової виразності. Широко застосовується в поезії.Повторенням приголосних ті, лі, б, ж, ш тут створюється виразний звуковий образ зловісного маршу фашистського війська.АСОНАНС (від лат. assonare - співзвучати) - 1) Повторення однакових голосних звуків у вірші з метою надання йому милозвучності.ФІГУРИ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ (від лат. figura - зовнішній вигляд, образ) - синтаксичні засоби художньої виразності. Функція їх полягає у використанні можливостей синтаксису для посилення виразності й емоційності художньої мови. Найпоширеніші фігури - повторення, градація, риторичні запитання, інверсія, антитеза, безсполучниковість, багатосполучниковість тощо.Теорія віршування  СИСТЕМИ ВІРШУВАННЯ - способи написання віршів, які залежать від фонетичних особливостей національної мови. За способом творення ритму вірша розрізняють чотири основні системи віршування: метричне, тонічне, силабічне і силабо-тонічне. (Див. відповідні статті). В сучасній українській поезії переважає силабо-тонічна система, хоч використовуються й різні форми тонічної.МЕТРИЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. metron - мірка) - система віршування, характерна для мов, у яких є короткі й довгі голосні (давньогрецька, латинська, давньоіндійська, із сучасних - арабська). Ритм у вірші створюється правильним чергуванням стоп, що складаються з рівної кількості довгих і коротких голосних.СИЛАБІЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. syllabe - склад) - система віршування, характерна для мов, у яких немає істотної різниці між наголошеними і ненаголошеними голосними, а слова мають постійний наголос (французька, польська, чеська та ін.).

21. Художній твір як основна форма буття літератури

Основною формою буття літератури як мистецтва слова є літературно-художній твір. У найзагальніших рисах літературно-художній твір можна визначити як розповідь про певну життєву подію (вигадану чи ні), що ведеться від особи реального або уявлюваного автора з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови. Від інших словесних творів літературно-художній твір відрізняється тим, що предметом його розповіді є умовно-, а не реально-життєва подія, яка існує виключно в суб'єктивній, авторській або його оповідача уяві, а завдяки їхньому посередництву в такій же суб'єктивній читацькій уяві, але не в об'єктивній реальності, навіть у тому випадку, коли в основу предмета розповіді покладені якісь реальні життєві факти (історії, біографії і т. п.). Письменника більше цікавить не те, як було насправді, а як мало б чи могло б бути. Об'єктивна дійсність, що відображена у творі, — це не сама життєва реальність як така, а більшою чи меншою мірою життєподібна ілюзія реальності (в чому, власне, полягає кінцева мета наукових, побутових — не художніх словесних творів), а у її здатності створювати передумови для естетичного враження, з розрахунку на яке твір, зрештою, і пишеться. Естетично виразним, тобто здатним викликати емоційно-інтелектуальні переживання ціннісного порядку при його сприйнятті, твір, у свою чергу, може стати за умови наявності в ньому сукупності певних чинників, серед яких найважливішими є:

1) Яскраво-індивідуальна, підкреслено-особистісна форма емоційно-інтелектуального переживання світу, що відрізняє авторське світобачення і, з огляду на його оригінальність, нетривіальність, слугує потенційним джерелом збудження відповідних думок, асоціацій, почуттів у читача.

2)Актуальність, вагомість проблематики, з якою пов'язаний предмет розповіді у творі і яка є свого роду нервовим його центром. Вагомість проблематики твору визначається мірою та рівнем довершеності втілення в ньому загальнолюдських цінностей буття як таких або ж у їхньому соціальному вияві.

3) Емоційна виразність і точність вислову, відповідність ужитих у творі мовних засобів змістові. Твір буде естетично виразним тільки за умови, що буде написаний несухою, протокольною мовою і не матиме штампованих висловів і словесних конструкцій, — тих, які ми чуємо щодня на вулиці, на роботі, вдома.

4) Цілісність твору, тобто взаємовідповідність і підпорядкованість усіх його окремих і розрізнених елементів тій художній та ідейній меті, яку ставить перед собою автор і виразом якої виступає ввесь твір. Художній твір — це не хаотичне нагромадження слів, образів, ідей, а упорядкована система їхніх зчепленЬ. Цілісність твору забезпечується єдністю авторського погляду на речі, про які він пише, взаємовмотивованим співіснуванням усіх значущих елементів його твору.

В духовному житті суспільства літературно-художні твори виконують різні функції, з яких найголовнішими є такі:

1) Естетична, яка полягає в тому, що твір дає інтелектуально-емоційне задоволення, збуджуючи уяву читача і спонукаючи його до співпереживання (емпатії) тому, про що у творі йдеться.

2) Виховна (етична), яка тісно пов'язана з естетичною насамперед тому, що емоційна та інтелектуальна насолода, яку ми відчуваємо, читаючи твір, часто є прямим наслідком того, що автор задовольняє моральні запити читача, очікувані ним шляхи вирішення етичних конфліктів.

3) Пізнавальна, яка полягає в тому, що художній твір є активним джерелом поповнення знань про навколишній світ, розширює наші уявлення про історичну епоху, про яку в ньому йдеться, про побут, культуру та звичаї зображених у ньому людей.