88. Поняття взаємодії в літературному процесі, її різновиди.

Художня взаємодія в перебігу літературного процесу може бути двох видів: міжнаціональною та внутрішньонаціональною. Міжнаціональна взаємодія поділяється на внугрішньорегіональну й міжрегіональну. Внутрішньорегіональна взаємодія — це взаємовплив окремих національних літератур певного регіону, приміром слов'янських чи германських літератур. Міжнаціональна взаємодія може розвиватися як на особистому рівні окремих великих письменників (наприклад, М. Коцю­бинський і М. Горький), так і на рівні зв'язків окремих національних літератур (наприклад, українсько-російські, українсько-польські літературні взаємини) і всієї художньої культури окремих народів (візантійська культура вагомо вплинула на розвиток літератури та мистецтва Київської Русі). Літературна взаємодія може відбуватися в межах однієї доби (російсько-українські та українсько-російські взаємозв'язки радянської доби), а інколи виходити далеко за її межі (глибоко патріотичні твори давніх письменників, зокрема «Слово о полку Ігоревім», безпосередньо впливали на літературу про Велику Вітчизняну війну, скажімо, на роман О. Гончара «Прапороносці», епіграфи до кожної з трьох частин якого взяті зі «Слова»). Художні відкриття, зроблені одним народом, можуть через тривалий час вплинути на розвиток духовної культури інших. Епіцентром міжнаціональних літературних взаємин стали Греція доби античності, Італія — епохи Відродження, Франція — часів класицизму, Англія — доби романтизму.

Схожість етапів соціально-економічного розвитку різних народів, попри певну асинхронність у поступальній еволюції їхніх літератур, зумовлює чимало спільного в художній свідомості людства, закладаючи надійний фундамент міжнаціональних літературних взаємовпливів.

89. Теорія автора в літературознавстві.

Поняття автора об’єднує собою конкретну особу (джерело твору) та уявний образ творця, який постає із твору (генерується ним).

Від давнини й до сьогодні вчені розмислюють над природою авторства (теорія автора – одне з гостро дискусійних питань у науці), наділяючи творчого суб’єкта різними функціями:

1. автор-медіум, ініціатор художніх моделей життя, але провідник креативної сили Абсолюту);

2. автор-громадянин, виконавець суспільно-громадянських настанов в статичному (організованому як держава) суспільстві;

3. автор-геній, творець форм, законодавець прекрасного;

4. автор-майстер, віртуоз форми, ремісник виняткової вправності;

5. автор-скриптор, особа, котра пише – в розумінні нотує певного типу висловлювання

Літературознавчий аналіз авторства здійснюється із трьох ключових позицій:

1. автор біографічний – особа, яка існує в позахудожньому, емпіричному, реальному вимірі;

2. автор-творець (митець) – майстер слова; особа, котра займається літературною діяльністю, пише твори;

3. автор як текстовий суб’єкт – імпліцитний («вбудований у твір») автор, що тою чи тою мірою виявляється у творі, є носієм авторської свідомості.

4. Автор – текстовий суб’єкт виявляється:

в рамкових компонентах твору: заголовку, епіграфі, зачині, кінцівці, подеколи – у присвяті, авторських примітках, передмові, післямові, епілозі, пролозі;

у доборі псевдоніма та алюзіях (асоціаціях) навколо нього;

у виборі родо-жанрової специфіки твору;

як ліричний суб’єкт, зокрема ліричний герой;

у авторських відступах – ліричних, історико-філософських, публіцистичних, літературно-критичних);

у жанрових нюансах драматичних творів – список дійових осіб, сценічні вказівки, ремарки;

в образах героїв-резонерів (тих, що висловлюють думку автора), співах хору, монологах, що становлять «авторське слово»;

в автобіографічних творах;

як оповідач (від 3-ї ос.);

як наратор-розповідач (у різних формах його вияву): учасник і свідок подій, хронікер, очевидець, автор щоденника, кореспондент головного героя, адресат його листів, нотаток, редактор тощо;

як розповідач (від 1-ї ос.);

у характеристиках та описах героївтощо.

60. Тонічна система віршування – різновид віршотворення, заснований на ізотонізмі – сумірності наголосів у рядках (у рядках, які римуються, однакова кількість наголосів або акцентів, різна – складів). Міра тонічного вірша – кількість наголосів або долей у рядку (наприклад, тринаголосник, дводольник), чинники ритмотворення – мелодика, рима.

Різновиди тонічного вірша:

1. логаед – вірш, обсяг міжіктових інтервалів у рядках якого має змінну величину (1–2 склади), але сталу послідовність, яка чітко повторюється в строфі;

2. дольник, або павзник – вірш, у рядках якого змінний міжіктовий інтервал (1–2 склади) і немає чіткої послідовності таких змін;

3. тактовик – вірш, обсяг міжіктового інтервалу в рядках якого змінний (1–3), закономірності чергування акцентних фрагментів нема;

4. акцентний вірш – довільне розташування іктів у рядку, за якого кількість міжіктових слабких позицій від 0 до 8. *Абсолютний тонічний вірш;

5. *верлібр – вільний вірш без ізотонічних установок, але з обов’язковим ритмічним підкреслення кінця рядка.

Верлібр зародився у німців у 2 пол. ХУІІІ ст. під впливом античної поезії («вільний ритм»). У 2 пол. ХІХ ст. виник в англійській поезії (1885, «Листя трави» В. Вітмена) під впливом релігійної (біблійної) поезії («вільний вірш»). У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. сформувавсь у французів – як відхід від силабіки, а не як ритмізація прози. У час модернізму поширився в Україну.

Формула тонічного вірша, запропонована В.Жирмунським:

Х – Х – Х – Х –…,

де Х ≤ 8 (кількість міжіктових інтервалів, найчастіше Х ≤ 4 ← 1; нульові та 5-скл. – рідко, 7–8 скл. – дуже рідко).

90. Категорія читача в літературознавстві.

Літературно-художня творчість, як і кожен вид мистецтва, – процес діалогічний, який передбачає три поняття: адресант, комунікат, адресат, або ж автор, текст, читач (чи скриптор, текст, реципієнт).

Читач – це умовний адресат літературно-творчого процесу, до якого спрямовано літературно-художній твір з розрахунком на естетичну рецепцію.

Літературознавство розрізняє 2 форми функціонування читача:

1. читач уявний – адресат, до якого спрямована творчість; певний тип мовної свідомості з прогнозованим типом оцінки зображеного у творі;

2. читач реальний – реципієнт, який сприймає твір; людина зі своїм конкретним світоглядом, смаком, рівнем культури.

Історія літературного процесу простежує певну еволюцію читача, зумовлену культурно-історичними умовами розвитку суспільства:

1) в античну добу за привалювання усно-ігрового розповсюдження творів мистецтва на роль реципієнта претендували в першу чергу слухачі та глядачі; рангу читача тільки освічені високопоставлені особи, які мали можливість придбати книгу (як правило, опікувалися і її виробництвом), а також філософи та їхні учні (читачі естети й мислителі);

2) у середньовіччі читачем стає велика маса віруючих людей, до яких спрямовувалася Біблія, інші релігійні тексти, як правило, традиційних жанрово-стилістичних канонів (читач вихованець і тлумач);

3) із поширенням книгодрукування, поступовим формуванням книжкового ринку книга стає доступнішою, кількість читачів зростає, починає диференціюватися на масових та елітарних (із ХV ст.) (читач учень і гравець);

4) у ХІХ ст. формується т. зв. «богемний читач», який протиставляється пересічному; формується «езотеричне коло приятелів» (певного автора чи виду літератури); «елітна публіка» (шанувальники певних родів і видів письменства) (читач-естет);

5) на початку ХХІ ст., із розповсюдженням електронної книги, формується новий тип читача-інтелектуала, а водночас, із поширенням аудіо-книги, реципієнт літературно-художньої продукції знову набуває статусу слухача (читач-інтелектуал і читач пересічний).

Поняття читача досліджує ціла низка наук: соціологія (читання як соціальна діяльність і проблема); психологія (психологія читання, типи читачів); книгознавство (вивчення аудиторії книги, смаків і запитів читачів); бібліотекознавство (зокрема, вікові категорії читача); педагогіка (виховання людини через читання); бібліотерапія (лікування читанням) тощо.

Літературознавство, на відміну від інших наук, цікавиться в першу чергу книгою в руках читача, а не людиною, з книгою в руках.

У літературознавстві виробилися 2 підходи до осмислення читача:

1) за умови спрямованості основної уваги дослідника на твір і можливості його впливу на аудиторію реципієнтів, функція читача трактується як поле рефлексії і джерело інформації про естетичний потенціал твору. На цих засадах сформувалося 2 наукових напрямки в літературознавстві: теорія впливу (твір впливає на читача); теорія сприймання (читач сприймає твір, виробляючи систему суджень про нього, власне, формуючи твір самостійно). Слід зауважити, що авторський світ твору ніколи не співпадає з читацьким – це зумовлене багатьма чинниками: від особистісних, індивідуально-психологічних до культурно-історичних; та й навіть читацька рецепція рідко буває самототожною – рівною сама собі за різних ситуацій;

2) за умови визнання читача за співтворця художньо-літературного світу сформувався цілий напрям літературознавчих досліджень, який вивчає рецепцію – процеси та особливості сприймання, засвоєння, переживання, тлумачення (інтерпретації) тексту. Такі уявлення про читача висвітлюють психологічна школа О. Потебні, теорія діалогізму М. Бахтіна, герменевтика, рецептивна естетика тощо, а разом вони формують теорію рецепції – перспективний на сьогодні напрям досліджень в Україні.