7. Літературознавство нового часу, основні школи хіх – початку хх ст.

У цей час інтенсивно розвиваються міжнаціональні зв'язки, поширюється культурний обмін, формується кілька наукових напрямів і шкіл, діяльність яких знаходить своїх прихильників і впродовж XX століття.

Міфологічна школа. Фундаторами її були німецькі фольклористи Якоб Ґрімм (1785—1863 pp.) і Вільгельм Грімм (1786—1859 pp.). Найповніше вчення німецьких філологів відображено в книзі Я. Грімма «Німецька міфологія» (1835 p.). Виходячи з філософських поглядів Шел-лінґа, брати Ґрімм вважали, що в основі літературних творів лежать міфи, які є узагальненням уявлень людей про навколишній світ. Їхніми послідовниками були А. Кун, В. Шварц (Німеччина), М. Мюллер (Англія), М. Бреаль (Франція), О. Афанасьев і Ф. Буслаєв (Росія). В Україні впливу міфологічної школи зазнала творчість членів гуртка харківських романтиків. Це виявилося, зокрема, в працях М. Костомарова. У XX столітті міфологічна теорія знаходить свій подальший розвиток у працях швейцарського вченого Карла Ґус-тава Юнга, який вважав, що в людській психіці апріорі без участі зовнішнього середовища виникають першообра-зи, або архетипи, які впливають на формування естетичних поглядів людини. Художній процес — це матеріалізація архетипів, наповнення їх конкретним змістом.

Біографічний метод. Зародження цього методу пов'язане з діяльністю французького літературознавця Шарля-Оґюстена Сент-Бева (1804—1869 pp.), який твердив, що в кожному літературному творі обов'язково має віддзеркалюватися авторська особистість. Ця особистість є своєрідним епіцентром, крізь який переломлюються основні проблеми доби. Найвідомішою працею Сент-Бева є «Літературно-критичні портрети» (1836—1839 pp.), що репрезентують постаті майже всіх відомих французьких письменників за кілька століть. Послідовниками Сент-Бева були ґ. Брандес (Данія), Р. де Ґурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). У вітчиз­няному літературознавстві біографічний метод використовували М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, I. Дорошенко, В. Смілянська.

Культуρно-і сторична школа. Родоначальником цього напряму був Іпполіт Тен (1828—1893 pp.) — французький мистецтвознавець, історик. Головні його праці «Історія англійської літератури» (1863—1865 pp.) та «Філософія мистецтва» (1865—1869 pp.) написані на основі позитивістського підходу до осмислення явищ літератури. Фундатором позитивізму був французький філософ Оґюст Конт (1798—1857 pp.), який оголосив усю попередню філософію недосконалою. Людство, на його думку, повинне ставити перед собою лише такі проблеми, розв'язання яких має безумовний характер. Від мистецтва він вимагав вірності фактові. Позитивізм синтезував наукові знання в різних галузях на засадах соціології.

Свою діяльність І. Тен спрямував на пошуки спільного знаменника для пояснення явищ літератури, які досі здавалися залежними від випадковостей і суб'єктивних поглядів письменників. І. Тен вніс до літературознавства метод аналогій, закон причинності та ідею закономірного розвитку певних явищ. Він вимагав від літературознавців об'єктивності й точності висновків: треба зрозуміти природу творчості, а не влаштовувати суд над письменником. Функція дослідника буде вичерпаною тільки тоді, коли він визначить причини, що викликали певні факти, віддзеркалені в художньому творі. Літературознавець має уникати як позитивної, так і негативної оцінки викладеного матеріалу. Мистецтво тут розглядається у прямій залежності від суспільства. Зміна суспільних відносин спричинює певні зміни в художній творчості. Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), Ф. де Санктіс (Італія), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Компаративізм. Це — порівняльний, або порівняльно-історичний, метод вивчення літературного процесу. Основоположником його був німецький орієнталіст Теодор Бенфей (1809—1881 pp.). Аналізуючи давньоіндійську літературу, він помітив, що мотиви багатьох байок, казок, притч, зібраних у «Панчатантрі», у дещо зміненому вигляді можна зустріти в літературі народів Європи. Міграція сюжетів від одного народу до іншого компаративістами стала розглядатися як фактор прогресу в літературі. Форма стала домінувати над змістом.Значні досягнення компаративістики пов'язані з іменем російського фольклориста, етнографа та літературознавця Олександра Миколайовича Веселовського (1838—1906 pp.), який підкреслював, що в історії немає ізольованих племен і народів. Певні досягнення в розвиткові української компаративістики минулого пов'язані з працями Михайла Драгоманова. У зарубіжному літературознавстві сильні позиції посідає французька школа компаративістів (Ґаляр, Ванті-гем, Бальдансперже). В сучасній вітчизняній науці про літературу чималий внесок у порівняльне літературознавство зробив Д. Наливайко.

Інтуїтивізм. Це помітний напрям у сучасній європейській науці про літературу. Його витоки криються в ідеях харківського вченого О. Потебні, а родоначальником є Анрі Бергсон (1859—1941 pp.), який у дослідженнях «Пам'ять і матерія», «Творча еволюція», «Сміх» виклав свої погляди на творчий процес. Розум, на його думку, може служити людині лише в практичній діяльності, оскільки він здатний ідентифікувати окремі предмети з метою виявлення користі від їх подальшого використання. Естетичну ж функцію світу можна пізнати лише за допомогою інтуїції. Творча робота під силу тільки людині, яка не має жодного утилітарного інтересу. Саме такій особистості відкривається краса життя, яка є неповторною.

Фройдизм. Це — надзвичайно популярний напрям світового літературознавства XX століття. Його фундатором є австрійський психіатр Зіґмунд Фройд (1856—1939 pp.), який у працях «Вступ до психоаналізу», «Тлумачення снів», «Я і Воно», «Тотем і табу» висунув ідею, сутність якої полягає в тому, що людина постійно перебуває під владою інстинктів, які впливають на все, в тому числі й на її творчу діяльність. Провідним стимулом людської діяльності є не раціональне начало, а сфера підсвідомих потягів, часом алогічних і аморальних. Особливого значення Фройд надав сексуальним потягам. Надлишки сексуальної енергії породжують мистецтво, яке виростає на суто біологічному ґрунті. При аналізі будь-якого художнього твору передусім слід відшукати сексуальне джерело, адже вони є продуктами переробки емоційних конфліктів, породжених дитячими сексуальними переживаннями. Ідеї австрійського вченого знайшли подальший розвиток у працях «Поезія і невроз» В. Штекеля, «Мотив кровозмішування в поезії та сазі» О. Ранка.В українське літературознавство фройдизм проникає на початку XX століття. 1916 року виходить книга Степана Балея «З психольогії творчости Шевченка». На увагу заслуговують розвідки Соломії Павличко «Сто років без Фройда» (Критика. 1998. № 9), харківських науковців «История психоанализа в Украине» (Харків, 1996).

Структуралізм. Цей напрям літературознавчих досліджень виник у середині XX століття. Його засновником називають французького етнолога Клода Леві-Строса (нар. 1908 p.).

Структуралісти пропонують при аналізі художніх творів використовувати методологію семіотики, філософської науки, яка вивчає знаки та знакові системи. Вони розглядають літературні твори як іманентні, взяті поза життям структури. Чимало місця в них займають статистичні підрахунки.

Залучаючи математику, кібернетику, семіотику, академік Колмогоров (Росія) розробив концепцію віршованої мови. Однак праці структуралістів свідчать про те, що активне залучення семіотики до літературознавчих досліджень само по собі ще не забезпечує глибини проникнення в естетичну тканину твору. Провідним центром сучасної структуралістики є Тартуський університет (Естонія).

Екзистенціалізм. Це досить поширена в останні п'ять десятиліть течія у філософії та літературознавстві, яку називають головною формою сучасного філософського гуманізму. Данський філософ Серен К'єркеґор полемізуючи з представниками раціоналістич­ного тлумачення істини, висунув концепцію особистісної (екзистенціальної) істини. Його ідеї були розвинуті Миколою Олександровичем Бердяевым (1874—1948 pp.) і Львом Ісааковичем Шварцманом (1866—1938 pp.). Ґрунтовну розробку екзистенціалізму пов'язують з іменами французьких мислителів Жана-Поля Сартра (1905— 1980 pp.), Альберта Камю (1913—1960 pp.), Ґабріеля Марселя (1889—1973 pp.), Mopica Мерло Понті (1908—1961 pp.), Сімони де Бовуар (1915-1986 pp.), італійця Нікколо Аббаньяна (1901 — 1977 pp.), іспанця Хосе Ортеги-і-Ґасета (1883—1955 pp.). Вчення екзистенціалізму швидко поширилося у світі. Його послідовників знаходимо в США (У. Баррет), Японії (Нісіда, Васудзі), Ізраїлі (М. Бубер), Сенегалі (Л. Сенгор), країнах арабського сходу (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф-аль-Хадж).

Філософія екзистенціалізму в інтерпретації її Ж.-П. Сартром зводиться до того, що сутністю людського буття є свобода. Навколишній матеріальний світ становить постійну загрозу людству. В хаосі навколишньої дійсності нікого не цікавить існування окремого індивіда. Через це люди прагнуть подолати ворожість матеріальної дійсності, злитися зі світом у нерозривну гармонійну цілісність. Проте такі спроби призводять до трагедії, оскільки люди втрачають свою родову відмінність, перетворюючись на звичайну річ серед багатьох інших речей. Вихід з подібної ситуації в праці «Екзистенціалізм — це гуманізм» (1946 р.) Сартр вбачає в гуманізації людської ситуації у світі.