74. Літературний напрям і літературна школа.

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом художнього методу та індивідуального стилю, що являють собою два його полюси. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдності методу, а також більшу або меншу схожість індивідуальних стилів.

За певних обставин у рамках одного літературного напряму часто утворюються групи письменників, споріднених і за естетичними, і за суспільно-політичними поглядами. Група письменників, об'єднаних спільними стильовими уподобаннями, жанровою практикою, тематичними інтересами, проблематикою, передовсім естетичною програмою, що, проектуючись у новий творчий простір, спирається на певну традицію, полемізує з нею, переосмислює її"2. Літературна школа формується на основі стильової подібності.

Школа може не мати відомих учнів.Літературна школа іноді орієнтується на творчість відомого письменника (Т. Шевченка, І. Франка), в такому випадку йдеться про "шевченківську", "франківську" школи. Школа може переростати у стильову тенденцію (байронізм), течію (французький символізм), набувати особливостей методу ("натуральна школа"), угруповання ("парнасці", "неокласики").Помітний слід в українській літературі залишила "празька школа" поетів. Ця назва належить літературознавцю В. Державину. "Празькою школою" він назвав українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, які творили переважно у Подєбрадах і Празі. "Празьку школу" представляють Є. Маланюк, Ю. Дараган, Юрій Клен, Оксана Лятуринська, Ю. Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич. Ця школа не мала ні програми, ні статуту. Для творчості поетів "празької школи" характерний яскравий "історіософізм", національний пафос, вольові інтонації, трагічний оптимізм. Усі поети "празької школи" були об'єднані ідеєю національно-визвольної боротьби за свободу і незалежність України.Основні літературні напрями:

- бароко (XVII — XVIII ст.);

- класицизм (XVIII — початок XIX ст.);

- сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.);

- романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.);

- реалізм (друга половина XIX ст.);

- модернізм (кінець XIX — XX ст.);

- імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо;

- постмодернізм (з 1980-х pp.).

Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами.

75. Традиції та новаторство в літературі.

Традиції і новаторство — це передавання художнього досвіду від одного покоління митців до іншого. Продовжувати традиції — значить творчо засвоювати досвід попередників і йти далі. Кожен новий крок у мистецтві завжди спирається на набутий естетичний досвід, навіть коли його не сприймають, що властиве авангардистам. Це два взаємопов'язаних аспекти розвитку художньої літератури. Першою моделлю співвідношення традиції і новаторства є фольклор і художня література. На художній творчості писемного характеру в перші століття вплив фольклору був значним, особливо помітним. У давніх літературах (Єгипет, Месопотамія) домінувала традиція. Новаторські елементи були неусвідомленими, естетично незначними. Помітними вони є у класичному мистецтві Давньої Греції, коли утверджуються нові жанри (трагедія, комедія, лірична поезія, наукові і філософські трактати). Період середньовіччя характеризується домінуванням традиції, яка базувалася на християнських цінностях. В епоху середньовіччя з'являються нові жанри (героїчний епос, куртуазна лірика, рицарський роман). Складним синтезом традиції і новаторства була література Відродження і класицизму XVII—XVIII ст. Це період естетично усвідомленого повернення до традицій античного мистецтва. Письменники, художники використовують античні і середньовічні сюжети та образи. До історії Дон Жуана Тірсо де Моліна і Ж.Б. Мольєр, Фауста — Й.В. Ґете. Новаторство починає переважати у літературі другої половини XVIII ст., коли утверджується сентименталізм. Сентименталісти зосереджують увагу на приватному житті людини, а романтики на початку XIX століття оголошують важливою особливістю літератури оригінальність. Свого апогею новаторство досягає у літературі модернізму. Прагнення повернутися до традицій помітне у творах неоромантиків, неокласицистів і постмодерністів. Традиції можуть втілюватися у формі алюзій, перекладу, ремінісценсії, переробки, адаптації, наслідування, впливу, стилізації, колажу, епігонства, монтажу тощо. У розвитку літератури важливу функцію виконують стильові традиції: нормативність класицистичного стилю, яскравість романтичного, витонченість і вишуканість стилю бароко, витонченість і фрагментарність імпресіоністичного, контрастність і різкість експресіоністичного стилю. Все ж більша частина художніх відкриттів базується на персусвідомленні традицій, гармонія традицій і новаторство є запорукою успішного розвитку літератури.