9. Козацьке бароко як самобутнє культурне явище українців.

Яскравою, хоча і своєрідною була українська барокова культура, час розквіту якої припав на кінець XVI — першу половину XVIII ст. Як і європейське, українське бароко характеризувалося поєднанням світських мотивів і релігійних образів, тяжіло до контрастів і гіпербол, складних метафор, алегоризму і метафоричності, прагнуло вразити уяву глядача, читача, слухача, вдаючись до пишних барвистих форм. Водночас у ньому проглядається світоглядний песимізм і метафізична тривога. Сум за втраченою ренесансною ілюзією гармонії та внутрішньої досконалості — основа трагічного гуманізму культури європейського бароко. В Україні ця внутрішня двоїстість барокового світовідчуття пов'язана також з історичними чинниками — Визвольною війною 1648—1654 рр. за незалежність, пафосом цієї війни та перемоги.

Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати. Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні і думи, козацькі літописи, плачі й панегірики, лицарська поезія, козацький портрету козацький собор, козацький гопак.

Провідним жанром у музиці став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Творцями барокової церковної музики були А. Ведель, М. Березовський, М. Ділецький, Д. Бортнянський — композитори, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їхніми іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості, поетичності В усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст., декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні е Росії. Кожна сторінка лаврського стародруку є ніби вишуканим мереживом з друкарського шрифту, орнаменту і гравюр.

У бароковій архітектурі втілено найвищі мистецькі досягнення доби. Згадаємо передусім дерев'яні церкви, представлені різними школами — волинською, галицькою, буковинською, закарпатською, придніпровською та ін. Пам'ятками козацького бароко стали кам'яні церкви — архітекторів вабили декоративні можливості стилю, єдність споруди з довкіллям.(хрещаті п'ятибанні храми Києва, Чернігова, Ніжина, Ізюма, Новгорода-Сіверського).Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Його переваги у Придніпров'ї та східних областях України потужно виявилися саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Але були створені і нові ансамблі, центрами яких стали відновлені у ХVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині: Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Кирилівська церква — у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря — у Чернігові й особливо Успенський собор, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі. Всі вони вбралися у "бароковий одяг".

Значним досягненням козацької доби стало створення першої вищої школи й визначного культурно-освітнього центру в Україні — Києво-Могилянської академії. Створена у 1632 р. унаслідок об'єднання школи Києво-Печерської лаври з Київською братською школою, вона спершу називалася Києво-Могилянською колегією (Могилянською на честь свого протектора II. Могили). У 1701 р. вона отримала титул і права академії. В пій навчалися діти козацької старшини, шляхти, духівництва і заможних міщан. Дві третини з них здобували світську освіту. В академії викладали (згідно з тогочасними європейськими стандартами щодо вищих навчальних закладів) три стародавні мови: давньогрецьку, латинську і староєврейську, а також слов'яно-руську (тодішня літературна українська мова), церковнослов'янську, польську, німецьку та французьку, історію, географію, математику, астрономію, катехізис, піїтику, риторику і діалектику (мистецтво виголошування промови і ведення диспуту), філософію і богослов'я (для майбутнього духівництва). Пізніше викладали також природознавство і медицину.