10. Територія розселення давніх слов*ян

У давній період різні групи слов’ян уже відомі під власними іменами (етнонімами). Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Йордан, Менандр Протектор, Феофілакт Симоккита, Маврикій Стратег знають їх під назвами венедів, антів і склавинів, наголошуючи на їхній спорідненості за мовою, звичаями, віруваннями й походженням «від одного кореня».

За Йорданом, венеди жили на схід від верхів’я Вісли («Починаючи від місця народження Вістули [Вісли] на безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венетів»); склавіни – «від міста Новієнтуна й озера, що зветься Марсіанським, до Данастра, а на Північ – Віксли»; анти – в межиріччі Дністра до Дніпра, «до того місця, де Понтійське [Чорне] море утворює вигин». З цього випливає, що на початку другої половини І тис. до н. е. слов’яни заселяли величезний ареал від Вісли на заході, Прибалтики і Верхньої Наддніпрянщині на півночі, басейну Дністра на південному заході, Нижньому Дніпрі і узбережжі Чорного моря на південному сході. Східної межі поширення слов’янських джерел візантійські автори не знали.

Зі слов’янськими племенами венетів, склавинів і антів пов’язані чотири археологічні культури, а саме: празька, або празько-корчацька, дзедзицька, або суковсько-дзедзицька, пеньківська та колочинська, що мають багато спільного в топографії поселень, житловому будівництві, поховальній обрядовості, кераміці, знаряддях праці, прикрасах тощо. Це підтверджує слова Йордана, який писав про те, що «ці венети...походять від єдиного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавинів».

Водночас кожна з археологічних культур ранніх слов’ян має власні етнографічні риси, які стосуються форм різних видів кераміки, елементів одягу й житла. В ареалі празько-корчацької культури (VI–VII ст.), який охоплював величезну територію від середньої течії Ельби, Одри й Вісли на заході, басейну Дунаю на півдні, Полісся на півночі, Прикарпаття й Волині на заході, більшість пам’яток – невеликі городища (1–2 га) відкритого типу. Лише незначна частина з них – укріплені городища.

Дзедзицька археологічна культура (VI–VII ст.), поширена в північних районах Вісло-Одерського басейну, характеризується своєрідною формою кераміки й особливостями поховального обряду (розкидання залишків небіжчика після кремації по поверхні землі). На думку дослідників, пам’ятки цієї культури залишені венедами, серед яких були як слов’яни, так і місцева слов’янізована людність – нащадки давніх праіндоєвропейців, недиференційованих у мовному аспекті.

Старожитності пеньківської археологічної культури (VI–VII ст.) виявлено на теренах Румунії, Прутсько-Дністровського межиріччя, Південного Побужжя, Середньої Наддніпрянщини, лісостепової зони Дніпровського Лівобережжя аж до р. Сіверський Донець. Специфічними рисами її матеріальної культури є квадратна форма житла й відкритого вогнища замість пічки-кам’янки. На думку вчених, пам’ятки пеньківської культури залишили анти, значну частину яких становили слав’янізовані нащадки іраномовних племен Південно-Східної Європи.

Пам’ятки колочинської археологічної культури (друга половина V – друга половина VII ст.) відомі у Верхньому Подніпров’ї, Подесенні та Посим’ї. Характерною рисою цієї культури є наявність у житлі – квадратній напівземлянці – центрального опорного стовпа даху, неподалік від якого розташовуваливогнище. На думку вчених, це історико-культурне утворення сформувалося на підґрунті київської культури.