13. Господарська діяльність давніх слов'ян.

З середини І тис. н. е. відбуваються поступові зміни в життєвому укладі слов'ян, пов'язані з переходом від кочування до осілості. Цей перехід зумовлював певні зміни в їхній господарській діяльності. Слов'янські племена жили в різних природних умовах, що також впливало на вибір різних видів хазяйнування. І хоча основу господарства західних і південних слов'ян становило землеробство, залежно від природних умов вони займалися не тільки екстенсивним вирубно-вогняним рільництвом, а й відгінно-випасним скотарством. Важливу роль у забезпеченні життєдіяльності населення відігравали тваринництво, ремесла й торгівля. Слов'яни вміло використовували для задоволення власних потреб "привласнювальні" види господарської діяльності. У лісових районах було поширене полювання, збирання диких плодів і меду, в річкових і озерних — рибальство, у гірських районах Південної Європи особлива увага приділялася вирощуванню худоби.

Для обробітку землі застосовувалися копачки, мотики. Вирубне рільництво вимагало використання борони, рала та сохи. Перехід до інтенсивніших способів землеробства сприяв упровадженню колісного плуга із залізним наконечником. Подальший розвиток рільництва прискорився після появи у господарстві слов'ян тяглової сили — волів і коней.

Важливою галуззю осілого господарства слов'ян було тваринництво. Вирощувані ними велика рогата худоба, коні, вівці, свині, кози передусім використовувалися для власного споживання (м'ясо, молочні продукти, жири тощо), а також Ішли на переробку або вживалися в інших сферах господарської діяльності як сировина (вовна, роги, кістки, щетина, кінський волос та ін.).

Особливе місце в житті слов'ян належало молочному тваринництву. Незначну роль у слов'янському господарстві відігравало птахівництво, хоча слов'яни здавна вирощували курей, гусей, качок.

14. Колонізація словянами Балканського півострову . Словяно- візантійські відносини

Згодом цілеспрямована масова міграція перетворюється на головний спосіб колонізації слов'янами багатьох візантійських провінцій на Балканах. Як правило, їй передували досить масштабні воєнні кампанії з метою захоплення укріплених міст і знищення залог, що призводило зрештою до ліквідації наявної на цих територіях системи управління. Так, у 584 р. згадуються спроби освоєння слов'янами захоплених ними земель поблизу Фессалонік і намагання оволодіти цим містом, другим за значенням у Візантії. У 586 р. зафіксовано чергову невдалу облогу Фессалонік, але вже аваро-слов'янськими силами. На територію Візантії слов'янські племена вторгалися на різних ділянках дунайського кордону, проте найчастіше це відбувалося неподалік від місця впадіння Моравії в Дунай. Саме через це "вікно" до імперії проривались слов'яни з Паннонії. Після захоплення аварами фортеціСингидун воно значно "розширилося". Інші слов'янські племена спочатку поступово "накопичувались" у Дакії, а потім переправлялися через Дунай у районі Залізних Воріт і в гирлі Тимоку.

Однак найчисленніша слов'янська міграція розгорнулася після остаточного зруйнування візантійських прикордонних укріплень на Дунаї (початок VII ст)

Однак планам візантійців щодо цілковитого вигнання слов'ян з Балканського півострова не судилося здійснитись. Зустрівши рішучий опір у Македонії, Епірі, Середній Греції, Пелопоннесі та в інших областях, Візантія протягом майже двох століть намагалася підпорядкувати волелюбну слов'янську людність. Навіть після прийняття християнства більшістю слов'янських осередків на Балканах деякі з них ще на початку X ст. зберігали автономію й не визнавали зверхності Константинополя. Окремі етнічно-територіальні "словінії" у VIII—IX ст. по суті перетворилися на специфічні протидержавні об'єднання, остаточна консолідація яких у політичне сталі та самостійні структури не відбулася лише через певні, переважно зовнішні фактори.

15. Характеристика джерел з середньовічної історії західних та південних слов’ян (письмові, археологічні та лінгвістичні)

Письмові джерела про давніх слов'ян виникли у сусідніх народів - твори візантійців, авторів Заходу і письменників Сходу, самі ж слов'яни в цей час своєї писемності ще не мали. Перші відомості про слов'ян повідомили автори перших століть нової ери: Гай Пліній Старший ( 23 р. н.е. - 79 р. н.е.),написав «Природну історію»; Публій Корнелій Тацит (нар. бл . 50 р. н.е.) - автор твору "Про походження і місця проживання германців" ("Германія"); астроном і географ Клавдій Птолемей, що жив в Олександрії в першій половині II ст. н.е. і створив "Географічне керівництво". Ці автори наводять відомості про географію розселення слов'ян, називаючи їх "венедами". Більш докладно розповідає про слов'ян Йордан, автор одного з найбільших творів епохи раннього середньовіччя "Гетика", що виник в VI ст.

Найбільш грунтовно описували слов'ян візантійські автори. Найраннішим з них є Пріск (бл.410 - 475 р.), що склав "Історію", від якої до нас дійшли тільки фрагменти, які засвідчили факт проникнення слов'ян на Балкани. Особливе значення для вивчення слов'ян має "Історія війни з готами" Прокопія Кесарійського (бл. 490 - бл. 562 р.). Тут є відомості про зайняту слов'янами територію, про їх вторгнення у володіння Східно- Римської імперії , про їх суспільний лад, побут і релігії в VI ст. Цінним доповненням до цих відомостей служить "Стратегікон" Маврикія, візантійського полководця, а з 582 по 602 р. імператора Візантії. Продовжувачем Прокопія в описі воєн був Агафій Миринейський (537-582 рр.), який у праці "Про царювання Юстиніана" говорить про війни імперії, в тому числі і зі слов'янами. Важливі відомості про слов'янські племена на Балканах в VI -VII ст. містяться в "Історії" Феофілакта Сімокатта (80 -ті роки VI ст. – VI ст.). Найвеличнішим візантійським істориком був Костянтин Багрянородний (Порфірогенет ; 905 або 913 - 959 р.), що залишив два найважливіших твори, що складають як би єдине ціле - "Про феми" і "Про народи", зазвичай згадуються в літературі під загальною назвою " Про управління імперією". Тут містяться важливі відомості про західних слов'ян, і особливо про південних слов'ян - сербів і хорватів. Автор дає детальний історичний і географічний нарис історії хорватів і сербів з часу їх приходу на Балканський півострів в VI ст. і розселення на території колишньої римської провінції Далмації.

Відомості про слов'ян є також в творі візантійського письменника Х ст. Льва Диякона "Історія", в "Хронографі" Феофана Сповідника (IX ст.), у "Церковній історії" сирійського автора Іоанна Ефеського (VI ст.). Згадували про слов'ян і західні джерела: "Хроніка" т.зв. Фредегара (VII ст.), "Історія лангобардів" Павла Диякона (VIII ст.). З арабських же авторів найбільш докладно розповів про західних слов'ян Ібрагім ібн Якуб (Х ст.).

господарствj, побут, культура, - на підставі археологічних даних. Слов'яни з'явилися в Європі в результаті тривалого процесу спілкування їх між собою та з ін. народами. До початку епохи середньовіччя склалося близько десятка їхніх культурних утворень. основними слов'янськими культурами є: празька- корчацька, суківско- дзедзінська, пеньківска, іпотешті - кіндештська, іменьківська, псковських довгих курганів. У VII -VIII ст. до них додаються нові культурні утворення. Вивчення цих культур, а також лінгвістичні дані показують, що в останні століття першого тисячоліття створюється кілька слов'янських етнічних груп, а єдина праслов'янська мова поділяється на окремі слов'янські.