52. Особливості змісту, композиції та образів казок про тварин

Казки про тварин найдавніші, їхні сюжети беруть витоки з дохристиянських вірувань і обрядів. Головні персонажі в них - тварини, птахи, що уособлюють певні людські риси: лисиця - хитрість, улесливість; ведмідь - незграбність, вайлуватість; заєць - боягузтво. Частина цих творів має дидактичне, моралізаторське спрямування і наближається до народних байок.

Українські народні казки про тварин, є витворами вже більш пізнього часу, їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне, алегоричне значення.

Алегоричного змісту сповнений і образ вовка. В наших казках він є втіленням зажерливості, свавілля, уособленням грубої сили, хижого, справді звіриного начала. Та хоч би яким сильним, свавільним та жорстоким не зображувався в казках цей хижак, однак його часто-густо перемагає багато інших, значно слабіших від нього істот. Так у своєрідній формі втілювалась мрія народу про торжество справедливості над злом. Ведмідь в українській народній творчості часто зображується як найстарший серед тварин, цар звірів. Як такий, він звичайно розв'язує суперечки, що виникають між звірами, може покарати й помилувати. Часом образ ведмедя при цьому заступає аналогічний йому образ лева, що, безперечно, є пізнішим запозиченням з казкового епосу інших народів.

Широко представлені в українському «звіриному епосі» й інші дикі тварини — лисиця, заєць, дикий кабан, їжак, птахи (орел, сова, горобець, ворона), комахи, земноводні (жаба, черепаха), водяні мешканці (щука, в'юн, рак) тощо. Чимало цих образів виникають у часи стародавніх вірувань людей. Проте в казках — як творах словесного мистецтва — вони уособлюють певну рису характеру, вдачі людини (лисиця — хитрість, підступність, улесливість, заєць — боягузтво, орел — силу, пихатість, щука — хижацтво, зажерливість, черепаха, рак — повільність, незграбність). Значне місце в українському фольклорі посідають казки про свійських тварин. З історичного погляду ці твори — явище більш пізнього часу. Особливо активно вони виникали в добу інтенсивного розвитку скотарства, а декотрі, може, й раніше — ще в часи приручення людиною, «одомашнення» тварин.

Найповніше виявився у «звіриному епосі» стиль епічної розповіді. Переважна частина українських народних казок про тварин є суто епічними творами, — здебільшого з розлогою фабулою(хронологічним послідовним зображенням подій), з більш або менш детальними описами ситуацій та вчинків їх персонажів, з широкою типізацією картин дійсності. Ці казки досить яскраво і правдиво відбивають повсякденне життя людей. Звірі обирають собі війта або царя, господарюють, женихаються, виходять заміж, сміються, радіють, співають, танцюють і плачуть, лукавлять і співчувають, приймають у себе гостей, допомагають одне одному. Вони бувають сердечними, добрими, розумними, хитрими, дурними, підступними, зрадливими. Є серед них і нахаби, й хижаки, відчайдушні сміливці й боягузи.

У казках про тварин з часом утвердився дидактичний струмінь. Це було пов'язане із змінами в загальному характері, змісті, особливостях художньої форми творів. У багатьох зразках «тваринного епосу» і справді дзвінко відлунює іронія, спрямована своїм вістрям проти всього негативного, що уособлювалось в образах різноманітних представників тваринного світу, висміюються вади характеру звірів, які мали свої аналогії в житті людей.