10.Цикл весняних обрядів і вірувань. Веснянки.

Весняний цикл календарних обрядів українців дещо здеформований християнським календарем. Починається він від дня Євдокії і триває аж до Вознесіння. Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день Стрітення (15 лютого). До цього дня зберігалися в церквах різдвяні ялинки. Подекуди в Україні на Стрітення ще ходили ввечері переряджені з колядою. Вранці того дня з закосиченими свічками поспішали до церкви, щоб їх освятити. Потім тими свічками підкурювали хворих людей, худобу. Влітку ці свічки засвічували перед образами під час грози - на її відвернення. Ось чому їх називали ще й «громничними». Удома, повернувшись з церкви, на хвилинку запалювали громничну свічку - «щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерева не побив». У цей день святили у церквах і воду, яку приносили додому і пильно берегли. Нею натирали хворі місця. Обов'язково «стрітенську» воду вживали від «пристріту» - хвороби, спричиненої «поганим» оком. Цією водою кропили худобу, вулики. Нею виряджали у далеку дорогу. В обрядових дійствах, ворожіннях, народних прикметах, приурочених до Стрітення, вже виразніше простежуються близькі селянинові весняні турботи. Увечері на Стрітення виставляли надвір миски зі збіжжям. Котре з виставленого насіння буде більше вкрите вранці росою, те краще й сіяти: дасть більший врожай. Ще відчутніші весняні мотиви у день Віднайдення голови Івана Хрестителя, Обретіння (9 березня). За народними повір'ями, з цього для перелітні птахи починають «повертати голови додому». Оскільки першими прилітали жайворонки, часом і до дня Обретіння, за їх польотом визначали врожай: якщо цей день жайворонки летіли високо над землею — на врожай, низько — на недорід. Але за народним календарем весна починалася від дня преподобної мучениці Євдокії (14 березня), або Явдохи. Цей день шанували в народі: не прали, не працювали кіньми і волами. На нього припадало багато прикмет про майбутній достаток: теплий сонячний день віщував урожай на пшеницю, льон і коноплі, похмурий — на гречку і просо. Справжні весняні мотиви, найповніше виражені в обрядах, приурочених до Благовіщення, Великодня, Юрія, звучали від дня Сорока святих мучеників (22 березня). У східних районах України у цей день молодь «розпочинала вулицю» — своєрідне весняне дозвілля, яке тривало до Семена (14 вересня). За традицією, з цього дня зачинали співати веснянки. У західних районах, де вплив церкви був значно сильнішим, веснянки виконували від Благовіщення, але найчастіше вони долучалися безпосередньо до молодіжних розваг на Великдень. М'ясопусна неділя залежала від того, скільки тижнів м'ясниць -— пори зимових весіль — випадало того чи іншого року. Після неї наступав тиждень, за яким починався Великий піст, що тривав сім тижнів — аж до Великодня. На перший день цього тижня майже скрізь в Україні влаштовували «ніжкові», або «гижкові», заговіни (запусти), обов'язковою стравою яких мусив бути холодець із свинячих ніг. МАСЛЯНА (Масниці, Масляниця, сир на неділя) – давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила масляну у свій календар: масляний тиждень напередодні посту (кінець лютого – початок березня за ст. ст.), проте вона так і не набула релігійного змісту. На Україні масляна не мала такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях, ходили в гості, влаштовували бенкети у складчину. В деяких місцевостях масляна зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія), відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев'яної ляльки (колодки) – відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Найчастіше ж колодку у вигляді поліна, качалки, стрічки, хустки, квітки тощо чіпляли парубкам і дівчатам як символічне покарання за те, що вони не взяли шлюб минулого року, а ті відкуповувалися грішми або могоричем. На Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами – купували (запивали) колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами свого обранця, та дарувала йому на Великдень – повертала колодку. Такі ритуали нерідко завершувалися укладанням шлюбу. БЛАГОВІЩЕННЯ – важлива віха землеробського календаря українців. До цього свята (25 березня за ст. ст.) лелеки звичайно прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що на Благовіщення відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни. За народними уявленнями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж "турбувати" землю вважалося великим гріхом. Зі святом Благовіщення перегукується свято Здвиження (Воздвиження Чесного Хреста, 14 вересня за ст. ст.), коли, за повір'ями, всі гади ховалися під землю, а птахи відлітали у вирій. ЮРІЯ (Юра) – стародавнє свято землеробського календаря, що відзначалося 23 квітня за ст. ст. У народній свідомості св. Юрій (Георгій) був покровителем диких звірів і охоронцем свійських тварин. Цього дня зранку виганяли худобу в поле на Юрову росу, яка, за повір'ями, мала чудодійну силу. На Закарпатті, виганяючи корів, одягали на них вінки з квітів, щоб корова була парадна для Юрія. Господарі ворожили про здоров'я худоби, запалювали на ніч у хлівах свічки, обсипали корів свяченим маком, виконували інші магічні церемонії, щоб захистити їх від нечистої сили, а також від хижаків. Свято мало й важливе аграрне значення: на Юрія обов'язково спостерігали за станом прорості. Вважалося, що коли на Юра сховається у житі кура, буде хороший врожай. Побутував звичай кидати в озимину кістку від м'ясної страви (частіше – великоднього поросяти). Виходячи дивитися на жито, качалися по ньому, що мало принести добрий врожай. Дівчата качали крашанки у полі й там закопували їх до початку жнив. В уявленнях українців Юрій виступав також подавцем весняної вологи, необхідної для зростання посівів. Цього дня співали спеціальних пісень, в яких звертались до святого з проханням узяти ключі й відімкнути землю, щоб випустити теплу росу, тепле літо. ВЕЛИКДЕНЬ (Паска) – найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця, обов'язково окремо від іудейської Пасхи. У народному побуті українців Великдень чітко утримував елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо. За тиждень до Великодня, у вербну (лозову) неділю, з церкви приносили освячену вербу й шмагали нею всіх членів сім'ї й худобу; пізніше цією гілкою перший раз виганяли корову в череду. Від вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку. На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Давнє коріння має звичай запалювання великодніх багать, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю. Великоднє гуляння, на яке сходилося все село, за традицією відбувалося на подвір'ї коло церкви – цвинтарі. Багатим був репертуар традиційних великодніх ігор. Діти залюбки грали у цоканьє – биття яєць: той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубочі ігри (бити лупака, піп, чорт, харлай, шила бити, кашу варити, довгої лози та ін.) являли собою змагання у спритності, швидкості й силі. У дівочих іграх (шум, жельман, кострубонька, мак, кривий танець, вербова дощечка та ін.) випробовувалися художні здібності учасниць – вміння танцювати, співати, перевтілюватися у певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися справжніми ярмарками наречених. У весняному циклі значне місце займали обряди, пов'язані з культом предків. Померлих родичів провідували, як правило, у першу неділю після Великодня (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. Подекуди пов'язували рушники на хрестах. У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню "за упокій душі". Ця традиція побутує й сьогодні. Завершувався весняний обрядовий цикл важливим церковним святом — Вознесінням. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер. У народі з ним закріпилися різні назви. На Поліссі та в деяких східних регіонах його називали Ушестям, в Карпатах — Знесінням. На Полтавщині спеціально до цього дня пекли паски і фарбували крашанки, як перед Великоднем. Гуцули цього дня натще їли засушену свячену паску, розмочену в молоці. Крихти з великоднього столу разом зі свяченою сіллю згодовували худобі. У східних районах України на Ушестя пекли обрядове печиво —«драбинки». З ним дівчата на відданні влаштовували дівочу гостину. Набравши сметани, яєць, вони йшли у чиєсь жито. Розстеляли хустину, розставляли «драбинки», вмощувалися навколо них і співали пісень — здебільшого з весільними мотивами. У поліщуків Ушестя пов'язане з проводами весни. Це був останній день, коли молодь виконувала веснянки. Пізніше цих пісень вже не співали. Ще один цікавий і, очевидно, давній звичай зберігся у поліщуків. Згідно з ним існувала заборона мити ввечері посуд, особливо ложки від Великодня до Ушестя. Як відомо, мити ложки заборонялось після святвечірньої трапези. Адже ними вночі мали користуватися предки. На Поліссі ця заборона протяглася в часі на весь сорокаденний період. Звідси можна зробити висновок, що свято Вознесіння служило ще однією датою «проводів» і завершення весняного обрядового кола. Веснянки — це календарно-обрядові пісні весняного циклу, які мають закличний характер і сприймаються як звертання до весни, до істот та речей, що асоціюються з нею.