§ 4. Інші джерела російського права Договори нормативного змісту

не правових Російської Федерації виник новий вид нормативного договору, що має важливе значення для федеративного устрою Росії і його зміцнення. Це - договори про розмежування предметів ведення й повноважень між органами Російської Федерації й органами суб'єктів Федерації.

Перший з таких договорів був укладений 31 березня 1992 р. між органами влади Російської Федерації й органами влади її суб'єктів. Сукупність всіх договорів і прикладених до них протоколів, підписаних сторонами, одержала єдину назву Федеративного Договору. Цей Договір зіграв важливу роль у справі збереження й зміцнення єдності Росії як федерації нового типу.

Нова Конституція Росії 1993 р. припинила дію колишньої Конституції 1978 р. з усіма наступними її змінами й доповненнями. При цьому була збережена дія Договору й закріплено, що у випадку невідповідності положень Федеративного Договору нової Конституції діють її положення (ч. 1 разд. другого "Заключні й перехідні положення").

Іншим видом нормативних договорів у Росії служать колективні договори між профспілками й роботодавцями. Такі договори укладалися й раніше між трудовими колективами в особі ФЗМК й адміністрацією підприємств й установ. Зараз подібного роду договори укладаються між профспілками, що представляють робітників та службовців даної професії, і їхніми роботодавцями. У багатьох випадках таким колективним роботодавцем виступає сама держава в особі відомства або адміністрації суб'єкта Федерації.

Правові звичаї

У новому законодавстві Росії стали одержувати більше визнання правові звичаї як джерела права. ГК РФ визнав у загальній формі, а не для окремих відносин, можливість застосування звичаїв ділового обороту, не суперечному закону або договору (ст. 5 і б). Це значне розширення сфери застосування правового звичаю, що колись застосовувався тільки при прямій вказівці закону, що ставиться до того або іншого виду відносин (розділ майна селянського двору, звичаї морського порту). На новій підставі можливо широке застосування звичаїв, зокрема - місцевих, національних, а також ділових звичаїв, що зложилися в різних галузях господарства. Застосування звичаю передбачене й Сімейним кодексом.

Судова практика

Визнання практики судів загальної юрисдикції як і раніше залишається на рівні половинчастого рішення про ролі "керівних роз'яснень" Верховного Суду, а також Пленуму Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації¹. Однак у теорії й на практиці визнано, що суди вправі вирішувати конкретні справи, застосовуючи ці самі роз'яснення. Опираючись на тлумачення, дане в рішеннях вищих судів, усе більше затверджується думка про те, що якщо Верховний Суд або Вищий Арбітражний Суд захистили ті або інші інтереси, вимоги або поводження як законні або відкинули як незаконні, то вони тим самим дали підставу до нового розуміння й застосування відповідних правових норм. І як було показано на прикладах визнання значення судової практики в дореволюційному російському праві й в інших країнах континентальної правової родини, саме в цьому, а не в протиставленні закону судового прецеденту складається роль судової практики — особливого джерела права в країнах континентальної системи права. У сучасній практиці судів загальної юрисдикції й арбітражних судів Росії одержав законодавчий дозвіл питання про обов'язковість керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду й Пленуму Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації для судової практики з питань свого ведення. Разъяснне правовых-ния названих вищих судів є вторинними, що як би доповнюють закон джерелами права.

Таке визнання ролі судової практики обіцяє більше обґрунтовані й корисні для зміцнення законності результати, чим далеко не завжди кваліфіковані суперечки, що породжують лише залицяльника в законодавчій діяльності по приватних і складних правових питаннях. Нехай законодавці краще вивчають й узагальнюють судову практику, зводячи потім у закон те, Що перевірено нею, і відкидаючи те, що виявилося невірним на ділі.

Принципово нову роль у впливі на законодавство грає діяльність Конституційного Суду Російської Федерації, що дозволяє справи про відповідність федеральної Конституції законів й інших нормативних актів вищих органів Росії, конституцій, уставів, законів й інших нормативних актів суб'єктів Федерації, а також дає тлумачення Конституції Російської Федерації. Акти або їхні окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність і не підлягають застосуванню (ст. 125 Конституції). У результаті законодавець приводить норми закону у відповідність із постановами Конституційного Суду.

Такий правовий порядок був принципово неприйнятний для радянської правової системи, де не було ні поділу влади, ні якої-небудь форми правотворческой ролі суду. Суд був підлеглий закону, але не було судового впливу на законодавство, обов'язкового й офіційно визнаного державою.

Міжнародні договори Росії й загальновизнані принципи й норми міжнародного права

Згідно ч. 4 ст. 15 Конституції загальновизнані принципи й норми міжнародного права й міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Таким чином, зазначені джерела міжнародного права в певному аспекті є джерелами російського права й навіть мають пріоритет над законами або іншими джерелами внутрішньодержавного права. Порядок застосування зазначених норм міжнародного права досить різноманітний для різних відносин і звичайно обмовляється в договорах Росії з іноземними державами, у міжнародних конвенціях й уставах міжнародних організацій.

Конституція Російської Федерації прямо передбачає дію норм міжнародного права при визначенні юрисдикції на континентальному шельфі й в економічній зоні (ч. 2 ст. 67), у сфері гарантій прав корінних нечисленних народів (ст. 69). Практика застосування норм міжнародного права в Російській Федерації усе більше розширюється. Вона охоплює сферу не тільки приватного права (цивільного, сімейного, трудового), але й права публічного, що насамперед ставиться до діяльності правоохоронних органів, судів.