§ 2. Динаміка співвідношення публічного й приватного права

Публічне право випробувало на початку XX в. тріумф, коли відповідно до марксистського навчання про владу більшості воно, по суті справи, "офарбило" систему права "державними фарбами". Його елементи домінували у всіх галузях права й законодавства, хоча як таке публічне право ні офіційно, ні доктринально не визнавалося.

Найбільші перетворення в Росії й у державах Східної Європи наприкінці 80 - початку 90-х рр. і розтрощення тоталітарних основ державності дали привід повести "атаку" на галузі публічного права. Їх зв'язували в критичному й полемічному запалі тільки з тоталітарними проявами, і при всій виправданості такого зв'язку її крайнє перебільшення виявилося штучним. Запізніле або недотепне формування галузей публічного законодавства стало заважати прогресивним перетворенням. Підсилилися деструктивні процеси, коли приватні інтереси в їхньому езоповому вираженні стали деформувати суспільна свідомість і права людей. Економічний хаос і політичний сепаратизм - слідство тієї її тенденції.

Найбільш яскравим виразником цих поглядів виступив професор С. С. Алексєєв. На його думку, "старе", нормативне право, що перешкоджає демократичним перетворенням, повинне поступитися місцем праву як вираженню глибинних нормативних початків цивілізованого суспільства, справедливості, невід'ємних прав людей, Російське право розглядається як державна юридична система, як писане право, як "право закону".

Саме приватне право, як затверджує С. С. Алексєєв, виражає особливий правовий лад й юридичний порядок, побудований на волі людини. У приватному праві, на відміну від публічного, людина сам, на основі своїх природних прав й у своєму інтересі будує свої юридичні відносини. Від нього, а не від держави виходить всі "юридичне". А звідси й нищівні висновки про відставання публічно-правових інститутів, про необхідність відмовитися від правової системи, де домінують публічні початки й "очолюють" конституційні питання, управлінські проблеми, карні переслідування й т, п. Не публічне, а частка, цивільне право буде на першому місці в новій правовій системі. Звідси теза: право — тільки тоді право, коли в ньому високе місце займає приватне право. Цивільний кодекс — свого роду конституція цивільного суспільства¹.

Зараз відроджується інтерес до публічного права, що покликано забезпечити публічні інтереси в суспільстві. А їхня роль зростає, оскільки й сильна держава, і демократичне суспільство, і взаємодіюче світове співтовариство виступають як "міра цілого", як структуроване об'єднання приватних інтересів й їхнє гарантування, що як консолідує зусилля й дії.

Названі вище "правові родини" служать об'єктом вивчення галузей юридичної науки, які в основному збігаються з ними. Розбіжність же порозумівається самою структурою наукового знання й методологією наукових досліджень, коли пізнавальний процес веде в глиб явищ і дозволяє відкривати нові обрії знань про правову сферу. Далеко не безперечна сформована концепція адміністративного права, де традиційна загальна й особлива частини зв'язують галузі політики, культури, обслуговування тільки з керуванням. А там наростає питома вага саморегуляції. Не виключені нові підходи до рішення проблеми формування соціального права, що охоплює галузі публічного права, прямо звернені до захисту інтересів людини й громадянина. Скажемо, екологічне право, право соціального забезпечення насичені елементами публічного й приватного права в досить своєрідній пропорції.

Триваюча диференціація правового регулювання у зв'язку з виникненням нових сфер, галузей, процесів й явищ теж висуває на порядок денний питання про коректування класифікації галузей науки,

І важливо глибше розкрити як специфічні, так і подібні ознаки публічного й приватного права, їхнє мінливе співвідношення.

Для публічного права характерні наступні ознаки: а) орієнтація на задоволення публічних інтересів;

б) однобічне волевиявлення суб'єктів права;

в) широка сфера розсуду;

г) ієрархічні відносини суб'єктів і відповідна субординація правових актів і норм; д) перевага директивно обов'язкових норм; е) вплив, що нормативно^-орієнтує ; ж) пряме застосування санкцій, пов'язаних з обмеженнями використання ресурсів, і т.д.

Імперативність норм публічного права чітко виражає наказовий характер, коли їхня обов'язковість поширюється не тільки на юридичних і фізичних осіб, що перебувають у службовій й іншій підпорядкованості, але й на всіх учасників правовідносин у сфері компетенції державних органів і посадових осіб.

Імперативні норми широко застосовуються в конституційній, адміністративній, фінансовій, карній й іншій галузях права. Наприклад, такий зміст ч. 4 ст. 3 Конституції Російської Федерації - ніхто не може привласнювати влада в Російській Федерації. Захоплення влади або присвоєння владних повноважень переслідуються за федеральним законом. Статті 4, 5, 65, 66 установлюють принципи устрою Російської Федерації, які є непорушними. Стаття 6 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації" установлює обов'язковість його рішень на всій території країни для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ й організацій, посадових осіб, громадян й їхніх об'єднань.

У галузях публічного права широко використаються компетенционные норми, що визначають права, обов'язки й відповідальність державних органів і посадових осіб. Такі норми , утримуються в статусних законах (про Уряд, про судову систему, про місцеве самоврядування й ін.) і в тематичних законах й інших актах. До числа останніх можна, наприклад, віднести Лісові, Водні, Повітряний кодекси, у яких установлене розмежування компетенції Федерації і її суб'єктів у цих сферах, обсяг повноважень у керуванні, права й обов'язки відповідних органів виконавчої влади. Компетенція повинна неухильно здійснюватися суб'єктами права.

Для регулювання за допомогою приватного права, як ми вже відзначали, характерні наступні риси: а) перевага диспозитивних норм; б) рівність суб'єктів правовідносин; в) вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав; г) самовідповідальність за своїми обов'язками й діям; д) широке використання договірної форми регулювання; е) гарантований судовий захист; і) преимущественнаяне правових орієнтація на задоволення особистих, часток, корпоративних інтересів.

Звичайно, для норм, актів і галузей, об'єднаних часткою правом, характерна диспозитивность. Це - легальна можливість використати свої права й розпоряджатися ними, користуватися коштами правового захисту. Принцип диспозитивности означає широкі права учасників правовідносин. А тому диспозитивні норми характеризуються щодо певною диспозицією. Правила поводження підлягають конкретизації й уточненню з ініціативи суб'єкта правовідносини або за згодою сторін відносин, регульованих цим правилом. Норми містять приписання на випадок, якщо сторони не встановили які-небудь правила свого поводження.

Більша частина норм цивільної, сімейної, авторської, спадкоємної й іншої галузей права ставиться до категорії диспозитивних норм.

Наприклад, у ст. 421 Цивільного кодексу РФ установлено: сторони можуть укласти договір, як передбачений, так і не передбачений законом або іншими правовими актами. Умови договору визначаються по розсуду сторін, крім випадків, коли зміст відповідної умови запропоновано законом або іншими правовими актами (ст. 422).

У випадках, коли умова договору передбачена нормою, що застосовується остільки, оскільки угодою сторін не встановлена інше (диспозитивна норма), сторони можуть своєю угодою виключити її застосування або встановити умова, відмінне від передбаченого в ній. При відсутності такої угоди умова договору визначається диспозитивною нормою.

Якщо умова договору не визначено сторонами або диспозитивною нормою, що відповідають умови визначаються звичаями ділового обороту, застосовними до відносин сторін.

Стаття 422 присвячена співвідношенню договору й закону. Договір повинен відповідати обов'язковим для сторін правилам, установленим законом й іншими правовими актами (імперативними нормами), що діють у момент його висновку. Якщо після укладання договору прийнятий закон, що передбачає обов'язкові для сторін правила інші, чим ті, які діяли при укладанні договору, умови укладеного договору зберігають чинність, крім випадків, коли в законі встановлено, що його дія поширюється на відносини, що виникли з раніше укладених договорів.

Правові формули типу "сторони можуть", "позивач вправі", "з ініціативи громадянина" виражають природу діапозитивних норм. Вони розраховані на активну самореалізацію юридичними й фізичними особами своїх прав, гарантують їхнє здійснення як спеціальними коштами, так і механізмом судового захисту. У диспозитивних нормах яскраво виражається особистий, приватний інтерес їхніх суб'єктів, які самостійно дають "старт" правовідносинам з їхньою участю.

Спроба розглядати галузі публічного й приватного права в контексті протиставлення й штучної ізоляції не відповідає загальному змісту правового регулювання, логіці побудови й розвитку системи законодавства й співвіднесення галузей, подотраслей. Головне укладається у вмілому сполученні методів публічно-правового й приватноправового регулювання й гнучкій зміні їхнього співвідношення з урахуванням мінливих ситуацій в економіці й соціальній сфері. Сказане стосується й побудови змішаних галузей типу екологічного права, трудового права, де елементи "публічного" й "частки" переплітаються досить вигадливо. Особливо це ставиться до визначення змісту законів й інших правових актів і балансу норм, що втримуються в них.

Аналіз переконує в наявності загальних принципів правового регулювання в рамках єдиної правової системи. Конституційне "ранжирування" галузей законодавства з урахуванням розмежування законодавства й розмежування компетенції Федерації і її суб'єктів у Росії, США, ФРН, Швейцарії, Австрії й інших країн надає більшу структурованість всьому законодавчому масиву.

Співвідношення публічного й приватного права має кілька аспектів:

а) є загальна технологія норм, використовуваних рівною мірою, наприклад, норми-мети, норми-дефініції універсального характеру;

б) уживаються нормативні поняття однієї правової родини в актах і галузях іншої родини (наприклад, поняття "юридична особа", "орган державної влади");

в) існує гнучке переплетення методів публічно-правового й приватноправового регулювання в законах й інших правових актах. Так, у Цивільному кодексі РФ є норми про пріоритет норм закону перед підзаконними актами, про визнання недійсні мі актів органів керування, про публічний договір. У Федеральному законі "Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації" утримуються норми про договірні відносини, про контракти з керівниками на основі трудового законодавства. Установлення й підтримка "балансу" методів - важливе завдання;

г) відсутні інститути підтримки, захисту, характерні для груп галузей однієї правової родини, але застосовувані в процесі реалізації норм іншої правової родини. Такі норми про судочинство по цивільних справах, норми арбітражного судочинства, відповідно до яких у судах захищають свої права й інтереси державні органи й посадові особи. Суперечки про компетенцію й інші юридичні колізії - ілюстрації такого ж роду;

д) відбувається перерозподіл сфер регулювання між нормами, інститутами й галузями публічного й приватного права. Перерозподіл буває природним, коли потреба гнучкого регулювання обумовлена змінами в рівні економічного й соціального розвитку, новими суспільними відносинами й інститутами. Так стало, наприклад, з об'єктами договірного регулювання. Перерозподіл буває штучний і невдалим, коли "перекоси" у політичному й економічному курсах, помилки політиків штовхають до однобічного рішення. Їх треба уникати;

е) спостерігається й таке явище, як "подвійна правосуб'єктність", коли суб'єкти публічного права можуть виступати суб'єктами приватного права (така гл. 5 ГК "Участь Російської Федерації, суб'єктів Російської Федерації, муніципальних утворень у відносинах, регульованих цивільним законодавством"), коли суб'єкти цивільного права можуть брати участь у публічно-правових відносинах. Таке "лукавство" відображає глибинні внутрісистемні зв'язки в праві;

ж) при всій специфіці механізмів відповідальності в приватному й публічному праві відбувається посилення відповідальності держави і його органів перед приватними особами. Публічне право захищає їхні інтереси¹.

У нашій країні відбувається структуризація вивчення й викладання приватного й публічного права. 7 липня 1994 р. Президентом затверджена програма "Становлення й розвиток приватного права в Росії". Створено Дослідницький центр приватного права, забезпеченню діяльності якого були присвячені розпорядження Президента від 1992 р. і від 9 квітня 1997 р. Разом з тим оформляється й комплекс публічного права. 29 квітня 1994 р. видано Указ Президента "Про дослідницьку програму "Шляху й форми зміцнення російської держави". В 1996 р. Міжпарламентська Асамблея СНД ухвалила рішення щодо створенні Центра публічного права, що приступився до роботи. У ряді юридичних наукових інститутів і вузів створені кафедри публічного права, секції вченої ради, читаються курси "Міжнародне публічне право".

Крім диференціації з'являються й нові "одягання" публічного й приватного права, нерідко інтегруючі їхні інститути й принципи. В американській теорії одержала розвиток концепція "права суспільних інтересів". Вона спрямована на забезпечення правової культури громадян і надання юридичних послуг, на проведення правових реформ. Це скоріше напрямок юридичної практики, що спочиває на комплексі правових інститутів і методів.

У рамках нових інтегрованих правових комплексів типу "європейського права", "права СНД" формуються своєрідні масиви, де міжнародне право служить інтегратором публічного й приватного права. В університетах Голландії, Італії, Франції читаються курси європейського права; у Флоренції існує Академія європейського права. Інститут європейського права з'явився й у Росії.

Таким чином, визнання публічного й приватного права не веде до юридичного сепаратизму, а підсилює суспільні характеристики права.