3. Голова дипломатичного представництва.

Голова дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою акредитуючої держави, яка представляє її у всіх питаннях в державі перебування.

Процедура призначення голови дипломатичного представництва відбувається у декілька етапів:

1. акредитуюча держава направляє запит приймаючій державі про її згоду на

призначення особи, вказаної в запиті, на посаду голови дипломатичного представництва. В запиті викладаються біографічні дані такої особи, його посаду та сімейний стан.

2. позитивна відповідь приймаючої держави означає дачу агреману на прийняття особи

в якості голови дипломатичного представництва. З цього моменту кандидат вважається persona grata. Негативна відповідь на запит в означає відмову в агремані. При цьому приймаюча держава не зобов’язана повідомляти акредитуючій державі причину відмови.

3. після одержання агреману, призначений відповідно до норм національного

законодавства, голова дипломатичного представництва одержує підписану головою акредитуючої держави, скріплену візою міністра закордонних справ і адресовану голові приймаючої держави вірчу грамоту. Вона містить прохання вірити всім діям, заявам і письмовим актам, що походять від даного посла або посланника, який представляє свою державу у всіх стосунках із державою перебування.

У міжнародній практиці є три основні класи глав дипломатичних представництв: посли, посланники та повірені у справах. Дипломатичні ранги – це службові звання дипломатів, які мають значення для внутрішньодержавного права.

Голова дипломатичного представництва виконує свої обов’язки до припинення своїх офіційних функцій у зв’язку з:

• відкликанням його акредитуючою державою

• оголошенням його persona non grata

• розірвання дипломатичних стосунків між державами

• війни між акредитуючою державою та державою перебування

• припинення існування акредитуючої та приймаючої держави.

Документ за допомогою якого оформлюється припинення функцій голови дипломатичного представництва називається відзивна грамота.

4. Дипломатичні привілеї та імунітети.

Для успішного виконання своїх функцій дипломатичним представництвом та його персоналом існує інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів. Привілеї та імунітети діляться на 2 види: привілеї та імунітети дипломатичного представництва та особисті привілеї та імунітети, які розповсюджуються на персонал представництва.

В числі найважливіших імунітетів помешкань дипломатичних представництв варто назвати недоторканність помешкань, недоторканність архівів і документів представництв (навіть якщо вони перебувають за межами помешкань представництв), недоторканність офіційної кореспонденції представництв.

У ряді джерел називається ще ”фіскальний імунітет", під яким розуміється звільнення помешкань дипломатичних представництв (у тому числі орендованих) від різних податків, зборів і мит. Проте видається, що це - скоріше, привілей, ніж імунітет.

У числі найважливіших привілеїв дипломатичних представництв можна назвати свободу зносин дипломатичного представництва зі своїм урядом та іншими органами своєї держави, свободу користування всіма засобами зв’язку, в тому числі шифрованими і за посередництвом кур’єрів, право користування прапором і емблемою своєї держави на помешканнях представництва, включаючи резиденцію глави представництва і його транспорт, митні привілеї (звільнення від мита на предмети офіційного користування), а також позачергову і гарантовану відправку та одержання різноманітної кореспонденції.

Особисті імунітети і привілеї визначають права і переваги співробітників дипломатичних представництв. Проте вони не для всіх однакові і їхній обсяг залежить від того становища, яке співробітник займає в дипломатичному представництві.

У числі найважливіших особистих імунітетів є недоторканність особи. Цей імунітет поширюється, насамперед, на главу дипломатичного представництва, а також на членів дипломатичного персоналу (дипломатів). Особистість дипломатів недоторканна і це виражається в тому, що їх не можна піддати арешту або будь-якому іншому насильству чи образі.

Держава перебування дипломата повинна всіма засобами захистити його від подібних явищ і ставитися до нього з належною повагою. До інших особистих імунітетів дипломата відносяться недоторканність його житла, його паперів, кореспонденції, майна і транспорту, імунітет від юрисдикції держави перебування (карної, цивільної, за винятком ряду випадків, та адміністративної). Дипломати також користуються фіскальним імунітетом, але це, як уже зазначалося, скоріше, відноситься до привілеїв.

У числі особистих привілеїв дипломата варто назвати митні привілеї (звільнення від митних податків, мит, зборів та оглядів), податкові привілеї (звільнення від усіх податків, зборів, мит), а також звільнення від будь-яких повинностей (трудових, адміністративних, військових).

Глави дипломатичних представництв, крім перерахованих привілеїв, користуються, як уже зазначалося, правом тримати прапор своєї держави на своїй резиденції і транспорті.

Подібними імунітетами і привілеями користуються також і члени сімей дипломатів, що мешкають разом із ними.

Члени адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва і члени їхніх сімей якщо вони є громадянами держави, яка їх акредитує, і не мешкають постійно в країні перебування, користуються правом особистої недоторканності, недоторканності житла, імунітетом від карної юрисдикції, звільненням від податків, зборів і повинностей та деякими митними привілеями. Під час виконання ними службових обов’язків на них також поширюється імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції.

Члени обслуговуючого персоналу під час виконання службових обов’язків користуються імунітетом, але тільки стосовно дій службового характеру. Вони також звільняються від податків, зборів і мит із заробітку.

Особиста дипломатична недоторканність тісно пов'язана з юрисдикційними імунітетами, що містять у собі імунітет від кримінальної, адміністративної та цивільної юрисдикції. Проте, «імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючої держави». Тому акредитуюча держава вправі притягувати своїх громадян до юридичної відповідальності, а приймаюча держава вправі вимагати цього. Крім того, за згодою акредитуючої держави особу може бути позбавлено юрисдикційного імунітету. Однак влада країни перебування не вправі самостійно позбавити її такого імунітету.

Дипломатичний агент користується абсолютним імунітетом від кримінальної юрисдикції держави перебування. Проте, за згодою дипломатичного агента, він може бути допитаний як свідок.

Наявність імунітету від кримінальної юрисдикції не породжує права порушувати кримінальні закони приймаючої держави. Порушення кримінальної справи та розслідування владою держави перебування злочину, зробленого дипломатичним агентом, не може бути поставлене в залежність від наявності в нього імунітету від кримінальної юрисдикції. Влада приймаючої держави вправі зажадати відкликання дипломатичного агента, підозрюваного чи обвинувачуваного в здійсненні злочину або оголосити його persona поп grata. Відомі випадки, коли акредитуюча держава давала згоду на позбавлення імунітету від кримінальної юрисдикції країни перебування.

Дипломатичний агент користується імунітетом від цивільної юрисдикції держави перебування, який не є абсолютним. Відповідно до ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини дипломатичний агент не має імунітетів у випадках: а) речових позовів, що відносяться до приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування; б) позовів, що стосуються спадкоємства, відносно яких дипломатичний агент виступає як приватна особа; в) позовів, що відносяться до будь-якої професійної чи комерційної діяльності, яка здійснюється дипломатичним агентом у країні перебування за межами своїх офіційних функцій.