6. Міжнародно-правова охорона цивільного населення.

Цивільне населення – це особи, які не належать до жодної категорії учасників збройного конфлікту та безпосередньо не беруть участь у воєнних діях. Правовий захист цивільного населення здійснюється в конфліктах як міжнародного, так і неміжнародного характеру.

Не можна застосовувати до цивільного населення ніякі заходи фізичного чи морального тиску з метою отримання будь-яких відомостей.

Забороняється завдавати фізичних страждань чи вживати будь-які заходи, що приведуть до загибелі цивільного населення . Забороняється використовувати цивільне населення для захисту певних об’єктів, пунктів або районів нападу.

Воєнна окупація – це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави та встановлення військової адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її перехід під суверенітет держави, що її захопила.

Окупуюча держава зобов’язана вжити усі заходи щодо забезпечення порядку на захопленій території. Населення окупованої території повинно підкорятися розпорядженням властей, але його не можна примушувати до принесення присяги на вірність окупуючій державі, до участі в бойових діях, спрямованих проти його держави, до свідчень про армію останньої. Мають поважатися честь, гідність, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, сім’ї. Держава, що окупує, повинна забезпечувати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Щодо цивільного населення забороняється: вчиняти будь-які акти насильства; застосовувати примус фізичного чи морального характеру, зокрема для отримання відомостей; застосовувати тортури, тілесні покарання, медичні досліди, колективні покарання тощо; брати його в заручники; депортувати з окупованої території. Іноземцям, що опинилися на окупованій території, забезпечується право залишити її в найкоротший час.

7. Режим військового полону.

Режим військового полону регламентовано III Женевською конвенцією 1949 р. Згідно із Конвенцією військовополоненими вважаються особи, які потрапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добровольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад партизанських загонів; особовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду, не визнаному державою, яка утримує в полоні; військові кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами; члени екіпажа торгового флоту та цивільної авіації; населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та виконує закони та звичаї війни.

Держава, яка утримує в полоні, несе відповідальність за поводження із військовополоненими. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. Військовополонені повинні бути захищені від насильства та залякування, їм забезпечуються повага до особистості та гідності. Держава, яка захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Їм також може бути заборонено виходити за встановлену межу табору. Військовополонені забезпечуються приміщенням, харчуванням, одягом, медичною допомогою. До них має бути забезпечений доступ медичного та духовного персоналу. У полоні зберігається носіння відзнак.

Військовополоненим забезпечується можливість працювати, примушення до праці забороняється. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних роботах (наприклад, для знешкодження мін) або таких, що принижують гідність. У процесі роботи мають виконуватися вимоги техніки безпеки. Військовополонені повинні мати зв’язок із зовнішнім світом. їм забезпечується також право подання скарги органам влади держави, яка утримує їх у полоні.

Військовополонені зобов’язані виконувати закони держави, яка їх утримує в полоні та яка має право застосовувати судові та дисциплінарні стягнення за проступки. Однак стягнення може бути накладене лише один раз за один проступок. Забороняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному стягненню.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репатріюються.

§13. ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

5. Правова природа Європейського Союзу.

6. Організаційно структура Європейського Союзу.

7. Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі.

8. Громадянство Європейського Союзу.

1. Правова природа Європейського Союзу.

На сьогодні Європейський Союз розглядається як форма реалізації ідеї міждержавного співробітництва, яке можна охарактеризувати як інтеграційне та наднаціональне, що розпочалося після Другої світової війни.

За Паризьким договором 1951 р. було засноване Європейське співтовариство з вугілля та сталі (ЄСВС). Таким чином був створений спільний для шести держав-засновниць (Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, ФРН, Франції) ринок вугілля та сталі — стратегічних для військової економіки ресурсів, що, як планувалося, мало попередити війни між європейськими країнами. Економічний успіх Співтовариства спонукав ці держав створити ще дві подібні організації. У 1957 р. були укладені договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) — так звані Римські договори).

Спочатку співтовариства були організаціями із досить вузькою сферою діяльності, обмежувались суто економічними питаннями, а основний наголос робився на усунення національних бар'єрів. Але згодом увага зосередилася на позитивному співробітництві — проведенні єдиної політики з надзвичайно широкого спектру питань з метою створення єдиного економічного ринку і монетарного союзу. Зрештою з метою поширення співробітництва на інші сфери (зокрема, політичну, військову, боротьби зі злочинністю) у 1992 р. за Маастрихтською угодою був створений Європейський Союз. На сьогодні до складу Європейського співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії та Європейського Союзу входять 25 держав-членів.

На сьогодні переважає думка, що з погляду міжнародного права ЄС є міжнародною міждержавною організацією, хоча і досить специфічною. Це об'єднання міжнародно-правове, оскільки створене шляхом укладання державами міжнародних договорів, що регулюються міжнародним публічним правом; ці договори становлять основу, на якій ґрунтуються інституційна структура та внутрішнє право Союзу. Його держави-члени залишаються суверенними, незважаючи на передачу деяких своїх суверенних повноважень, яка здійснена добровільно та без порушення міжнародного права. Слід підкреслити, що, хоча за походженням Союз є явищем міжнародно-правовим, водночас численні правові інститути ЄС не завжди можна пояснити категоріями та поняттями міжнародного публічного права.

Специфіка Союзу як міжнародної організації проявляється в такому: метою діяльності є інтеграція держав-членів; інституційна структура забезпечує представництво не лише держав-членів (через Європейську Раду та Раду Союзу), а й різних суспільних сил та інтересів (через Європейську Комісію — загального інтересу, Європейський Парламент — інтересу громадян, Суд Європейських співтовариств — правових цінностей); наявні розвинуте внутрішнє право, аналогічне за обсягом і системою внутрішньодержавному, верховенство та пряма дія права ЄС у правопорядка* держав-членів, передача Союзу компетенції з питань, що традиційно охоплюються суверенними повноваженнями держав.