2. Організаційно структура Європейського Союзу.

Традиційно організаційну структуру ЄС описують як сукупність трьох «опор», що охоплюють інтеграційні процеси, відповідно, в соціально-економічній, зовнішньополітичній і військовій, правоохоронній сферах.

Утім ЄС сконструйовано як єдину організацію, що забезпечується єдиним складом держав-членів та єдиною інституційною структурою, які одночасно обслуговують Співтовариства та Союз. Договір про ЄС встановлює, що «Союз обслуговується єдиною інституційною структурою, яка забезпечує узгодженість і наступництво діяльності, що здійснюється з метою досягнення цілей Союзу».

Європейська Рада складається із глав держав-членів або їхніх урядів і голови Європейської Комісії та покликана «надавати необхідний імпульс для розвитку Союзу та визначати його загальні політичні дороговкази» (ст. 4 Договору про ЄС). Останнім часом цей орган скликається тричі на рік (так звані саміти ЄС).

П'ять інших найважливіших органів отримали спеціальну назву «інститут». Рада ЄС, що включає представників урядів усіх держав-членів на рівні міністрів, насамперед є головним законодавчим органом. Європейський Парламент, що обирається громадянами ЄС кожні п'ять років на прямих загальних виборах, здійснює суттєвий вплив на законодавчий процес. Європейська Комісія — своєрідний виконавчий орган Союзу, а також контролює виконання прийнятих рішень і має право законодавчої ініціативи. Суд Європейських співтовариств здійснює правосуддя у справах про застосування та тлумачення установчих договорів Співтовариств і Союзу. Рахункова палата (Палата аудиторів) здійснює контроль за виконанням бюджету ЄС.

Союз має значну фінансову самостійність. На відміну від абсолютної більшості міжнародних організацій, бюджети яких формуються із внесків держав-членів, бюджет Співтовариств формується із власних надходжень: мита з імпорту товарів і послуг до ЄС, сільськогосподарських мит і штрафів, процентних відрахувань від податку на додану вартість, що стягується в державах-членах. Бюджет затверджується та виконується не державами-членами, а органами ЄС — Комісією, Радою та Парламентом. Контроль за його виконанням також здійснюється органом ЄС — Рахунковою палатою.

3. Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі.

Будь-яка європейська країна, що поважає принципи свободи, демократії, поваги до прав людини й основних свобод і верховенства права, може звернутися із проханням про набуття членства в ЄС (ст. 49 Договору про ЄС).

Держава-кандидат повинна відповідати критеріям, що свідчать про її готовність виконувати обов'язки держави-члена. Цими критеріями є: стабільність державних інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та захист меншин; наявність функціонуючої ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску та ринковим силам у межах Союзу; спроможність прийняти зобов'язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та монетарного союзу. Прийняття ухвалюється одноголосним рішенням Ради ЄС після проведення консультацій із Комісією й отримання згоди від Європейського Парламенту. Воно є підставою для укладання угоди між державами — членами ЄС та країною-кандидатом про умови приєднання до установчих договорів. Склалася практика одночасного приєднання до всіх Співтовариств і Союзу.

Європейський Союз — це об'єднання держав, що поділяють спільні цінності: «Союз ґрунтований на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини й основних свобод, верховенства права — принципах, спільних для держав-членів» (п. 1 ст. 6 Договору про ЄС). Недотримання цих принципів однією з держав-членів не тільки унеможливить їхнє подальше співробітництво, але й створить серйозну загрозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому ці принципи є умовою sine qua поп членства в Союзі та не можуть підлягати будь-якій ревізії.

Договір про ЄС містить механізми, покликані попередити захоплення Союзом надмірної влади, втрату державами-членами контролю над ним, нехтування інтересами держав-членів при прийнятті рішень органами Союзу. Пункт 3 ст. 6 Договору про ЄС покладає на Союз обов'язок поважати національні ідентичності держав-членів. На практиці це положення сприймається переважно як політичний, а не правовий принцип. З іншого боку, вважається, що ця норма не дозволяє створити федеративну державу.

Серйозним засобом стримування недемократичних і неправових ініціатив із боку ЄС стало запровадження принципу поваги до прав людини й основних свобод у діяльності органів Союзу. Договір про ЄС встановлює, що «Союз поважає основні права людини, - як вони гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1953 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-членів конституційних традицій, - як загальні принципи права Співтовариства» (п. 2 ст. 6).

Держави-члени можуть уникати участі у проектах Союзу, які суперечать їхнім інтересам, за допомогою механізму поглибленого співробітництва (статті 43-45 Договору про ЄС). Не менше восьми держав-членів, що бажають встановити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції Союзу, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Прикладом усунення держави-члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, є незапровадження Великобританією готівкової загальноєвропейської валюти замість національної.

Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передбачене установчими договорами. Вважається, що цього результату можна досягти за допомогою традиційного інституту міжнародного права — денонсації установчого договору. Але із практичних міркувань вихід зі складу членів Союзу як засіб захисту своїх прав виглядає нереальним.