2. Роль міжнародних організацій в системі міжнародного технічного регулювання

2.1. Характеристика, завдання та напрями діяльності Світової організації торгівлі

2.1.1. Завдання, напрями, принципи діяльності Світової організації торгівлі

Всесвітня торгова організа­ція (ВТО) заснована 8 грудня 1994 р. Почала діяти 1 січня 1995 р. Є правонаступницею ГАТТ (Гене­ральної угоди з тарифів і тор­гівлі), підписаної у 1947 р. Штаб-квартира – Женева.

Створення Світової органі­зації торгівлі є результатом багатосторонніх перегово­рів у межах ГАТТ (Генеральна угода з та­рифів і торгівлі)^[1] упродовж 1986–1993 рр. (Уругвайського раунду). Особливістю цих переговорів було розширення переговор­ного процесу за межі суто торговельних зв’язків, а саме: послуг, у тому числі банківських, страхових, транспортних, будівельних, комп’ютерних, а також розгляд питань захисту інтелектуальної власності та інвестицій, пов’я­за­них з торгівлею. У межах раунду розглядалися питання удоско­налення й адаптації механізму ГАТТ до сучасного етапу. Пере­говори за Уругвайським раундом організаційно забезпечувалися Комітетом з нагляду за впровадженням нових митних обмежень і 15-ма робочими групами (з митних тарифів; з тропічних това­рів; з продукції, що виготовляється на базі природних ресурсів; із текстилю й одягу; з сільськогосподарських товарів; з торго­вельних аспектів прав на інтелектуальну власність, включаючи торгівлю контрафактними товарами; із захисних застережень; з функціонування системи ГАТТ; з торговельних питань інвести­ційної політики; зі зміни статей ГАТТ; з урегулювання супе­ре­чок; з торгівлі послугами).

Конкретним результатом переговорів, які завершилися 15 груд­ня 1993 р., стало підписання Заключного акта та Угоди про ство­рення СОТ представниками 120-ти країн 15 квітня 1994 р. у м. Марракеш (Марокко).

Заключний акт за результатами Уругвайського раунду (Final Act Embodying the Results of the Uruguay Round of Multilateral Trade Negotiations, Marrakesh, 15 April, 1994) включав основні положення щодо створення COT і відповідні міністерські декла­рації, рішення та домовленості з фінансових послуг, зобов’я­зан­ня країн щодо ратифікації для вступу в дію з 1 січня 1995 року, а також визначав відкритість СОТ для вступу протягом двох років та ін.

Правовий статус СОТ визначається ГАТТ (у редакції 1994 p.), а також Генеральною угодою з торгівлі послугами (ГАТС) та Угодою з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) і Домовленістю про правила та процедури розгляду суперечок.

На відміну від ГАТТ, Світова організація торгівлі має статус спеціалізованої організації ООН і водночас з організаційним оформленням поєднується з комплексом торгових документів. У СОТ входять 153 держави, ще 30 країн проводять переговори про вступ. Організація має статус юридичної особи, що користу­ється всіма привілеями та імунітетами ООН.

Головною метою функціонування СОТ є лібералізація і стабі­лізація світової торгівлі, що досягається шляхом встановлення правил і укладання угод, а також переговорів між учасниками. Діяльність СОТ здійснюється за такими напрямами:

–      контроль за прийняттям і застосуванням багатосторонніх угод СОТ;

–      проведення багатосторонніх переговорів;

–      урегулювання торговельних суперечок;

–      спостереження за торговельною політикою;

–      збір, вивчення і надання інформації з питань торговельної політики і торгівлі.

До сфери, яку регламентують угоди СОТ, входять: 1) митно-тарифне регулювання; 2) антидемпінгове регулювання і засто­сування компенсаційних мит; 3) використання субсидій і ком­пенсаційних заходів; 4) нетарифні обмеження; 5) кількісне регу­лювання; 6) діяльність державних торговельних підприємств; 7) митні союзи і зони вільної торгівлі; 8) митні формальності, збори, вимоги до документації; 9) внутрішні податки, збори, вимоги до внутрішньої торгівлі; 10) захисні та технічні бар’єри, са­нітарні та фітосанітарні заходи; 11) правила походження; 12) торгівля послугами; 13) торговельні аспекти захисту інтелек­туальної власності; 14) торгівля окремими групами товарів (тек­стилем та одягом, сільськогосподарською продукцією, цивіль­ною авіатехнікою); 15) здійснення державних закупівель; 16) торго­вельні аспекти інвестицій; 17) аспекти захисту довкілля в міжна­родній торгівлі.

Основними принципами створення та здійснення регулятив­них заходів є принципи: найбільшого сприяння та недискримі­нації; національного режиму; захисту національної промисло­вості; створення сталого базису для торгівлі, сприяння справед­ливій конкуренції; заборони кількісних обмежень імпорту; до­пустимих дій у надзвичайних обставинах; регіональних торго­вельних домовленостей.

Згідно з принципом найбільшого сприяння та недискри­мінації будь-які преференції (переваги, пільги, привілеї, іму­нітет) на імпортний продукт поширюються на продукт похо­дженням з будь-якої країни-учасниці, або призначений для неї (ст. І ГАТТ-1994). Принцип носить безумовний характер і засто­совується в повному обсязі.

Принцип національного режиму (ст. III) передбачає надання імпортованим із країн-учасниць товарам національного режимувнутрішніх податків, зборів, що регулюють внутрішню торгів­лю.

Принцип захисту національної промисловості передбачає (ст. VI, XI–XVI) використання для розвитку національної про­мисловості лише тарифних методів, а не кількісних обмежень, податків, стандартів.

Принцип створення сталої бази торгівлі (ст. II, ч. І) перед­бачає обов’язкове дотримання погоджених тарифних рівнів, не­можливість їх підвищення і поступовість скорочення у процесі переговорів.

Принцип сприяння справедливій конкуренції стосується питань демпінгу і субсидій. Антидемпінговий кодекс ГАТТ містить правила реагування на демпінг, застосування компенса­ційних мит у випадку експортних і внутрішніх субсидій. Вико­нує функції протидії «війни субсидій» і використання компен­саційних заходів з протекціоністською метою.

Принцип загальної заборони кількісних обмежень імпорту стосується торгівлі сільськогосподарськими товарами, тексти­лем, сталлю тощо, за винятком застосування кількісних обме­жень, з метою захисту платіжного балансу, призупинення змен­шення запасів іноземної валюти, викликаного попитом на ім­портні товари у зв’язку з розвитком внутрішнього виробництва.

Принцип допустимих дій у надзвичайних обставинах перед­бачає вилучення (ст. XXV, ч. III) конкретних зобов’язань у межах СОТ у надзвичайних умовах та «захисні застереження» щодо тимчасового встановлення кількісних обмежень чи відмі­ну тарифних пільг для товарів, імпорт яких зростає і може при­звести до істотних збитків конкуруючих національних підпри­ємств.

Принцип регіональних торгових домовленостей допускає преференції всередині регіональних економічних угрупувань при дотриманні жорстких критеріїв (ст. XXIV, ч. III) – каліфі­каційних утворень як митного союзу (єдиний тариф для третіх країн) чи зони вільної торгівлі (самостійна тарифна політика для третіх країн).

Крім того, передбачені спеціальні умови для країн, що роз­виваються, забезпечення сприятливих умов доступу на світові ринки (за результатами Токійського раунду надання загальної системи преференції), а також звільнення від взаємності щодо зобов’язань скорочення чи усунення тарифів та інших бар’єрів. Виняток щодо текстилю і одягу передбачає регулювання (згідно з Угодою про мультиволокна) шляхом встановлення промис­лово розвиненими країнами квот на імпорт відносно більш конкурентоздатніших країн, що розвиваються.

До організаційної структури СОТ належить:

1)   Конференція на рівні міністрів, скликається раз на два роки (1996 р., м. Сінгапур; 1998 р., м. Женева). Потім були кон­ференції у Дохе, 9–13 листопада 2001 року; Канкуне, 10–14 ве­ресня 2003 року; Гонконзі, 13–18 грудня 2005 року і Женеві, восени 2009 року. Восьма міністерська конференція була прове­дена в Женеві (Швейцарія), з 15 по 17 грудня 2011 року. Пара­лельно пленарній сесії були проведені три робочі засідання «Важливість багатосторонньої торгової системи і ВТО», «Тор­гівля і розвиток» і «Дохинський порядок денний в області роз­витку». Конференція схвалила приєднання Росії, Самоа і Чорно­горії;

2)   Генеральна рада СОТ, яка включає представників країн і забезпечує поточну роботу через три Ради: 1) з торгівлі товара­ми; 2) з торгових аспектів прав на інтелектуальну власність; 3) з торгівлі послугами. Перша з них здійснює контроль за дотри­манням угод з торгівлі товарами (додаток ІА до Угоди) через 14 комітетів. Друга здійснює контроль за дотриманням відпо­від­ної угоди (додаток ІС), а також питань, пов’язаних з торгівлею контрафактними товарами. Третя контролює виконання домов­леностей (додаток ІВ) щодо торгівлі послугами через Комітет з торгівлі фінансовими послугами і Робочу групу з професійних послуг, а також надає допомогу в переговорах з питань мор­ських перевезень, базових комунікацій, міграції робочої сили. У 1996 р. було утворено Комітет з регіональних торгових угод для спостереження за законами вільної торгівлі та митними союзами, а також для організації переговорів з представниками найбільших угрупувань (ЄС, МЕРКОСУР).

Генеральній раді підпорядковано чотири комітети: з торгівлі та розвитку; з обмежень, пов’язаних з платіжним балансом; з бюджету і фінансів; з адміністративних питань, а також спе­ціальні органи з розгляду спірних питань та проведення періо­дичних оглядів торгової політики.

Секретаріат, який очолюють Генеральний директор і чотири заступники, забезпечує діяльність органів СОТ у сфері перего­ворів, здійснення угод і надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, через відділ технічної допомоги і професійної підготовки кадрів.

Діяльність СОТ з моменту її створення спрямована на вирі­шення таких головних завдань:

–      забезпечення виконання положень більше 50-ти доку­мен­тів (угод, рішень, декларацій і т. ін.) Уругвайського раунду;

–      розв’язання торгових суперечок вищим арбітражним орга­ном СОТ;

–      створення апеляційного органу;

–      збільшення кількості членів організації;

–      розробка широкомасштабних програм розвитку торгівлі і збереження довкілля;

–      проведення переговорів у фінансовому, телекомуніка­цій­ному секторах послуг, морського судноплавства.

Перша конференція (1996 р., м. Сінгапур) прийняла декла­рацію рамкового типу, яка визначає масштабні цілі організації і, головне, інтеграції країн, що розвиваються, та країн з пере­хід­ною економікою у багатосторонню систему регулювання світо­вої торгівлі. Прийняті рішення про адекватні сучасним умовам методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності на бага­тосторонній основі охоплювали:

–      узгодження умов торгівлі й торгових режимів із чинними в розвинених країнах стандартами праці та екології, враховую­чи, що в країнах, що розвиваються, виробництво праце- та еко­логомісткої продукції дешевше, та невикористання цих стандар­тів як протекціоністського заходу;

–      забезпечення прозорості державних закупівель, які пору­шують справедливу конкуренцію;

–      окреслення принципів «відкритого регіоналізму» і зобо­в’язань щодо недопущення руйнування багатосторонньої систе­ми регулюваннями в межах регіональних угрупувань.

На другій конференції СОТ (м. Женева, травень 1998 р.) було прийнято рішення:

–      розпочати з 1999 р. переговори щодо зниження тарифів і субсидій, що стримують зростання продуктивності праці в сіль­ському господарстві;

–      продовжити зниження тарифів на промислові товари та укласти угоди за окремими секторами торгівлі хімічною продук­цією і передачі технологій у сфері охорони довкілля;

–      про взаємопогоджену систему поступок щодо поставок між країнами, що розвиваються, і промислово розвиненими країнами;

–      про проведення переговорів між СОТ і Міжнародною організацією праці щодо гарантій стандартів якості праці;

–      про запровадження річного мораторію на митні тарифи через Інтернет із прийняттям робочої програми рекомендацій щодо розвитку торгівлі через Інтернет (прогнозовані обсяги у 2005 р. «електронної комерції» оцінювалися в більше 300 млрд дол. США).

З 1 січня 1996 р. у межах СОТ діє Угода щодо доступу іно­земних компаній до урядових контрактів, включаючи надання послуг, а також для випадків, коли замовниками виступають органи управління другого рівня (землі, штати, комуни тощо). При перевищенні вартісних показників контракту в спеціальних правах запозичення (СДР) він автоматично стає відкритим для між­народної конкуренції. Угоду підтримують 30 країн-учасниць СОТ.

У грудні 1997 р. (Женева) підписано Угоду про лібералізацію ринку фінансових послуг (102 країни-учасниці), за якою перед­бачається вільна конкуренція на ринку банківських, страхових послуг, операцій із цінними паперами обсягом більше трильйона дол. США.

До перспективних напрямів діяльності СОТ відносяться такі:

1)   у сфері торгівлі – лібералізація торгівлі через удоскона­лення торгових правил, включаючи і професійні (ділові) по­слуги;

2)   у сфері регулювання інвестицій – розробка багатосто­рон­ніх угод аналогічно до торгівлі, включаючи принципи розпов­сюдження режиму найбільшого сприяння, національного режи­му, вимог охорони довкілля на інвестиції. Ідеться про уніфіка­цію більше 900 двосторонніх угод, яка враховувала б інтереси як країн, що розвиваються, так і промислово розвинених країн;

3)   у сфері регулювання конкурентної політики – прийняття багатосторонньої угоди щодо коригування чи розробки основ­них правил конкуренції;

4)   боротьба з корупцією, у тому числі пов’язаною з держав­ними закупівлями, узгодження регіональної регуляторної полі­тики з багатосторонніми угодами;

5)   укладання всеохоплюючих угод із МБРР і МВФ з метою об’єднання систем регулювання світової торгівлі та фінансів.

На саміті СОТ, проведеному в столиці Катара (м. Доха) у 2001 р., було розпочато переговори про лібералізацію світової торгівлі. Результати проміжного саміту СОТ у м. Канкун (Мек­сика) у вересні 2003 р., де країни-учасниці так і не домовилися про принципи лібералізації світової торгівлі, підтвердили необ­хідність продовження поточного «Доха-раунду» і можливість його завершення. У грудні 2005 р. (Гонконг) відбулася шоста конференція СОТ, під час якої представниками країн-учасниць цієї організації досягнуто такі домовленості.

Насамперед, повне скасування субсидій для виробників ба­вовни з 2006 р., що для США означало відкритість їх ринків для бавовни, яку ввозять із Західної Африки. Водночас США відмо­вилися скасувати імпортні тарифи на текстиль із Камбоджі та Бангладеш, оскільки вважають ціни на нього майже демпін­го­вими. По-друге, ухвалено пакет заходів щодо допомоги найбід­нішим країнам, які, крім технічного сприяння, передбачають зобов’язання розвинених країн з 2008 р. надати вільний доступ на свої ринки (без квот і обмежувальних мит) для 97 % товарів, експортованих країнами, що розвиваються.

Найвагомішим результатом цієї зустрічі вважається згода представників країн ЄС відмінити сільськогосподарські субсидії з 2013 року. Проте, на думку експертів доброчинної організації Christian Aid, скасування експортних субсидій є незначним кроком уперед, оскільки вони становлять лише 5 % усіх субсидій, що виплачуються європейським фермерам.

2.1.2. Організації економічного співробітництва і розвитку

Організація економічного співро­бітництва та розвитку (ОЕСР) (англ. Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD) –міжна­род­на організація, що об’єднує 34 країни світу, більшість з яких є країнами з високим доходом громадян та високим ІРЛП^[2] і розглядаються як розвинені. Договір про ОЕСР був підписаний 14 грудня 1960 у Парижі, але вступив у дію 30 вересня 1961 р. на базі Європейської організації еко­номічного співробітництва з метою координації економічної політики країн-членів ОЕСР і погодженням програми допомоги країнам, що розвиваються.

ОЕСР також активно співпрацює з державами світу, які не є членами організації, у рамках спеціалізованих програм, міжна­родних заходів тощо.

Офіційними мовами ОЕСР є англійська і французька.

Україна розпочала співпрацю з ОЕСР у 1997 р. У 2003 р. Урядом України створена міжвідомча Координаційна рада у зв’язках з ОЕСР. Поглиблення та розширення відносин між Україною та ОЕСР передбачено Програмою економічних ре­форм Президента України В. Януковича на 2010−2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефек­тивна держава», а набуття членства в ОЕСР визначено одним із пріоритетних завдань зовнішньоекономічної політики України.

Установа виникла у 1948 р. як Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) під керівництвом фран­цузького економіста Роберта Марджоліна для допомоги у керів­ництві здійсненням Плану Маршалла для економічної рекон­струкції Європи післяДругої світової війни. Пізніше список членів союзу розширився неєвропейськими країнами, а у 1961 р. він був перетворений на Організацію економічного співро­біт­ництва та розвитку. Починаючи з моменту свого створення, ОЕСР ставить за мету посилювати економіку країн-членів, про­сувати ринкову економіку та представницьку демократію, роз­вивати вільні ринки, сприяти зростанню як розвинутих країн, так і тих, що розвиваються.

ОЕСР об’єднує 34 країн-членів і надає урядам цих країн рекомендації з вивчення, розробки та покращення соціально-економічної політики. Вони включають в себе позитивний досвід, намагаються знайти шляхи вирішення спільних проблем, скоординувати внутрішню та міжнародну політику, які, особ­ливо в час мондіалізації економіки, мають формувати все більше і більше однорідний ансамбль. Дискусії у рамках ОЕСР можуть розгортатися навколо чисто формальних рішень, наприклад, введення суперечливих юридичних норм, які заважають вільно­му переміщенню капіталів і послуг, виробленню заходів з бо­ротьби з корупцією або забороні державних субсидій у судно­будівництві. Але часто такі дискусії дозволяють урядам бути більш поінформованими з тим, щоб потім у національних рамках приймати рішення за всіма аспектами державної політи­ки та краще відчувати їх вплив на міжнародну спільноту. Вони дають можливість пізнавати і діяти з урахуванням думок інших країн.

ОЕСР – це товариство «багатих» країн, які поділяють спільні ідеї. Його країни-члени виробляють 2/3 світових матеріальних цінностей і послуг. Головною вимогою до членства є поділ принципів ринкової економіки та демократичного плюралізму.

Ядром цієї організації спочатку стали країни Європи та Північної Америки. Нині до ОЕСР входять: Австралія, Австрія, Бельгія,Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Іспанія, Іслан­дія, Ірландія, Італія, Ізраїль, Канада, Корея, Люксембург, Мек­сика, Німеччина,Норвегія, Нова Зеландія, Нідерланди, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція,Чеська Республіка, Чилі, Швейцарія, Шве­ція та Японія. Штаб-квартира розміщена у Парижі (Франція).

На відміну від Світового Банку та Міжнародного валютного фонду, ОЕСР не надає фінансування. Організація є місцем ви­вчення та дискусій і здійснює пошуки та аналіз, які допо­ма­гають урядам визначити стратегію виходу на формальні угоди між країнами-членами і які будуть реалізовуватися національ­ними інституціями чи в інших міжнародних домовленостях. Ця часто непомітна робота, на думку країн-членів ОЕСР, є основ­ною і дуже ефективною, починаючи зі збору та аналізу даних і до колективної дискусії щодо політики, яка проводиться. Взаєм­не вивчення урядами, багатостороннє спостереження та здій­снення відповідного тиску (погоджуйтеся чи реформуйтеся) є найбільш ефективними засобами ОЕСР.

Визначаючи перешкоди на шляху ефективності, зростання та інновацій, ОЕСР часто спонукає уряди приймати складні полі­тичні рішення з тим, щоб підвищити ефективність їх економік.

Дискусії, які іноді виникають у ОЕСР, призводять до угод між урядами щодо застосування єдиних «правил гри» в питан­нях міжнародного співробітництва. Ці дискусії можуть також виливатися або у формальні угоди, наприклад, щодо боротьби з корупцією, експортних кредитів, руху капіталів, прямих інозем­них інвестицій, або у норми та моделі міжнародної фіскальної політики чи рекомендації та директиви щодо захисту навко­лиш­нього середовища.

2.1.3. Організація ООН з питань продовольства та сільського господарства

Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО, англ. Food and Agriculture Organization, FAO) – міжна­родне агентство в рамках ООН, створена з метою боротьби з голодом та контролем якості продуктів харчування у світі. Девіз організації: «Допомагаємо побудувати світ без голоду». Засно­вана на конференції в Квебеку (Квебек, Канада) 16 жовтня 1945 р. З 1981 р. ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день про­довольства.

ФАО діє як провідна установа, що зай­мається проблемами розвитку сільських регіонів і сільськогосподарського вироб­ництва в системі ООН. Її діяльність на­правлена на зменшення гостроти проблем бідності та голоду у світі шляхом сприян­ня розвитку сільського господарства, по­ліпшення харчування і рішення проблеми продовольчої безпеки – доступності всім і завжди продуктів харчування, необхідних для активного і здорового життя. ФАО діє як нейтральний форум, а також як джерело знання та інфор­мації. Допомагає країнам, що розвиваються, і перехідним краї­нам модернізувати та поліпшити сільське господарство, лісовод­ство і рибальство.

Спеціальні програми ФАО допомагають країнам підготу­ватися до можливого виникнення кризового становища з про­довольством і, за потреби, передбачають надання допомоги. У середньому ФАО одночасно здійснює на місцях близько 1 800 заходів. Проекти, що реалізовуються за допомогою ФАО, щорічно привертають більше 2 млрд доларів пожертвувань від установ і держав, що вкладаються в розвиток села і сільського господарства. Бюджет ФАО на 1998–1999 фінансовий рік склав 650 млн доларів.

ФАО керує Конференція держав-членів, що скликається раз на два роки. Конференція обирає раду, що складається з 49 чле­нів і діє як керівний орган між сесіями конференції. ФАО надає статистику з сільського господарства і доступ до своєї бази даних. Для отримання CD-ROM зі статистикою і доступу до бази необхідно заплатити 1 200 доларів США.

2.1.4. Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку

Організацію Об’єднаних Націй з промислового розвитку – ЮНІДО (United Nations Industrial Development Organization – UNIDO) було засновано в 1967 p. рішенням Генеральної Асамб­леї ООН як центральний координуючий орган у сфері допомоги промисловому розвитку та прискореній індустріалізації країн, що розвиваються, шляхом мобілізації національних і міжна­род­них ресурсів.

До складу ЮНІДО входить 171 держава. Україна є членом цієї організації з 1985 р. Головний орган ЮНІДО – Генеральна конференція.

Оперативна діяльність ЮНІДО полягає у:

–      наданні технічної допомоги країнам, що розвиваються у здійсненні конкретних проектів;

–      розробці регіональних довгострокових стратегій розвитку.

Допоміжна діяльність ЮНІДО вклю­чає збір, узагальненя, публікацію інфор­мації, проведення досліджень, організа­цію конференцій з питань промислового розвитку.

ЮНІДО має «Банк промислової та технологічної інформації».

Мета ЮНІДО:

–      сприяння промисловому розвитку і співробітництву на глобальному, регіональному, національному і галузевому рівнях;

–      сприяння індустріалізації країн, що розвиваються, в тому числі в галузі розробки природних ресурсів і розвитку інфра­структури;

–      надання допомоги країнам з перехідною економікою і країнам, що розвиваються, у реструктуризації і приватизації в промисловості;

–      надання технічної допомоги.

ЮНІДО сприяє налагодженню і зміцненню контактів між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, заохочує діяльність, яка сприяє залученню інвестицій, підтримуючи про­цес передачі технології країнам, що розвиваються, і обміну тех­нологіями. У рамках ЮНІДО створено Банк промислової і тех­нологічної інформації з проектів, який може надавати необхідну країнам інформацію на їхній запит. Консультативна діяльність ЮНІДО полягає в проведенні конференцій, нарад, зустрічей представників промисловості, профсоюзів, споживачів. Крім того, проводяться засідання груп спеціалістів конкретних галу­зей промисловості з проблем промислового розвитку в регіоні, з питань зміцнення співробітництва фінансових, технічних і нау­кових установ розвинутих країн і країн, що розвиваються, тощо. Особлива увага приділяється промисловому співробітництву на рівні підприємств з використанням механізму цільових фондів і програми промислового інвестування. У 1997 р. обсяг технічної допомоги, наданої ЮНІДО всім країнам світу, становив близько 100 млн доларів.

Головними органами ЮНІДО є:

–      Генеральна конференція, яка проводиться один раз на два роки і визначає принципи і політику діяльності ЮНІДО, затвер­джує бюджет, здійснює контроль за використанням фінансових ресурсів;

–      Рада з промислового розвитку (РПР), що складається з 53 членів ЮНІДО (33 – представники країн, що розвиваються, 15 – від розвинутих країн, 5 – від країн з перехідною еконо­мікою), яка розробляє принципи і політику ЮНІДО, розглядає і приймає програму діяльності організації, обговорює питання координації діяльності системи ООН у галузі промислового роз­витку, контролює ефективність використання ресурсів організа­ції, готує і подає на розгляд Генеральної Асамблеї ООН через ЕКОСОР щорічну доповідь про діяльність ЮНІДО;

–      Секретаріат;

–      Представництва ЮНІДО на місцях.

Допоміжними органами ЮНІДО є Комітет з програм і бюджету в складі 27 членів і технічні комітети. Штаб-квартиру ЮНІДО розміщено у Відні (Австрія).

2.1.5. Організація ООН з торгівлі та розвитку

Перші кроки до формування міжнародної системи регулю­вання у сфері конкуренції було зроблено наприкінці 40-х років ХХ ст. Саме в цей період починається процес становлення інституційно-правових структур у галузі міжнародного еконо­мічного співробітництва. Важливою складовою цього процесу стає визначення загальної концепції та практичних підходів сві­тового співтовариства до проблем встановлення контролю за так званою обмежувальною діловою практикою, іншими словами, напрацювання певних принципів і правил ефективної конку­рен­ції у зовнішньоекономічній діяльності. Визначальну роль у зазначених процесах відіграють міжнародні інституції, що опі­куються питаннями конкуренції, серед яких авторитетне місце посідає Конференція ООН з питань торгівлі та розвитку – ЮНКТАД.

ЮНКТАД було засновано як орган Генеральної асамблеї ООН 30 грудня 1964 року. Спершу до основних функцій ЮНКТАД входило сприяння розвиткові міжнародної торгівлі, встановлення і запровадження відповідних принципів та полі­тики, координація діяльності інших міждержавних утворень у сфері міжнародної торгівлі, розробка багатосторонніх правових актів, діяльність щодо узгодження економічної та торговельної політики національних урядів, регіональних економічних угру­пувань тощо. У 70-ті роки коло діяльності ЮНКТАД суттєво розширюється за рахунок залучення до сфери її впливу проблем дослідження негативних ефектів від ділової практики з боку приватних і державних компаній, що спричиняє обмеження кон­куренції, ускладнює доступ на ринки та посилює монопольний контроль, негативно впливаючи на розширення виробництва і торгівлі. З того часу ЮНКТАД залишається універсальним форумом, призначеним для обговорення проблем обмежуваль­ної практики та конкурентної політики.

Організація ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКАД) уста­нов­лена в 1964 році як постійний міжурядовий орган, Конференція ООН з торгівлі і розвитку є ключовим органом Генеральної Асамблеї з питань в галузі торгівлі та розвитку. Їй доручено прискорення торгового й економічного розвитку країн, що особ­ливо розвиваються.

ЮНКТАД відіграє в системі ООН роль координаційного центру з проблем розвитку і суміжних питань торгівлі, фінансів, технологій, інвестицій і стійкого розвитку. Її головна мета поля­гає у сприянні інтеграції країн, що розвиваються, і країн з пере­хідною економікою у світову економіку та розвитку за допо­могою торгівлі й інвестицій. Досягаючи своїх цілей, ЮНКТАД проводить дослідження і аналіз політики, міжурядові наради, здійснює технічну співпрацю і взаємодію з цивільним суспіль­ством і підприємницьким сектором.

Конференція ЮНКТАД – її найвищий директивний орган – проводиться раз на чотири роки. Виконавчий орган – Рада з тор­гівлі і розвитку – щорічно проводить регулярні сесії, на яких розглядаються результати роботи секретаріату.

Дванадцята сесія ЮНКТАД відбулася 20–25 квітня 2008 р. в Аккрі (Гана). 13-та сесія Конференції ЮНКТАД відбулась з 21 по 26 квітня 2012 р. у м. Доха, Катар.

Діяльність із розробки міжнародного механізму захисту кон­куренції ЮНКТАД фактично розпочала 10 грудня 1978 р., коли Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію про скликання під її егідою Конференції ООН з обмежувальної ділової прак­тики (ОДП). Ця Конференція схвалила основний документ, що визначає діяльність ЮНКТАД у галузі захисту конкуренції, «Комплекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою» (Резолюція ООН 35/63 від 5 грудня 1980 р.). Прий­няття зазначеного Комплексу (з 2000 р. він має назву «Комплекс принципів і правил ООН з питань конкуренції») мало на меті сприяння максимальному використанню вигод від міжнародної торгівлі, пов’язаних із процесом її лібералізації, відповідно до національних завдань економічного і соціального розвитку, зокрема, шляхом створення, заохочення і захисту конкуренції, здійснення контролю за економічною концентрацією та сприян­ня інноваційній діяльності. Комплекс містить «Принципи і пра­вила, що стосуються підприємств, включаючи транснаціональні корпорації», а також «Принципи і правила, що стосуються держав», де у формі рекомендацій підприємствам пропонується утримуватися від основних видів обмежувальної практики у процесі здійснення відповідних міжнародних угод, а державам – удосконалювати національне законодавство у цій сфері.

Комплекс вперше запроваджує в теорію міжнародного регу­лювання такі основоположні поняття, як «обмежувальна ділова практика», визначаючи її як «економічну поведінку підпри­ємств, які шляхом зловживань домінуючим становищем на рин­ку або шляхом набуття такого становища і зловживання ним обмежують доступ на ринки або іншим чином стримують кон­куренцію, що чинить або може чинити негативний вплив на міжнародну торгівлю...». Окрім того, Комплексом вводиться поняття «домінуючого становища на ринку», тобто «ситуації, за якої підприємство самостійно або спільно з кількома іншими підприємствами має можливість контролювати відповідний ри­нок певного товару чи послуг або групи товарів чи послуг».

Принципи і правила державної політики у цій сфері містять такі основні рекомендації:

–      приймати, вдосконалювати й ефективно впроваджувати відповідні законодавчі акти;

–      базувати власне законодавство, насамперед, на принципі усунення або ефективного регулювання дій підприємств, що стримують конкуренцію;

–      забезпечувати справедливий та уніфікований підхід до всіх підприємств у процесі здійснення контролю над ОДП^[3];

–      знаходити належні виправні засоби з метою недопущення ОДП.

Для впровадження «Комплексу узгоджених на багато­сторон­ній основі справедливих принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою» у 1981 р. було створено Міжурядову групу експертів з обмежувальної ділової практики (з 1997 року – МГЕ з питань законодавства та політики у галузі конкуренції). Засідання Групи відбуваються щорічно за участі представників країн – членів ООН. Функції МГЕ полягають, зокрема, у:

–      забезпеченні умов для проведення багатосторонніх кон­сультацій між державами із застосування принципів і правил Комплексу;

–      здійсненні досліджень з ОДП відповідно до положень Комплексу;

–      поширенні інформації щодо вжитих на національному чи регіональному рівнях заходів з метою сприяння впровадженню Комплексу.

За роки діяльності МГЕ стала унікальним міжнародним інститутом вільного обміну думками, накопичення та поши­рен­ня досвіду в галузі захисту конкуренції між експертами прак­тично з усіх країн світу.

Поточну роботу щодо координації діяльності урядів між пленарними засіданнями Конференції та Міжурядової групи експертів здійснює, у складі секретаріату ЮНКТАД, спеціаль­ний підрозділ з питань конкуренції та захисту прав споживачів.

Починаючи з 1998 року, офіційним представником України в Міжурядовій групі експертів з питань законодавства та політики у галузі конкуренції є Голова Антимонопольного комітету України. Участь представника України в роботі органів ЮНКТАД має важливе значення для посилення суспільної ролі конку­рент­ної політики як засобу регулювання економічних відносин не лише всередині держави, а й на міждержавному рівні. Рішення МГЕ знайшли відображення у програмних і правових доку­мен­тах, розроблених останнім часом за участі Антимонопольного комітету України.

З часу створення Конференції ООН з ОДП відбулося чотири її пленарних засідання, присвячених перегляду Комплексу прин­ципів і правил з огляду на національний та регіональний досвід країн щодо його застосування. Остання Оглядова конференція ООН з ОДП відбулася в Женеві, у вересні 2000 року, за участі делегацій 69-ти країн світу, включаючи делегацію України та представників найвпливовіших міжнародних організацій. Під час конференції як офіційні документи було розповсюджено Заяву антимонопольних органів країн СНД та «Київську декла­рацію», ухвалені під час проведення у Києві в липні того ж року Регіональної конференції з питань конкурентної політики країн СНД, Центральної та Східної Європи. Ця конференція вперше зібрала представників 22-х країн регіону та експертів ЮНКТАД, Європейської Комісії, Організації економічного співробітництва і розвитку, Світової Організації Торгівлі, а також Федеральної Торгової Комісії США і стала вагомою підтримкою консолідації діяльності країн із перехідною економікою та підкріпленням зусиль міжнародних інституцій, у першу чергу ЮНКТАД, сто­совно удосконалення Комплексу принципів і правил ООН з пи­тань конкуренції. Конференція виявилася помітною подією в політичному й економічному житті України.

Документи, ухвалені учасниками київської конференції, серед інших регіональних декларацій, стали основою для прий­няття заключної Резолюції IV Оглядової Конференції ООН з ОДП. Серед найважливіших положень цієї резолюції можна відзначити такі:

–      підтвердження основоположної ролі конкурентного зако­нодавства і політики для забезпечення належного економічного розвитку та корисності подальшої роботи в межах секретаріату ЮНКТАД і його робочих органів;

–      заклик щодо всебічного розширення співробітництва між конкурентними органами та урядами окремих держав з метою посилення ефективної діяльності у сфері контролю за злиттями та проти будь-яких форм картельної практики;

–      рекомендація на адресу ЮНКТАД щодо необхідності роз­ширення діяльності в галузі технічної допомоги, консульта­цій­них послуг і підготовки кадрів, насамперед, для країн, що розви­ваються, країн із перехідною економікою та країн найнижчого рівня розвитку;

–      рекомендація на адресу ЮНКТАД щодо дослідження проблем конкуренції, пов’язаних із зовнішньоторговельною по­літикою;

–      рекомендація щодо важливості подальшого внеску ЮНКТАД при опрацюванні проблем розробки можливих міжнародних угод з питань конкуренції.

ЮНКТАД відіграє провідну роль у процесі формування так званої «культури конкуренції», що означає усвідомлення на всіх рівнях позитивної ролі конкуренції як одного з найвагоміших чинників сучасного демократичного суспільства та соціально-орієнтованої економіки. Значення ЮНКТАД чималою мірою зумовлене її масштабною аналітичною діяльністю, що відобра­жається у численних дослідженнях, присвячених різним аспек­там конкурентної політики. ЮНКТАД постійно працює над оновленням так званого Типового закону про конкуренцію, складеного на базі типових статей національних конкурентних законів. Цей документ є своєрідним кодексом законів про конкуренцію. Удосконалюючи його, ЮНКТАД у такий спосіб сприяє гармонізації національних регулюючих актів у цій сфері.

Діяльність ЮНКТАД у галузі захисту конкуренції, перш за все, спрямована на вирішення специфічних проблем країн, що розвиваються, країн із перехідною економікою та країн найниж­чого рівня розвитку. Комплекс принципів і правил ООН з пи­тань конкуренції прямо зазначає цей пріоритет, а також вказує на особливу загрозу, яку становлять для міжнародної торгівлі антиконкурентні дії транснаціональних корпорацій. Передба­че­ний Комплексом механізм припинення дій, які негативно впли­вають на конкуренцію більше ніж в одній державі, рекомендує відповідним країнам створювати та зміцнювати конкурентну політику і право, а також співпрацювати між собою шляхом взаємних консультацій, обміну інформацією тощо.

Незважаючи на послідовну діяльність ЮНКТАД, спрямовану на припинення ОДП у міжнародному масштабі, ця проблема не знайшла радикального вирішення. Значною мірою це поясню­ється тим, що відповідно до положень Комплексу «при вико­нан­ні своїх функцій ні Міжурядова група, ні її допоміжний орган, не виступають у якості трибуна та не виносять будь-яких суджень про діяльність або поведінку окремих урядів чи окре­мих підприємств у зв’язку з будь-якою конкретною операцією». Отже, їх діяльність і рішення мають суто консультативний характер.

Виходячи з цього, вже на початку розвитку багатосторон­нього співробітництва виникла принципова дискусія щодо пра­вового характеру Комплексу принципів і правил. Країни, що розвиваються, наполягали на закріпленні за Комплексом імпера­тивного для всіх учасників характеру. У свою чергу, розвинені країни виступали за рекомендаційний характер Комплексу, і саме ця точка зору стала остаточною в дискусії.

Таким чином, дотримання Комплексу є лише проявом доброї волі держав, оскільки він не має обов’язкової юридичної сили. Разом із тим, Комплекс залишається єдиним міжнародним доку­ментом світового значення, де визначено засади міжнародного співробітництва держав з метою усунення або ефективного ре­гулювання обмежувальної ділової практики, яка несприятливо впливає на міжнародну торгівлю, зокрема країн, що розвива­ються, а також на їх економічний розвиток.

2.1.6. Програма розвитку ООН

Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН–UNDP – United Nations Development Programme; Programme des Nations Unies pour le developpement-PNUD) – організація системи ООН, яка координує і фінансує здійснення програм економічного і технічного співробітництва в межах ООН. Утворена 22 листопада 1965 р. відповідно до резолюції ГА ООН «Об’єднання з метою прогресу». До складу ПРООН входять усі держави – члени ООН, у т. ч. Україна.

Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй є гло­бальною мережею ООН у галузі розвитку, організацією, яка виступає за позитивні зміни; надає країнам доступ до джерел знань, досвіду та ресурсів задля допомоги людям в усьому світі будувати краще життя; співпрацює з 166 країнами світу, допо­магаючи їм знаходити власні шляхи розв’язання глобальних і національних проблем у галузі людського розвитку. Покращую­чи свої власні можливості, вони мають змогу використовувати досвід і знання співробітників ПРООН та широкого кола партнерів.

В Україні чотири головні сфери діяльності в галузі розвитку зосереджуються на демократичному врядуванні; подоланні бід­ності, досягненні процвітання та українських «Цілей розвитку тисячоліття»; місцевому розвитку та гарантуванні безпечного середовища для людського розвитку; на енергетиці та навко­лишньому природному середовищі.

У кожній з цих тематичних сфер Україна забезпечує баланс між впровадженням заходів щодо розробки політико-правових документів, аналітично-дорадчою діяльністю, заходами з поліп­шення спроможності її національних партнерів та окремими пілотними проектами. ПРООН впроваджує свою діяльність в Україні з 1993 року.

ПРООН в Україні співпрацює із 166 країнами світу, допо­ма­гаючи їм знаходити власні шляхи розв’язання глобальних і на­ціональних проблем у галузі розвитку. Покращуючи свої власні можливості, вони мають змогу використовувати досвід і знання співробітників ПРООН та широкого кола партнерів.

Світові лідери зобов’язалися виконати «Цілі тисячоліття» у галузі розвитку, включно із такою всеохоплюючою метою як скорочення бідності вдвічі до 2015 року. Мережа ПРООН коор­динує та допомагає країнам об’єднувати глобальні та національ­ні зусилля, які спрямовуються задля досягнення означених ці­лей. Україна зосереджується на допомозі країнам спільно виро­бити та поділитися рішеннями щодо проблем у певних сферах діяльності.

ПРООН допомагає країнам, що розвиваються, отримувати та використовувати технічну допомогу ефективно. У всіх видах діяльності ПРООН виступає на захист прав людини та ство­рення рівних соціальних можливостей для жінок і чоловіків.

Присутність ПРООН у країнах Східної Європи є вигідним не лише через довготривалу ізольованість від міжнародного суспіль­ства, але й через те, що ПРООН може забезпечити, щоб ці країни ефективно почали новий розділ власної історії, яка базу­ється на питаннях і потребах людського розвитку. ПРООН в Україні підтримує національні зусилля у досягненні Цілей роз­витку тисячоліття шляхом впровадження низки своїх проектів задля покращення достатку українського народу.

Країни, які отримали незалежність після розпаду Радянського Союзу у 1991 р. мали пройти процес потрійного переходу: від радянської республіки до незалежної держави; від центра­лізо­ваної системи управління до демократії; та від системи держав­ного планування в економіці до ринкової економіки.

Спільні зусилля ПРООН, Уряду та народу України спрямо­вані на запровадження та подальше просування головних прин­ципів демократичного врядування на всіх рівнях шляхом під­тримки адміністративної реформи та залучення громадянського суспільства до участі у процесі прийняття рішень. Програми щодо малого та середнього підприємництва та проекти з надан­ня соціальної допомоги сприяли економічному розвитку країни. ПРООН також виступає на захист концепції сталого розвитку як істотної політики та наголошує на важливості розвитку мереж НДО екологічного спрямування.

ПРООН в Україні продовжує підтримувати Уряд у досяг­нен­ні європейських стандартів політики, інституційної спромож­но­сті шляхом трансформації відносин між державою та населен­ням, впровадження ефективної децентралізації, діяльності при­ватного сектора у більш ліберальній ринковій економіці, заохо­чення громадян користуватися рівними можливостями доступу до послуг, здійснення прав людини та процвітання.

ПРООН досягає своїх цілей у тісній співпраці з іншими аген­ціями ООН, донорами та партнерами, користуючись досвідом міжнародних експертів і кращим національним досвідом. У своїй діяльності ми використовуємо найкращий глобальний досвід, пропагуємо гендерну рівність та основи суспільства, пристосованого до вимог глобальної економіки.

У червні 2005 р. Система Організації Об’єднаних Націй в Україні та уряд України підписали Рамкову програму допомоги для України, яка була розроблена на базі Звіту щодо загальної оцінки потреб країни. Згідно із визначеною стратегією допо­моги, агенції ООН разом з Урядом України координуватимуть свої програми/проекти, розроблятимуть об’єднані ініціативи та плани.

ПРООН разом з іншими агенціями ООН, які представлені в Україні, приділяють особливу увагу чотирьом основним сферам:

1)   впровадження інституційних реформ, які нададуть грома­дянам рівний доступ до здійснення своїх прав;

2)   посилення можливостей громадянського суспільства ство­рювати шляхи для користування наявними послугами та пра­вами;

3)   охорона здоров’я та медичні послуги, з особливою увагою на покращенні їх якості та доступності;

4)   процвітання через збалансований розвиток і підприєм­ництво.

[Вгору] [Вниз]