Формування морального досвіду особистості

У формуванні морального досвіду школярів виділяють дві взаємопов’язані сторони: а) вироблення певної системи переконань, ставлень, мотивів дій і відповідних моральних почуттів: б) формування стійких форм поведінки. Наголосимо, що це дві сторони єдиного процесу, значущі лише у своїй єдності та взаємозв’язку. Показано (І.С. Мар’єнко), що на ранніх етапах розвитку форми поведінки в учнів накопичуються на основі освоєння зразків моторної поведінки, а на більш пізніх – на основі накопичення моральних знань, коли відбір способів поведінки визначається мотивами, пов’язаними з досягненням поставленої мети.

5. Соціально-психологічні аспекти виховання Соціальні групи та їх типологія

Однією з важливих проблем психології виховання є проблема взаємин особистості і соціальних груп, членом яких є ця особистість. Під групою розуміють соціальну спільність людей, об’єднаних на підставі ряду ознак, що відносяться до спільно виконуваної діяльності, у тому числі і спілкування. Входячи до різних груп, людина завжди змушена рахуватися з існуючими в них нормами і ціннісними орієнтаціями, співвідносити свою поведінку з груповими еталонами тощо. Серед груп, до яких входить індивід, є й такі, чиї норми, установки і орієнтації не просто беруться до уваги, але й стають мотивами його поведінки. Такі групи називають референтними. Референтні групи можуть бути як реальними, так і уявними, але особистість завжди орієнтується на їх цінності і стандарти як на еталонні зразки своєї поведінки, завжди прагне до визнання з їх боку. Якщо індивід реально входить до складу референтної групи, то це створює психологічно сприятливі умови для успішного розвитку особистості в певному напрямку (останній зовсім не обов’язково має співпадати зі загальною стратегією виховання, особливо коли референтній групі притаманна асоціальна спрямованість). Може бути і по-іншому. Референтною для особистості виступає не реальна, а якась уявна група. Така ситуація може істотно ускладнити внутрігрупові стосунки в реальних групах, до яких входить людина. У людина може бути і декілька референтних груп одночасно, що призводить до розвитку у неї конфліктних станів. Об’єднання людей у реальні групи може грунтуватися на спільності їх діяльності, зумовленої єдністю потреб, інтересів, прагненням досягти якихось значущих результатів. У цьому контексті розрізнюють: дифузну групу, асоціацію, кооперацію і колектив. Колектив є вищою формою організації групи. Колектив – це група людей, включених у спільну діяльність і об’єднаних єдиними цілями, підпорядкованими цілям суспільства. Суспільна значущість цілей і завдань, на реалізацію яких спрямовані зусилля людей, є істотною ознакою колективу. Специфічною психологічною відмінністю колективу від інших груп є те, що міжособові взаємини у ньому опосередковані суспільно цінним і особистісно значущим змістом спільної діяльності (А.В. Петровський).

Фази взаємодії особистості з групою

Згідно з відомою концепцією А.В. Петровського, взаємодія особистості з групою проходить через три фази: адаптації, індивідуалізації та інтеграції. Перша фаза – адаптація – це період активного засвоєння особистістю діючих у групі норм та оволодіння відповідними формами та засобами діяльності. Індивід не може задовільнити свою потребу проявити себе як особистість в групі раніше, ніж він освоїть групові норми і способи діяльності, якими володіють інші члени групи. У нього виникає об’єктивна необхідність “бути таким, як всі”, максимально пристосуватися до групи. Вирішується ця задача за рахунок суб’єктивного переживання певної відмови від своїх індивідуальних особливостей (мова йде саме про суб’єктивні переживання, оскільки фактично її індивідуальність може існувати для інших членів групи). Цей період сприятливий для розвитку таких новоутворень особистості, які раніше у неї були відсутні, зате були наявні (або лише почали розвиватися) в інших членів групи, і які відповідають рівню групового розвитку. Невирішеність задач адаптаційної фази (особливо якщо мова йде про значущу для індивіда соціальну групу) може призвести до розвитку конформізму, залежності від інших, невпевненості в собі та своїх можливостях, що, у свою чергу, є причиною серйозних особистісних деформацій. Друга фаза – індивідуалізація. Вона зумовлена розвитком суперечності між вже досягнутим результатом адаптації (індивід став таким “як всі” в групі) і незадоволеною потребою в максимальній персоналізації. Справившись зі всіма труднощами початкового етапу входження в групу, людина стурбована іншим. Вона поступово усвідомлює, інколи в дуже гострій формі, що попередня тактика веде до втрати власної індивідуальності, оскільки ця індивідуальність не існує в житті та свідомості інших членів групи. Йде інтенсивний пошук методів і засобів для виявлення своєї індивідуальності, її дієвої трансляції. Для цього в діло йде все: і спортивні успіхи, і ерудиція, і демонстративна “дорослість”, і особливі манери та ін. Коли ж група не приймає жодних із запропонованих особистістю індивідуальних особливостей, то це сприяє розвитку у неї негативізму, агресивності, підозріливості, неадекватно високої самооцінки тощо. Третя фаза – інтеграція. Вона визначається суперечностями, що виникають між прагненням (успадкованим з попереднього етапу) бути ідеально представленим в інших членах групи своїми особливостями і значущими відмінностями – з одного боку, і готовністю групи прийняти, підтримати і культивувати лише ті індивідуальні особливості, які їй імпонують, відповідають груповим цінностям, стандартам, способам спільної діяльності і т.п. – з другого. Інтеграція особистості в групу відбувається тоді, коли певні індивідуальні особливості особистості приймаються і підтримуються групою. Можливий і інший варіант інтеграції, при якому не стільки індивід приводить свою потребу у персоналізації у відповідність з потребами групи, скільки група трансформує свої потреби відповідно до потреб індивіда, який займає у даному випадку статус лідера. Проте в любому випадку мова йде про взаємну трансформацію особистості і групи. На етапі інтеграції у індивіда можуть виникати новоутворення, яких раніше не було не лише у нього, але, можливо, і у інших членів групи, але які відповідають потребам групового розвитку та власній потребі індивіда зробити істотний внесок у життя групи. Якщо ж суперечність між групою та індивідом так і залишається не знятою, то має місце дезінтеграція, яка проявляється або у витісненні індивіда з даної групи, або в його фактичній ізоляції в ній. Внаслідок характеристики егоцентричної індивідуалізації особистості закріплюються, або ж має місце її повернення на фазу адаптації до групи. У зв’язку з тим, що людина впродовж свого життя входить у багато відносно стабільних і референтних для себе груп, ситуація адаптації чи дезадаптації, індивідуалізації чи дезіндивідуалізації, інтеграції чи дезінтеграції повторюється для неї безліч разів. Все це призводить до закріплення відповідних особистісних новоутворень і формування відносно стійкої індивідуальності особистості.