Виховання як цілеспрямований і керований процес соціалізації

Далі зупинимося на співвідношенні процесів соціалізації та виховання особистості. Виховання часто трактують як цілеспрямований і керований процес соціалізації (Я.Л. Коломинський, О.О. Реан), як управління зі сторони педагогів цим процесом. Як бачимо, обсяг поняття “соціалізація” більш широкий, ніж у поняття “виховання”. Конкретизуючи таке розширене розуміння виховання, можна виділити у цьому цілісному та єдиному процесі власне виховання та навчання, які на практиці реалізуються спільно, одночасно. Неможливо відділити виховання від навчання, як і навчання від виховання. Однак в аналітичних цілях названі процеси розглядаються окремо, оскільки вони різняться по своїх цілях, змісту, методах, та формах активності особистості. Так, виховання здійснюється насамперед через міжособове спілкування людей і має своєю основною метою розвиток світогляду, моралі, мотивації, характеру особистості, формування її рис та навичок соціально прийнятної поведінки. Навчання ж реалізується передусім через різні види предметної теоретичної та практичної діяльності; воно націлене у кінцевому рахунку на розвиток інтелектуальної, когнітивної сфери особистості. Навчання, таким чином, має справу з пізнавальними процесами особистості, а виховання – з її почуттями та міжособовими взаєминами. Сказане зумовлює і специфіку методів виховання та навчання. Перші мають забезпечувати передавання соціальних цінностей та установок, формування почуттів, норм і правил поведінки, другі – передавання знань, формування умінь та навичок. Методи виховання фундуються на сприйманні та розумінні людиною людини, людської моралі та духовної культури, методи навчання – на сприйманні та розумінні людиною предметного світу, матеріальної культури. Сказане дає підстави трактувати виховання (у такому конкретизованому розумінні) як процес організованого і цілеспрямованого впливу на особистість і поведінку дитини з метою формування в неї певних властивостей і якостей (І.Т. Огородніков, М.П. Пєтухов), як специфічний процес формування соціальних і духовних цінностей (І.Ф. Харламов, М.Д. Касьяненко), системи ціннісних орієнтацій і відповідної поведінки (Г.О. Балл, А.Д. Багаєва), як систему спрямованих впливів, з допомогою яких у індивіда формують бажані риси та якості (І.С. Кон).

Цілі виховання

Процес виховання істотно визначається своїми цілями. Останні не встановлені раз і назавжди, вони суспільно та конкретно-історично детерміновані. Зміна системи соціально-економічного устрою та суспільних відносин зажди призводить і до зміни цілей виховання. У кожному випадку цілі виховання задаються у вигляді тих вимог, які пред’являються особистості новими тенденціями розвитку суспільства. У відносно стабільні періоди соціально-історичного розвитку цілі виховання досить стійкі та однозначні. В періоди значних соціально-історичних перетворень (а саме такий ми переживаємо зараз) вони стають досить таки невизначеними. Поряд зі сказаним наголосимо, що основна мета виховання завжди полягає у формуванні та розвитку індивіда як особистості та індивідуальності, наділених тими якостями, які необхідні для успішного життя в суспільстві. Кожне суспільство, якщо воно досягнуло певного рівня культурного розвитку і хоче його зберегти та підняти, має зберігати і продовжувати все краще зі свого історичного минулого. Тому цілі виховання завжди мають бути спрямованими на освоєння дітьми тих моральних цінностей, що по своїй суті не мають ні державних, ні історичних кордонів. До числа таких цінностей відносять свободу, відповідальність особи за те, що діється з нею і навколо неї, порядність, людяність, доброту та ін. Таким чином, загальна мета виховання полягає в тому, щоб виростити дітей високоморальними, духовно багатими, внутрішньо вільними і відповідальними особистостями. Слід мати на увазі ще й таке. Традиційні інститути та методи виховання високоефективні тоді, коли мова йде про передавання та наслідування успадкованих від минулого цінностей і норм. Зумовлено це тісним взаємозв’язком останніх з відносно незмінними способом ведення господарства, екологічними умовами та соціальною структурою, які будуть успадкованими дітьми по мірі їх дорослішання. Ефективність виховання при цьому виявляється в тому, наскільки успішно діти засвоїли вироблені старшими поколіннями знання, уміння і навички, цінності. Зараз ситуація в принципі інша. Темпи соціальних змін (науково-технічних, технологічних, інформаційних, культурних та побутових) зросли настільки, що вже ніхто не сумнівається: умови життя та праці сьогоднішніх дітей будуть істотно відрізнятися від умов життя і праці їх батьків та вихователів. Все це заставляє по-новому розглядати проблему цілей та завдань виховання. Як відмічає І.С. Кон, життя і успішна адаптація до надзвичайно мобільного і динамічного суспільства майбутнього вимагає від людини одночасно двох рядів якостей протилежної спрямованості: По-перше, людині має бути притаманне стійке ядро особистості, світогляд, спрямованість, соціальні та моральні переконання. По-друге, людина має володіти високою психологічною лабільністю, гнучкістю, спроможністю засвоювати і переробляти нову інформацію та створювати на цій основі щось нове не лише в юності, але й у зрілому віці, коли старші, як правило, звикли обходитися старим багажем. Поряд з такою загальною метою існує і цілий ряд спеціальних завдань виховання, детермінованих мінливими вимогами конкретного етапу соціально-економічного розвитку конкретного суспільства. Перехід до нового етапу соціально-економічного розвитку зумовлює і зміну таких специфічних завдань. До числа таких завдань, поставлених нинішньою ситуацією розвитку суспільства, можна віднести формування в дітей ініціативності, самостійності, прагнення до успіху, підприємливості тощо.