Словник найбільш уживаних термінів

Абдикація – добровільна відмова від влади, відречення від престолу. В сучасній політології цей термін частіше зустрічається при вивченні процесів трансформації політичних режимів. Абдикація прискорює перехід до демократі, оскільки з часу відмови від влади старої політичної еліти подальші зміни в поліичнй системі відбуваються за ініціативою нової політичної еліти. Країни, які обрали саме цей шлях нереволюційної зміни політичного режиму (переходу), мають більше шансів щодо швидкого встановлення демократичних інститутів, побудови правової держави та громадянського суспільства. Приклади переходу шляхом абдикації: Греція (1974 р.), Аргентина (1983 р.), ЧССР (1989 р.), НДР (1989 р.).

Делегітимізація – втрата політичною елітою контролю над соціальн-економічними процесами і одночасно втрата правочинності її панування в очах суспільства. Цей термін вживається в політології для характеристики суспільних процесів, що передують, як правило, трансформації політичного режиму.

Контреліта – політично активна верства населення, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій.

Лібералізація недемократичного режиму – одна із стадій переходу до демократії, що передбачає зменшення контрольованості суспільного життя недемократичною елітою, запровадження елементів демократії та політичного плюралізму.

Опозиція – будь-яка політично організована група, що протистоїть уряду, критикує його і прагне здобути владу; легальна (узаконена) та активно дюча опозиція – одна з головних ознак демократичного ладу.

Правляча еліта – група осіб, рішення яких істотно впливає на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів. До правлячої еліти – відносяться політична, бюрократична, комунікативна та ідеологічні еліти.

10. СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

8.1.Конституція України – основний закон держави.

8.2.Органи державної влади.

8.3.Система стримувань і противаг.

10.4.Система місцевого самоврядування.

8.4.Конституція України – основний закон держави.

Основним законом держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, права, свободи і обов’язки громадян, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій тощо, є конституція. Процес розробки і прийняття Конституції України тривав досить довго. Його було започатковано 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Цей політико-правовий документ проголошував верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території УРСР, право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством, базові принципи майбутньої внутрішньої і зовнішньої політики Української держави. Декларація про державний суверенітет стала основою для подальших конституційних розробок в Україні.

Із здобуттям Україною незалежності 24 серпня 1991 р. конституційний процес вийшов на новий, вищий організаційно-правовий рівень, став однією з найважливіших складових процесу розбудови незалежної, правової, демократичної української держави. Слід зазначити, що протягом перших років незалежності в Україні офіційно діяла Конституція колишньої УРСР, щоправда – у значно зміненому і адаптованому до суспільно-політичних реалій варіанті. Хоча було зрозуміло, що ця Конституція мало відповідає потребам сьогодення і має тимчасовий характер. Створена Верховною Радою ще 24 жовтня 1990 р. Комісія по розробці нової Конституції України активно працювала над підготовкою проекту Конституції. Перший проект було винесено на розгляд Верховної Ради 30 червня 1992 р. Він передбачав створення сильної президентської влади. Президент мав очолити виконавчу гілку влади. Законодавча влада мала здійснюватись двопалатними Національними Зборами, що складаються з Ради депутатів і Ради послів. Проект-92 був схвалений в першому читанні Верховною Радою, проте через спротив значної частини депутатів з часом зазнав численних змін. Восени 1993 р. Верховна Рада розпочала обговорення оновленого проекту. Він передбачав збереження однопалатної структури парламенту зі старою назвою – Верховна Рада, а також вилучення в Президента повноважень глави уряду і передачу функцій вищого органу виконавчої влади Кабінету Міністрів. Після певного доопрацювання Проект-93 26 жовтня 1993 р. було опубліковано. Проте через глибоку політичну кризу в державі, що завершилася прийняттям Верховною Радою рішення про дострокові вибори парламента і Президента, цей проект так і не було винесено на пленарне засідання Верховної Ради. У зв’язку із підготовкою та проведенням дострокових виборів конституційний процес в Україні було призупинено на рік. Він відновився у листопаді 1994 р. Проте з часом в державі почала назрівати конституційна криза. З одного боку, Верховна Рада через свою неструктурованість не могла прийняти Конституцію. З іншого – Президент Л.Кучма вніс на розгляд парламенту проект закону „Про систему державної влади та місцеве самоврядування в Україні”, який значно розширював повноваження Президента, що для Верховної Ради було неприйнятним.

Вихід з „патової” ситуації було тимчасово винайдено завдяки підписанню 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом Конституційного договору „Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. Це був тимчасовий конституційно-правовий акт, своєрідна „мала конституція”, що встановлював в Україні досить жорстке президентське правління терміном на один рік, протягом якого Верховна Рада зобов’язувалася прийняти нову Конституцію.

Проте рік минув, а Конституцію прийнято не було, незважаючи на те, що її проект був представлений на розгляд Верховної Ради ще 20 березня 1996 р. Це дало можливість Президенту натиснути на Верховну Раду, видавши 27 червня 1996 р. Указ про винесення проекту Конституції на Всеукраїнський референдум – цей проект не враховував численні зміни, внесені парламентом за останні чотири місяці конституційної роботи. Верховна Рада була поставлена перед необхідністю негайного прийняття Конституції. Розглядаючи лише найбільш суперечливі норми і голосуючи ті норми, що не викликали принципових заперечень, разом з кожним розділом в цілому, Верховна Рада в ніч на 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. Голоси розподілилися так: „за” – 315, „проти” – 36, утрималося - 12. Так завершився конституційний процес в Україні.

Конституція проголошує Україну демократичною, соціальною, правовою державою.

На демократичність України вказують надані Конституцією широкі гарантії прав і свобод людини і громадянина, незалежно від походження, статі, раси, мови, релігії, майнового стану, політичних переконань.

На соціальний характер Української держави вказує широкий спектр соціально-економічних прав і свобод, гарантованих громадянам України: захист від незаконного звільнення з роботи; доступність і безплатність медичного обслуговування, загальної середньої освіти, вищої - на конкурсній основі; соціальний захист у разі втрати працездатності, безробіття, у старості; інші види соціального захисту, що повинні забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Про правовий характер Української держави свідчить широкий спектр гарантованих Конституцією особистих та політичних прав і свобод людини і громадянина, які є невідчужуваними та непорушними; принцип верховенства права; принцип поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

За формою державно-територіального устрою Україна є унітарною державою. До її складу входить одна автономія (що вказує на унітарно децентралізований устрій) – Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою України, проте володіє широкими повноваженнями в питаннях організації діяльності органів влади; прийняття нормативно-правових актів, що не суперечать Конституції і законам України; управління майном, що їй належить.

За формою державного правління Україна є республікою. Єдиним джерелом влади в державі є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Правовий статус органів державної влади в Україні та розподіл повноважень між ними вказує на парламентсько-президентський характер республіканської форми правління.