Словник найбільш уживаних термінів

Аристократія (грец. - кращий від влади) − форма державного правління, за якої уся повнота влади належить найбільш привілейованому стану або рядовій знаті; узагальнююча назва еліти панівних верств суспільства.

Виконавча влада − одна з трьох гілок державної влади, яка забезпечує реалізацію прийнятих законів і політичних рішень на всій території країни, регулює розвиток різних сфер суспільних відносин на основі вироблених політичних курсів, забезпечує здійснення прав і свобод людини і громадянства.

Влада − здатність і можливість брати участь у прийнятті і реалізації рішень, здійснювати свою волю, вирішальний вплив на поведінку, діяльність людей за допомогою різних засобів - авторитету, права, насильства.

Демократія (від грец. демос - народ, кратос - влада) − народовладдя, народоправство, влада народу, державний устрій, при якому джерелом і носієм влади виступає народ, забезпечуються права і свободи людини і громадянина, меншин, рівноправності при розв'язанні проблем суспільного врядування.

Диктатура (від лат. диктатура) − необмежена влада особи, класу, соціальної групи в державі, що спирається на насильство, а також відповідний політичний режим.

Законодавча влада - система державних інститутів, які мають право приймати закони, що обов'язкові для всіх громадян та їх об'єднань, а також для інших органів державної влади.

Легітимність − прийнятність, законність «узаконення» влади, здатність політичного режиму досягти суспільного визнання, та оправдання прийнятих політичних курсів, політичних рішень.

Олігархія (грец. - влада небагатьох) − політична влада, правління невеликої вузької групи людей (аристократів, багатіїв, військових), а також сама правляча група.

Охлократія (грец. - натовп, влада) − один із способів здійснення політичної влади, на основі тимчасового або більш-менш тривалого переживання у політичному житті суспільства натовпу, юрби, «тиранія натовпу», викривлений прояв демократії.

Плутократія (грец. багатство і влада) − державний лад, за якого політична влада належить найбагатшій верхівці суспільства (плутократам); влада багатіїв.

Поділ влади − система функціонування державної влади, при якій законодавча, виконавча і судова влада здійснюються різними людьми та різними державними органами, які є незалежними один від одного у своїй діяльності і діють у межах повноважень, визначених конституцією та іншими законами держави.

Політична влада − здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну поведінку і політичну діяльність людей та політичних інститутів з допомогою різних засобів - волі, авторитету, права, насильства.

Політична система суспільства − цілісна впорядкована сукупність політичної влади, політичних інститутів, політичних ролей, стосунків, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких здійснюється утвердження і функціонування політичної влади.

Політична система України − інтегрована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, правових і політичних норм, політичної культури, пов'язаних із формуванням та здійсненням політичної влади в Україні.

Судова влада − одна з трьох гілок державної влади, основними функціями якої є конституція, адміністративне, цивільне, кримінальне та інше судочинство, запобігання можливості протистояння чи змови інших гілок влади - законодавчої і виконавчої.

Тиранія − форма державної влади, що встановлюється насильницьким шляхом, основана на деспотизмі та одноособовому правлінні.

3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ І ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ

3.1. Політичний процес

3.2. Політична діяльність

3.3. Ефективність політичного функціонування

3.4. Політичні технології

3.1. Політичний процес

Аналіз політичного процесу – одна з найважливіших проблем політичної науки. Якщо класична політологія зосереджувалась на філософських питаннях про те, якою має бути влада, то сучасну політологію найбільше цікавлять прагматичні питання: як здійснюється політична влада, наскільки вона дієва, зважена, компетентна тощо. Велике значення мають процесуальні аспекти політики, що розкривають динаміку політичної системи, функціонування її інститутів.

Політичний процес – одне з найуживаніших політологічних понять. У найширшому розумінні політичний процес – це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.

В сучасній західній політології політичний процес розглядається з позицій системного, структурно-функціонального, бігейвіористського, інституційного та інших підходів як

• сукупність дій по забезпеченню формування, зміни, перетворення та функціонування політичної системи (Д. Істон, Г. Алмонд);

• ”результуючий вектор” політичних воль, інтересів та ціннісних орієнтацій суб’єктів тої чи іншої політичної події (Г. Лассуелл, Г. Меріам);

• трансформація політичних інститутів (С. Хантігтон).

В основі виникнення та розвитку політичного процесу лежать потреби та установки суб’єктів політики. Джерела розвитку політичного процесу можуть бути як внутрішніми, тобто викликаними регламентом відносин та рівнем політичної культури, так і зовнішніми, тобто розміщеними за межами процесу, що розглядається, але перебуваючими у сфері впливу його учасників.

Зовнішніми джерелами розвитку політичного процесу виступають духовні, матеріальні, організаційні, інформаційні та інші ресурси суб’єктів політичної діяльності. Вони визначають інтенсивність протікання процесу, ієрархію його учасників. Саме зовнішні джерела вступають у якості об’єктивної основи політичних процесів, яка розглядається як вихідна умова, передумова існування певного явища чи системи явищ.

Структурними елементами політичного процесу виступають різні процеси, які подаються на схемі 3.1.

Політичний процес може розгортатися у різних просторових межах – на рівні будь-якого політичного співтовариства, що в тому чи іншому аспекті виступає як єдине ціле, як система. На цій підставі можна виділити світові (глобальні), регіональні та національні (у державницькому розумінні, тобто внутрішньо-державні) процеси. Про світовий політичний процес можемо говорити у випадках, коли міжнародна співдружність виступає як цілісна система держав із притаманними їм інтересами, з певними політичними структурами, діяльність котрих, так само, як і взаємодія окремих держав, є ланкою світового політичного процесу.

Об’єктивні умови існування, спільне історичне минуле, подібні проблеми сучасного розвитку дають підстави для того, щоб розглядати деякі регіони як систему, незалежно від того, наскільки тісним є їхнє організаційне об’єднання. А від так можемо говорити про окремі політичні процеси на теренах Латинської Америки, Західної Європи, Східної Європи тощо.

Проте найчастіше доводиться вести мову про політичні процеси, що відбуваються усередині окремих країн. Стосовно кожного з цих співтовариств поняття політичного процесу вживається як в однині, так і в множині.

В однині, коли мова йде про загальносистемний процес – функціонування політичних інституцій та сукупну діяльність суб’єктів політики в межах усієї політичної системи будь-якого рівня. В кожному співтоваристві або суспільстві він має свою специфіку, етапи і результати.

У множині термін „політичний процес” вживається тоді, коли в рамках даної (глобальної або національно-державної) політичної системи виокремлюються різноспрямовані часткові (парцелярні) процеси – сукупності політичних дій і подій, за допомогою яких суб’єкти політики прагнуть досягнути своїх специфічних цілей у певній сфері чи в певному питанні. В Україні, зокрема, сьогодні чітко розрізняємо державотворчий процес, процеси національного відродження, економічних і політичних реформ, творення політичних партій тощо. Звичайно вони збігаються з окремими видами політичної діяльності, спрямованої на отримання певного суспільного результату.