3.3. Ефективність політичного функціонування

Політичне функціонування – забезпечення участі політичних інститутів (державних органів, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами .

Політична діяльність (як індивідуальна, так і колективна, як спонтанна, так і організована) оцінюється насамперед за своїми конкретними наслідками, котрі певною мірою впливають на якісні зміни в суспільстві. При цьому ефективність їх функціонування вимірюється відношенням досягнутого результату (у сфері їх компетенції) до максимально можливого або раніше запланованого.

Поняття ефективності можна застосовувати не до всіх рівнів політичної діяльності, а лише тих, де існує більш-менш усвідомлена мета, де політико-управлінська діяльність спрямована на досягнення конкретного результату, тобто на рівні політичного функціонування владних структур (елітарної політики). Щодо масового рівня політичної діяльності, змістом якої є висловлення інтересів, позицій, вимог, настроїв, то тут дуже важливо виділити кількісні та якісні критерії для порівняння досягнутого і запланованого.

Ефективність політичного функціонування – це фактична результативність діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій управління відповідно до вимог і сподівань найвпливовіших суспільних груп, їх здатністю зберігати систему правління, сприяти економічному зростанню та технологічному прогресу, задовольняти усвідомлені потреби більшості населення.

Ефективність політичного функціонування можна також розглядати із позицій балансу сил: яка суспільна енергія потрібна для збереження інститутів державного врядування, яким є співвідношення здобутків і втрат при здійснення влади. Вона залежить від легітимності влади, готовності більшості населення визнати законність властивих їй принципів діяльності

Результативність політичної діяльності залежить від кількох чинників (схема 3.5.)

Включення в управлінську діяльність різних категорій населення є важливою умовою підвищення ефективності політичного управління. Все це вимагає вироблення демократичного механізму включення в управлінські процеси народу, розкриття його ініціативи.

Необхідною умовою ефективного управління є організація дієвого контролю за виконанням рішень. Відсутність такого контролю призводить до того, що навіть усебічно продумані та обґрунтовані рішення нерідко залишаються лише на папері і не знімають гостроти наявних проблем.

Неефективність політичного функціонування може виникати внаслідок того, що владні механізми або особисті якості людей, які мають владу, не дають змоги успішно розв’язувати неминучі для демократичного правління суперечності між демократизмом і компетентністю, інтересами суспільних груп і експертними оцінками (науковим аналізом та прогнозом), між вимогами об’єктивних обставин і тенденцій (детермінізмом) та волею лідерів і правлячих еліт (волюнтаризмом).

Уряди деяких країн (колишнього СРСР, Китаю, інші комуністичні режими) донедавна претендували на так званий „науковий” підхід до політичної діяльності. Він ґрунтувався на економічному детермінізмі в теорії і волюнтаризмі на практиці, через що й виявився неефективним у довгостроковій перспективі.

В інших країнах, де стабілізувалися демократичні режими, панує прагматичний підхід до політичної діяльності. Його прихильники підпорядковують теоретичний аналіз взаємодії політичних сил і здійснюють політичні курси, що є сукупністю невеликих, але послідовних нововведень – для практичного випробування результатів теоретичного аналізу і вчасного виправлення помилок. Американський політолог Ч. Лінблом увів для позначення такого способу здійснення політики спеціальний термін − інкременталізм (від increment – прирощення, приріст), вважаючи його єдиним способом забезпечення ефективності політичного функціонування .

Досягнення ефективності політичної діяльності багато в чому залежить від адекватного умовам даної країни вибору цілей і формування завдань розвитку суспільства, вироблення політичної стратегії.

Політична стратегія визначає перспективні завдання економічного, соціального і духовного розвитку; послідовність етапів політичної діяльності, її принципів, пріоритетні форми та методи організації і управління; утверджує орієнтацію на використання певних ресурсів влади (військових, фінансових тощо) і вказує на шлях та способи їх мобілізації та розподілу.

В основі політичної стратегії лежить більш-менш визначений ідеальний образ майбутнього суспільного ладу, політичної системи, окремих політичних інститутів, що ґрунтується на загальновизнаних політичних цінностях та ідеях.

Здійснення стратегії потребує ґрунтовного і всебічного її забезпечення:

• аналітичного;

• інформаційного;

• програмного;

• ідеологічного;

• кадрового;

• технічного;

• фінансового .

Для цього створюються спеціальні органи – комітети, центри стратегічних досліджень і планування тощо. Кардинальними питаннями стратегії є вибір соціальної орієнтації – покладання на певний клас, групу, що їх можна розглядати як опорні, а також визначення опозиційних соціальних сил. Політична стратегія передбачає визначення можливих союзників і опонентів серед різноманітних політичних суб’єктів (держав, партій і т.п.), способів взаємодії або протиборства з ними.

Політична стратегія втілюється у політичному курсі, визначається політичною програмою і розрахована на тривалий період. Водночас вона повинна мати певну гнучкість та змінюватись залежно від досягнення поставлених цілей або в разі неефективності заснованого на них політичного функціонування, суттєвого зниження соціальної підтримки тощо.