3.4. Політичні технології
У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних прийомів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.
Політична технологія - це система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.
Відомий український політолог Д. Видрін використовують також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб’єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні прийоми без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення. Як приклад цілого „пакету” змістовних, текстуальних та інших антитехнологій він називає популізм.
Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб’єктів політики.
Існує декілька типологій політичних технологій, які поділяють у залежності від політичної системи і політичного режиму на демократичні та недемократичні, базові і другорядні.
Базові політичні технології стосуються точки зору, дії великих груп або й усього населення країни. Це – опитування громадської думки, референдуми, вибори.
Другорядні політичні технології – це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення окремих політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).
Політичні технології поділяються також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб’єктам політики
Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагоностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.
Відповідно можна класифікувати й існуючі політичні технології на :
аналітичні (технології збору й аналізу політичної інформації );
директивні (технології прийняття політичного рішення);
мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення.
Загальне поняття „політична інформація” містить декілька складових. Це не лише знання про політичні симпатії і антипатії соціальних, національних та інших груп, про потреби й інтереси населення, а й сукупність даних про тенденції розвитку їхніх взаємин, а отже – про можливість зміцнення між ними союзів або виникнення напруженості у майбутньому.
Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації і запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, щоб досягнути успіху.
Окремо виділимо складові аналітичних виборчих технологій:
аналіз громадської думки для складання точної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогідних виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;
аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;
вивчення демографічного і соціального складу електорату;
проведення інтерв’ю серед репрезентативних груп, що дає змогу підійти до з’ясування суб’єктивних настанов виборців;
моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх проводять протягом декількох днів.
З директивних технологій, що їх використовують при формулюванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють „технології змісту”:
акумулятивна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;
інноваційні технології, що передбачають обов’язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечують оригінальність і ефективність програми;
технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм.
Крім цих технологій виділяють ще директивні технології способу прийняття рішення.
Основною ланкою і одночасно результатом політичної дії, зокрема, і політичного процесу в цілому є політичне рішення. Як момент політичного процесу і як продукт певних політичних суб’єктів політичне рішення виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.
Оскільки головною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну. Їх головна особливість порівняно, з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявити, урахувати, гармонізувати суспільні інтереси.
Зміст політичних рішень визначає їхню структуру, яку можна зобразити у вигляді схеми 3.6.
Основні умови, дотримання яких дозволяє забезпечити високий рівень об’єктивності та реалістичності політичного рішення подані на схемі 3.7.
Політичні рішення класифікуються за такими основними критеріями:
суб’єктами прийняття (закони, постанови парламенту, нормативні акти, рішення політичних партій, груп тиску);
терміном дії і масштабністю цілей (стратегічні (охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку), тактичні (стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень), оперативні (для досягнення поточних політичних завдань));
ступенем соціальних наслідків (функціональні, які забезпечують стабільність системи і дисфункціональні, що порушують її рівновагу).
Процес прийняття політичного рішення передбачає такі фази:
висловлення інтересів і підготовка громадської думки;
аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;
прийняття рішення;
виконання рішення.
На першій фазі відбувається фіксація вимог, пов’язаних з проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб’єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця фаза передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до існуючої проблеми.
На стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки проекту рішення із залученням радників, науковців. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору. Цей вибір залежить від:
по-перше, від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики;
по-друге, характер вибору ґрунтується на передбачення можливих наслідків кожного з альтернативних курсів;
по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб’єктів прийняття рішень до ризику, урахування фактору непередбачуваності. Особливої уваги на стадії підготовки рішень набувають аналітичні політичні технології.
Прийняття рішення – це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноосібно і колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.
Американський психолог А. Джордж дійшов висновку, що існують три типові моделі й відповідно три способи прийняття одноосібного рішення: „формальна”, „змагальна” і „колегіальна”.
формальна технологія прийняття політичного рішення характеризується ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації і прийняття рішень (була характерною для президентів США Г. Трумена, Р. Ніксона, Франції Ш. де Голля, лідерів колишнього СРСР);
змагальна технологія сприяє відкритому обговоренню політичного рішення і появі альтернативних проектів її вирішення (діяльність „мозкового центру” президента США Ф. Д. Рузвельта);
колегіальна технологія потребує колективної діяльності в пошуку оптимального рішення (використовувалася президентом США Дж. Кеннеді).
У практиці прийняття колективних (групових) рішень найчастіше використовують дві технології: консенсусу і голосування. Використання консенсусу (згоди всіх) як методу досягнення групового рішення можливе тільки тоді, коли інтереси учасників значною мірою збігаються.
Технологія голосування зводиться до уточнення різниці в позиціях учасників дебатів, а потім встановлення, за яку з позицій висловиться більшість.
Оскільки прийняття рішення є актом вибору, то найбільшу шкоду під час його проходження через владні структури може принести брак інформації, її блокування або спотворення, а також односторонній авторитетний тиск із боку влади чи впливових заінтересованих груп. Негативно відбивається на якості рішень порушення політиками правил професійної етики при обговоренні й прийнятті рішень.
Виконання рішення відбувається на рівні адміністративно-управлінських органів, які в цьому процесі використовують легальні засоби примусу (право), агітацію, маніпуляцію громадською думкою і т.д.
Для прийняття оптимального рішення потрібно врахувати як інтереси зацікавлених груп, так і протилежні інтереси, позицію експертів та безпосередніх виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження.
До необхідних позитивних якостей політичного рішення, що полегшують його виконання, слід віднести: легітимність, компетентність, моральність, компромісність. Впровадження політичних рішень у життя йде успішно лише за умови доброї організації процесу його імплементації, подолання опору, що неминуче виникає в системі (у політичній особливо), за наявності заготовлених процедур його корегування, умілого використання директивних і мобілізуючих технологій політичної діяльності.
Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам вдається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень .
Політична мобілізація – це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення.
Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне ангажування. Засоби і технології політичного ангажування можуть бути м’які, тобто орієнтовані на цілі й інтереси громадян, або жорсткі, примусові, які залучають маси до політичної участі не звертаючи уваги на їх думки та погляди. При використання жорстких технологій створюється додатковий фактор, що мотивує виконання того чи іншого рішення – страх перед погрозою використання організованих негативних санкцій.
За допомогою технологій, що переконують, мобілізація досягається через створення в індивіда впевненості, що прийняте рішення є доцільним, тобто збігається з його особистою системою цінностей (оцінками, потребами). Крім того, ці технології ґрунтуються на доступному знанні про взаємозалежність між виконанням певних функцій і досягненням бажаного стану речей. Це раціональні мобілізуючі технології.
Окрім раціональних технологій мобілізації, у політичному житті використовують й нераціональні: посилання на авторитет, на погляди більшості, а також маніпуляції. Особа А маніпулює особою Б у тій мірі, в якій вона може викликати набуття особою Б схильності до поведінки, що відповідає очікуванням А, причому про маніпуляцію йдеться лише тоді, коли особа, на яку здійснюється вплив, не набула означеної схильності, якби мала повне знання про те, що саме сформувало цю її схильність.
У виборчих кампаніях найчастіше використовують таку форму мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг. Політичний маркетинг – сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб’єкта політики на різні соціальні групи заради донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі і через найефективніші канали її поширення.
Незважаючи на те, що політичний маркетинг в умовах сучасного суспільства споживання виявляється вписаним у структуру комерційного маркетингу, він має набагато давнішу передісторію, оскільки з самого початку визначався завданням формування переваг електорату на користь того чи іншого кандидата. З моменту, коли політична боротьба за перемогу на виборах починає описуватися у термінах маркетингу, мета якого забезпечити оптимальні умови для придбання товару споживачем, кандидата як особистість замінює кандидат як товар.
Маркетинг потребує відповідних способів вироблення і донесення до виборців привабливого іміджу політика. Іміджем називають цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об’єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними) завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.
Імідж створюється на ґрунті складного сплетіння інформаційних, емоційно-комунікативних та діяльних чинників. Це поєднання раціональних та ірраціональних мотивів впливу на суспільну та індивідуальну свідомість вимагає системного підходу до вивчення окреслених проблем.
Створення політичного іміджу здійснюється за такою схемою:
засоби масової інформації формують сприятливий образ політика, апелюючи до емоцій виборців;
систематичні опитування дають можливість визначити рівень популярності кандидата, його особливості та політичні позиції;
на їх основі видаються рекомендації щодо необхідного коригування іміджу й персоналізованого зв’язку кандидата з виборцями.
До політичного маркетингу належать також „технології розвитку або експлуатації проблеми” і „технології захисту”.
Підвищена увага до особи політичного діяча викликає у його супротивників бажання його скомпрометувати. При цьому іноді використовують прийом, який в юридичній практиці має назву „дифамації”, тобто поширення чуток, які компрометують кандидата.
Технологія захисту в разі дифамації передбачає чотири можливі відповіді, які за ступенем ефективності можна розмістити так:
усе, що сказано, брехня, я не буду давати цьому відсіч;
так, я це зробив, але мав на це вагомі причини;
так, я це зробив, але обіцяю, що це ніколи не повториться;
атака на опонента: людина, яка це сказала – нечесна людини.
Доцільність їх використання залежить від ситуації, її відчуття політиком, а також від оволодіння ним технологіями політичної боротьби.
Детальніше проаналізуємо засновування тих чи інших політичних технологій на прикладі виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність дій, до яких вдаються партії, виборчі об’єднання чи окремі кандидати та їх команди для досягнення передвиборчих завдань.
Перша в історії спеціалізована служба по проведенню політичних (у тому числі виборчих) кампаній була організована в 1933 р. в Каліфорнії журналістом К. Уайтекером і рекламним агентом Л. Бакстером. За 1933-1955 рр. вони провели 75 політичних кампаній, в 70 з яких здобули перемогу.
Поступово накопичувалися матеріали в галузі вивчення електоральної поведінки громадян і факторів, що впливають на вибір певних кандидатів чи політичних сил. Виборчі кампанії стали розглядатися спеціалістами як такі, що піддаються аналізу, прогнозуванню та регулюються за допомогою застосування тих чи інших політичних технологій.
Виборча технологія – це сукупність способів впливу на маси з метою вплинути на їх електоральну поведінку та спонукати їх віддати свій голос за певного кандидати чи партію. Головна особливість виборчих технологій – їх спрямованість на включення соціально-психологічних механізмів, які регулюють поведінку виборців, звернення до переконань громадян, їх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, прагнень.
Сучасний підхід до виборчих технологій відзначається необхідністю поєднання практичного досвіду політичної боротьби та наукового знання. Важливо не стільки знати добре відомі прийоми передвиборчої боротьби, але й розуміти глибинні причини успіху чи невдачі конкретних технологій.
Виборчі технології в руках професіоналів стають досить сильною зброєю, яка дозволяє помітно змінювати електоральні симпатії тих чи інших груп населення. Проте це стає можливим тільки в тому випадку, якщо виборчі технології застосовуються комплексно, у відповідності з науково обґрунтованою стратегією виборчої кампанії, якщо вони враховують поведінку політичних суперників, а також реальні процеси, що відбуваються у масовій свідомості.
На основі аналізу передвиборчої ситуації виробляється певна стратегія виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність інформаційних тем, розкриттю яких повинна бути підпорядкована вся виборча кампанія.
Стратегічний задум виборчої кампанії може бути реалізованим тільки в конкретних справах самого кандидата, його команди та їх добровільних помічників. Вибір тих чи інших прийомів безпосередньо залежить від обраної тактики, тобто сукупності прийомів та способів дії, які безпосередньо визначаються розвитком ситуації та намірами діючих осіб.
Можна визначити кілька основних напрямів у виборчому процесі:
створення гасла, тобто короткого звернення до виборців, яке стає лейтмотивом всієї виборчої кампанії;
створення інформаційних приводів;
підготовка та поширення політичної реклами;
організація виступів кандидата перед виборцями.
В сучасних умовах кандидату та його команді доводиться вести виборчу кампанію в гострій конкурентній боротьбі за голоси виборців, яка відбувається по трьох напрямах:
просування позитивного іміджу кандидата та його програми;
критика, викриття недоліків суперників;
захист вразливих сторін кандидата та його програми від критики з боку суперників.
В ході будь-якої виборчої кампанії доводиться вирішувати питання про співвідношення цих трьох напрямів. Можна побудувати передвиборчу боротьбу на пропаганді своєї програми. Переважно цей шлях обирають партії та кандидати, які знаходяться при владі та досягнули значних позитивних результатів. Можна обрати в якості головного напряму критику, викриття конкурентів. Як правило цей шлях обирають опозиційні сили, або кандидати, які знаходяться при владі, але не змогли досягнути помітних позитивних результатів. Якщо ж в передвиборчих змаганнях пріоритетним стає третій напрям – захист іміджу, програми, то це говорить про слабкість кандидата та його команди. Учасник передвиборчого змагання, який перейшов до оборони. Як правило приречений на поразку, бо в масовій свідомості починає працювати стереотип: ”якщо виправдовується, значить, винуватий”.
Досить часто передвиборча боротьба набуває надзвичайно жорстких форм, фактично перетворюючись на змагання ”брудних виборчих технологій”:
свідоме поширення спотворенних фактів з метою компрометації суперника в очах виборців;
підкуп виборців;
висунення у виборчому окрузі однофамільців кандидатів-суперників з метою дезорієнтації виборців;
проведення агітації від імені суперника в день, коли вона заборонена;
поширення анонімної антиреклами і т.д.
Окремо проаналізуємо ті виборчі технології, які найчастіше використовувалися у ході виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади в 2002 р.
Найпоширенішими виборчими технологіями стали технології типу ”Нагадую, це - Я”, що використовувалися в розрахунку на:
звичайну, пересічну особистість, котра є своєрідним статистичним представником електорату, не має великих, а то й майже ніяких зазіхань на владу, вважає, що від її голосу, точки зору в цілому мало що у суспільстві залежить, а тому на неї може вплинути авторитет відомого, пізнаваного кандидата:
те, щоб ознайомити виборців зі своєю особою, нагадати про себе, прозондувати, а чи сприймає його громадськість, чи варто взагалі далі прагнути сподобатися електоратові.
Доволі популярною була технологія типу: „Я зроблю те, чого ніхто не зможе зробити”. Яскравим прикладом використання цієї технології може бути кампанія партії „Яблуко” спрямована на скасування податку на додану вартість, коли один з її лідерів Г. Балашов навіть опублікував свою „Казку про злі податки, або про те, як добрий Брод і відважний Бал врятували планету Щастя”, у якій чітко простежувалися аналогії з прізвищами самого автора та лідера „Яблука” М. Бродського.
Досить часто як окремі кандидати та партії вдавалися технології „клонування”. Варто згадати про виборчий блок „За Ющенка” О. Ржавського, до якого жодного відношення не мав лідер електоральних симпатій В. Ющенко, Блок „Народний Рух України” Б. Бойка, до якого популярний з кінця 80-х років Народний Рух України не входив, чи однофамільця лідера Соціалістичної партії України О. Мороза, котрий стояв першим номером Всеукраїнської партії трудящих. Проте розрахована на деяких неуважних виборців ця технологія виявилася мало результативною, помітно не вплинувши на зменшення кількість голосів тих, проти кого вона була спрямована.
Досить ефективним засобом впливу на виборчі симпатії стали технології типу „теледебати”.
Досвід останньої виборчої кампанії в Україні вказує на зростання використання „брудних виборчих технологій”. Проте в своїй переважній більшості українські виборці вже навчилися не піддалися їхньому впливові, а нерідко їх застосування призводить до протилежного для організаторів наслідку – зростання популярності кандидатів чи партій проти яких вони були спрямовані.
Схема 3.1.
Схема 3.2.
Структура політичної діяльності
Схема 3.3.
Раціональне та ірраціональне в політиці
Схема 3.4.
Політичне відчуження
СС
Схема 3.5.
Схема 3.6.
Схема 3.7.
Об’єктивність та реалістичність політичного рішення
Словник найбільш уживаних термінів
Ефективність політичного функціонування – фактична результативність діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій управління відповідно до вимог і сподівань найвпливовіших суспільних груп.
Імідж − цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об’єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними) завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.
Політична діяльність – специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади.
Політична технологія − система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.
Політичне рішення – це вольовий, свідомий вибір, сутність якого полягає у виборі принаймі з двох варіантів.
Політичний маркетинг – сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб’єкта політики на різні соціальні групи заради донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі і через найефективніші канали її поширення.
Політичний процес – функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.
4.Людина і політика
4.1.Політична соціалізація особи.
4.2.Політична участь як наслідок політичної соціалізації.
4.3. Політична соціалізація особи.
Людина є не лише метою політики, а й її творцем. Від політичної активності й компетентності людей, їх ставлення до інституцій політичної влади, усвідомлення можливості свого впливу на зміст і напрямок політичного процесу в значній мірі залежать результати функціонування політичної системи. Беручи активну участь у політичному житті, особа здатна, відповідно до своїх інтересів, впливати на поведінку і становище інших людей, сприяти певним змінам у політичних відносинах. В демократичному суспільстві політична активність є одним з аспектів самореалізації особистості. Перехід України від тоталітаризму до демократії викликав значне зростання кількості людей, що беруть участь у політиці, прагнучи зробити свій внесок у процес розбудови правової демократичної держави в Україні.
Водночас, людина відчуває вплив суспільної і політичної системи. Така взаємозалежність проявляється у вимогах системи до продукування індивідів з певними соціальними характеристиками, які набуваються у процесі соціалізації.
Беручи участь у політичному процесі, людина прагне реалізувати свої інтереси, які вона співставляє з інтересами певної групи (нації, етносу, соціальної верстви, партії, релігійної групи та ін.), при цьому опираючись на певні суспільні норми, правила поведінки, культурні цінності, традиції даного суспільства, що спрямовують активність особи в соціально визначеному напрямку. При цьому суспільство виступає як “навчальна система”, а сам процес “навчання” – є соціалізацією.
Отже, соціалізація – процес входження людини в суспільство, під час якого людина навчається думати і поводитися соціально припустимим чином. В умовах спілкування особи з іншими людьми, соціальними групами, що відбувається у різноманітних сферах людської життєдіяльності, відбувається засвоєння і активне відтворення індивідом соціального досвіду. Результатом політичної соціалізації, яка здійснюється в рамках загальної соціалізації, є політична поведінка та діяльність людини у сфері політичного спілкування.
Отже, політичну соціалізацію можна визначити наступним чином – це процес засвоєння притаманних даному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається протягом становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти і спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті суспільства.
Опираючись на загальносоціологічну теорію соціалізації, науковці опрацювали теорію політичної соціалізації, яка враховує специфіку політичної сфери. Серед них найбільш відомими є:
ролева теорія трактує процес політичної соціалізації як виконання певних політичних ролей, засвоєння “правил гри” у відносинах з владними інституціями, які набуваються в ході тренування індивіда (Р. Ліптон, Т. Парсонс);
бігейвіористська теорія пов’язує процес політичної соціалізації зі становленням індивідуальної політичної свідомості на основі цінностей та емоції, або успадкованих (В. Скінер), або соціально набутих (А. Масоу, Р. Уолтерс, Р. Лейн);
психоаналітична теорія розглядає політичну соціалізацію на основі аналізу підсвідомих та ірраціональних мотивів політичної поведінки особи (Е. Еріксон, Е. Фромм).
В ході політичної соціалізації відбувається взаємодія індивіда з політичним середовищем, внаслідок якої особистість набуває або втрачає певні соціальні властивості, які характеризують її як “людину політичну”. Ця взаємодія є двостороннім процессом і включає в себе інтеріоризацію та екстеріоризацію. Інтеріоризація передбачає перехід у внутрішню структуру людини вимог соціально-політичної системи. Екстеріоризація – це перенесення у політичне середовище набутих індивідом рис.
В ході інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичної поведінки кожної особи, яку можна уявити як систему заінтересованих і примусових мотивів політичної соціалізації.
Беручи до уваги заінтересовані мотиви політичної соціалізації, політологи формують наступні моделі:
“модель переконаності” пов’язана з усвідомленим бажанням людини відповідати вимогам політичної системи згідно з внутрішніми переконаннями, через почуття обов’язку, що виникає на основі віри в ефективність і справедливість існуючого суспільно-політичного ладу. Ця модель базується на вірі в оптимальності існуючої влади у відповідності політичних ідей, політичних інституцій та політичного керівництва до вимог даного суспільства;
“модель інтересу” розглядає людину як вільну особу, яка керується в своїй політичній діяльності перш за все особистим інтересом. В обмін на підкорення людина має можливість отримувати певні блага, привілеї, вигоди. Ця модель передбачає раціональне усвідомлення індивідом можливості отримати вигоду від участі у політиці. На думку політологів, орієнтація на модель інтересу притаманна населенню США. Американський прагматизм, що став своєрідною національною релігією американців, проявляється і в процесі політичної соціалізації, спонукаючи суб’єкта політичної дії керуватися насамперед своїми інтересами, бажанням забезпечити особисте благо та отримати користь і вигоду від політичної діяльності. При цьому політика трактується як свого роду бізнес, а політики – як бізнесмени.
Окрім моделей політичної соціалізації, в основі яких лежить переконання та заінтересованість, існує модель, яка ґрунтується на примусових мотивах пристосування до потреб політичної системи. Це так звана “модель підкорення”. Така модель взаємовідносин особи і політичної влади виходить з того, що людина – це недосконала істота, нездатна самостійно приймати рішення, пасивний об’єкт політики, “гвинтик” у системі. Для приборкання антисуспільних схильностей і бажань індивіда необхідна надособова сила, якою виступає політична влада. Індивід за таких умов пристосовується до вимог політичної системи. Політична поведінка особи мотивується обережністю, поступливістю під тиском заборон, обмежень, покарань, страхом перед можливістю застосування політичною владою насильства, терору. Підкорення людини державі, партії, еліті обмежує участь у політичному процесі, що призводить до відмови від широкого використання активності особи у підтримці політичної системи (див. схему № 4.1.).
В цілому, політична влада використовує всі мотиваційні моделі. Кожна з цих мотивацій несе певне політичне навантаження і має свої межі. Розвиток демократії, що впливає на хід цивілізаційного процесу, вимагає обмеження фактору примусу та розширення сфери використання мотивів переконаності та інтересу в системі мотивації людської діяльності.
Функцією процесу інтеріоризації є виховання певного типу громадянина, що базується на формуванні системи особистісної мотивації політичної поведінки. Перетворення засвоєного особою політичного досвіду в політичну дійсність, тобто процес екстеріоризації також має свої функції. Серед них варто назвати наступні:
узгодження політичної поведінки особи з вимогами політичної системи, досягнення суспільного і національного консенсусу;
функція ціннісної орієнтації передбачає формування в особи позитивного ставлення до основних принципів політичної спільноти, таких як свобода, справедливість, рівність, захищеність особистих прав і свобод;
прагматична, інструментальна функція пов’язана з практичними потребами особи, участю у політичному житті, можливістю використовувати свої права і виконувати обов’язки, вмінням орієнтуватися у складних суспільно-політичних реаліях, застосовувати різні типи і форми політичної активності.
Хоча кожне суспільство намагається зробити процес залучення до політики “мало помітним” для самої особи, однак, політична соціалізація є до певної міри керованим процесом. Ще Арістотель писав, що справжнім мірилом політичної системи є той тип громадянина, якого вона виховує. Отже, держава зацікавлена у формуванні певного типу громадянина, який найбільш адекватно відповідатиме запитам та вимогам політичної системи. Сучасні політологи доводять, що індивідуальні цінності людини завжди співвідносяться з моделлю “ідеального громадянина”, яка існує в масовій свідомості кожної конкретної держави. В різних типах суспільств це поняття набуває неоднакового змісту. В умовах панування тоталітарного політичного режиму превалював тип “бездумного ентузіаста”, який активно підтримує всі дії і рішення політичної влади, не задумуючись над їх змістом та результатами (тип Павлика Морозова). Зовсім інший тип “ідеального громадянина” домінує в країнах сучасної демократії. Це вільна, відповідальна і досить політично активна людина, яка серйозно і відповідально ставиться до своїх громадянських обов’язків, вміло використовує свої права, дотримується законів, регулярно бере участь у голосуванні. На відміну від стародавніх греків, які пов’язували громадянство перш за все з відповідальною участю у суспільних справах (кожен, за винятком жінок і рабів, міг брати участь у обговоренні і прийнятті законів), у сучасних демократіях модель “ідеального громадянина” менше акцентує на активній участі, а швидше робить наголос на готовності індивіда брати участь у політиці, на знанні політики, вмінні використовувати ці знання.
Згідно концепції плюралізму сучасні уявлення про риси “ідеального громадянина” включають такі характеристики:
вступає у політику з чітко усвідомленими інтересами, які співвідносить з інтересами суспільних груп, з якими себе ідентифікує;
має чітко сформовані ідеологічні орієнтації, у відповідності до яких здійснює свій вибір;
навчений встановлених суспільством “правил політичної гри”, перш за все терпимості та толерантності;
готовий до активної участі у політиці.
Політична соціалізація є безперервним процесом, який не закінчується з досягненням людиною певного віку чи соціального статусу. Ступінь політичної активності людини, її політичні погляди та переконання можуть змінюватись протягом всього життя. Однак можна виділити наступні стадії політичної соціалізації.
Дотрудовий період загальної соціалізації. На цьому етапі головним чином на емоційному рівні формуються основи політичної культури. Цей період здебільшого збігається зі стадією шкільної освіти. В цей період дитина отримує політичну інформацію від батьків, вчителів; в її свідомості відбувається персоналізація політичних образів (наприклад, образу президента чи політичного лідера), з’являються елементи власного політичного досвіду, формується ставлення до влади.
Активна стадія розпочинається ще в дотрудовий період, коли людина залучається до участі у діяльності громадських організацій, політичних партій і рухів, локальних політичних структур. На цьому етапі відбувається розширення власного політичного досвіду людини. Особа стає здатною самостійно висловлювати індивідуальні політичні судження, формувати політичні позиції, аналізувати політичну ситуацію, відстоювати політичні ідеали, протистояти тиску колективної думки. Не обов’язково активна стадія політичної соціалізації має співпадати з трудовим періодом у житті людини. Вона може розпочатись на дотрудовому етапі, а інколи пік активності людини припадає на пенсійний вік. Саме в цей період людина, вже досягнувши певного соціального статусу та маючи достатньо вільного часу, часто включається у політичне життя, беручи активну участь у вирішенні громадських та суспільно-політичних проблем. І навпаки, молоді люди, які розпочинають свою професійну кар’єру, можуть відмовитись від участі у політиці через боязнь втратити престижну роботу. Зрештою, внаслідок негативного ставлення до політики, людина може ніколи не досягнути активної стадії, залишаючись протягом усього життя пасивною.
Пасивна стадія політичної соціалізації передбачає послаблення цього процесу внаслідок свідомого або несвідомого виключення із системи політичних відносин. Свідомий відхід від політики може бути викликаний небажанням людини брати участь у політиці. Несвідоме вилучення часто викликане віковими особливостями (наприклад, похилий вік) чи станом здоров’я, коли людина вже не може брати участі у політичній діяльності (див. схему № 4.1.).
Умовою успішної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і бажання самого індивіда. Модифікація поведінки особи здійснюється під впливом різних чинників, індивідуальних чи колективних суб’єктів, яких називають “агентами політичної соціалізації”. До них відноситься сім’я, система освіти, закони, референтні групи, політичні лідери, засоби масової інформації і т.п. На різних етапах політичної соціалізації зазначені агенти справляють неоднаковий вплив на особистість. Безумовно, сім’я є первинним інститутом, в якому розпочинається процес політичної соціалізації індивіда, який проходить в декількох напрямках. Це вплив батьків на дітей, дітей на батьків та соціалізуюча взаємодія дорослих членів родини. Політична соціалізація не є основним завданням сім’ї. Здебільшого у родинному колі не вивчають політичні доктрини, програмні документи політичних партій, не аналізують політичні ідеології, хід політичного процесу чи діяльність окремих політичних лідерів. Політична соціалізація відбувається мимоволі, на підсвідомому рівні у процесі здійснення сім’єю інших виховних функцій. Батьки, демонструючи своє ставлення до суспільно-політичних подій, формують політичні переконання дітей. Власне сім’я виступає тим фільтром, який відбирає та дозує суспільні впливи на ще не сформованого (у громадянському плані) індивіда. Основним завданням соціалізації на цьому етапі є прищеплення дитині базових загальнолюдських цінностей, які пізніше стануть орієнтирами у виборі громадянської та політичної позиції особистості.
На наступному етапі соціалізації молодої людини важливу роль відіграють такі “агенти”, впливу, як школа та групи однолітків. На перший погляд видається, що уроки з політичних знань, наповнення навчальних дисциплін ідеями патріотизму та громадянства мали б стати основними чинниками політичної соціалізації школярів. Однак, досвід колишнього СРСР та дослідження західних науковців свідчать, що пряма пропаганда не є дієвою. Цінності, на які орієнтують дітей з одного боку сім’я, а з іншого, одержавлені суспільні інституції, дитячі політизовані організації (жовтенята, піонери, комсомольці) часто вступають в суперечність, що може викликати дезорієнтацію, “роздвоєння” особистості, стати причиною її відходу від громадського життя. Впливовим фактором соціалізації періоду шкільної освіти можуть бути ставлення вчителів до демократії, змістовний характер підручників з української історії та культури, шкільні ритуали, політичні учнівські клуби, участь в учнівському самоврядуванні.
Суттєво змінити або зміцнити політичну позицію, отриману дитиною в сім’ї, можуть угрупування однолітків. Саме в таких групах підлітки вперше, без нагляду дорослих, прагнуть відстоювати власну політичну позицію, аналізувати свої політичні погляди.
На наступних етапах кількість агентів політичної соціалізації зростає. Це засоби масової інформації, громадсько-політичні організації, професійні групи, релігійні громади, етнічні групи, які називаються референтними групами.
Під впливом референтних груп в особистості формується власна політична позиція, що дає їй можливість оцінювати та відбирати впливи різних агентів політичної соціалізації. При тому, чим активніша громадянська позиція індивіда, тим ширшим є спектр політичної участі людини, і вона сама може виступати як творець політичних цінностей та агент соціалізації щодо інших осіб (див. схему №1).
На перебіг та зміст політичної соціалізації особи впливає і приналежність до певних соціальних груп, рівень її загальної освіти та культури, психічні особливості індивіда. Вплив цих чинників опосередковується і регулюється рівнем розвитку суспільства та типом політичного режиму, зокрема, можливим у ньому рівнем автономності особистості, що призводить до різних типів соціалізації, серед яких:
гармонійний тип – передбачає наявність однорідного культурного середовища, зрілих демократичних традицій, розвиненого громадянського суспільства, які забезпечують діалог між індивідом і політичною владою на основі їх спільних ідеалів, норм та цінностей, притаманних даному суспільству. Такий тип соціалізації характерний для британсько-американської культури;
плюралістичний тип, для якого характерний опосередкований тип взаємодії особистості з політичною владою, наявність значної кількості різноманітних субкультур, в рамках яких, на основі ідеалів і цінностей свого етносу здійснюється початкова соціалізація індивіда. Динамічна рівновага індивідуальної свободи, конституційне обмеження влади та високий ступінь розвитку громадянського суспільства створюють грунт для консолідованої демократії. Такий тип соціалізації притаманний для країн Західної Європи;
конфліктний тип, у якому спостерігається культурна неоднорідність, викликана високим ступенем змішаності суспільства, прихильністю індивіда до цінностей роду, племені, клану, касти, що в свою чергу утруднює досягнення згоди між владою і носіями різноманітних цінностей. Культурна неоднорідність виступає основою існування високого ступеня політичного насилля. Засвоєння традицій проходить у постійній боротьбі з носіями різних субкультур. Такий тип соціалізації характерний для країн Азії та Африки;
гегемоністський тип передбачає входження людини у політику через насадження виключно цінностей певної політичної ідеології, класу, певної релігії (зокрема, Іслам). Характерний для закритих політичних систем тоталітарного типу (комуністичні країни), які не визнають цінностей інших систем (див. схему № 4.2.).
Політична соціалізація виконує наступні функції:
- підтримка цілісності і впорядкованості політичного процесу шляхом виконання громадянами певних ролей (виборець, політичний лідер та ін.);
- консервація політичного устрою держави через збереження і передачу політичного досвіду молодому поколінню, прищеплення молодим громадянам навичок самостійного пошуку нових методів вирішення політичних завдань, формування нових елементів політичної культури, що в свою чергу забезпечує прогрес суспільства (див. схему №1).