14.2.Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.

Услід за суверенними державами складовою частиною глобальної системи міжнародного життя стають урядові та неурядові організації. Інституціоналізація останніх на міжнародній арені в якості суб’єктів політики суттєво змінила і доповнила архаїчну побудову зовнішньополітичних відносин, зведену в період стародавнього світу (див. Схема 14.2.).

Принципи та суб’єкти міжнародної політики оптимально розкриває історичний підхід, також обґрунтований у контексті соціологічного методу. На його основі визначено такі етапи розвитку системи міжнародних відносин

• довестфальський етап,

• Вестфальська система,

• Віденська система,

• Версальсько-Вашингтонська система,

• Ялтинсько-Потсдамська система,

• сучасна система міжнародних відносин.

1. Довестфальський етап

Головні ознаки цього етапу міжнародних відносин:

1. роз’єднаність учасників міжнародних відносин (шумерська, єгипетська, індійська, китайська цивілізації, система грецьких полісів, римська, перська цивілізації, європейські династії, які не знали, або майже нічого не знали, про своє оточення;

2. безсистемність міжнародних взаємодій;

3. короткочасні збройні конфлікти та війни – як головні прояви міжнародних взаємодій;

4. Вестфальська система.

Домінуючими суб’єктами Вестфальської системи стають суверенні держави. Ця система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах. Вона проіснувала майже 300 років. Її встановлено по закінченні Тридцятирічної війни (1618 – 1646). Початком зазначеної системи вважається Вестфальський мирний договір, укладений 24 жовтня 1648 року на двох конгресах, що відбувались у містах Вестфалії – Монстері та Оснабрюці.

Серед принципових характеристик Вестфальської системи геополітичного устрою назвемо такі:

• стабільність кордонів (встановлення меж європейських держав);

• національний суверенітет (головний принцип міжнародних відносин);

• ієрархічність і суперництво (між слабшими та могутнішими державами);

• коаліційність (політична рівновага).

Завдяки Вестфальській системі було покінчено з багаторівневою феодальною системою, де підданство існувало на кількох рівнях політичної суб’єктності, як об’єкт влади: сеньйора, короля, глави церкви, імператора. На зміну численним центрам впливу прийшла вертикальна структура, в якій усе суспільство пронизане політичним впливом єдиної (державної) влади. Вищі органи державного управління демонструють суверенність влади у межах кордонів країни і могутність у міжнародних відносинах.

Із встановленням Вестфальської системи відносини між державами Заходу вперше стають впорядкованими. Принцип коаліційності – компроміс між принципами суверенності і загального інтересу – визначається як основоположний для цієї міжнародної системи.

14.2.2. Віденська система

Війни коаліцій європейських держав з Наполеоном І завершуються встановленням нової (Віденської) системи міжнародних відносин. 30 травня 1814 року між Францією і країнами учасницями антифранцузької коаліції підписано Паризький мир. Цим передбачено скликання у Відні конгресу європейських держав (1 листопада 1814 – 9 червня 1815).

Внаслідок роботи конгресу укладено угоди про державні кордони, прийнято численні декларації й постанови, значна частина яких увійшла до заключного генерального акту Віденського конгресу і додатків до нього.

Головні результати Віденського конгресу:

• відновлення феодального устрою (існував у Європі до Великої французької революції);

• створення стійких гарантій проти завоювання Європи (затвердження військової поразки Франції);

• закріплення переділу територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.

Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, яка регулювала міжнародні відносини й водночас закріплювала кордони у масштабах усієї Європи. Основу Віденської системи визначав принцип співробітництва між Австрією, Великою Британією, Прусією і Росією. Будь-яке загострення протиріч між ними могло призвести до руйнування згаданої міжнародної системи. Тому для закріплення Віденської системи було створено відповідні міжнародні коаліції. Спочатку – Священний союз (26 вересня 1815 – Австрія, Пруссія, Росія), а згодом – Четверний союз (19 листопада 1815), який підписала більшість монархів європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини і Папи Римського.

Політика держав – членів Священного союзу – півстоліття (до 50-х рр. ХІХ ст.) засновувалася на принципових засадах:

• легітимізму (всі європейські держави, вперше охоплені єдиною системою договорів і угод, на 4-х конгресах спільно обговорювали злободенні питання міжнародного права);

• морально-християнського вчення (це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Пруссії);

• агресивності (на випаднок внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій з держав альянсу передбачено право на збройне втручання в справи третіх країн);

• колоніалізму (остаточно сформувалися Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. ХІХ ст.) імперії; у 1877 р. турецький султан узяв собі титул „імператор османів”; Росія – імперія з 1721 р.);

• балансу сил (шляхом припинення війн і затяжних збройних конфліктів у Європі).

Кримська війна (1853 – 1855) стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Франко-Прусська (1870-1871) та Перша світова (1914-1918) війни остаточно підірвали принципові засади віденської системи міжнародних відносин.