Шлях України до без’ядерного статусу
Схема 13.3.
Позиція основних політичних сил України відносно вибору міжнародного курсу країни
Ліві |
Центр |
Праві |
Заперечують Європейський вибір України. КПУ: добровільне створення рівноправного союзу братніх народів. СПУ: зовнішня політика, вигідна державним інтересам України, не допускати перетворення України в колонію, в додаток до НАТО, розвивати добросусідські економічні і політичні відносини передусім з слов’янським світом. |
Економічна, політична, військова інтеграція України в Європу. Стратегічна мета – інтеграція до Європейського Союзу, збалансована політика щодо Росії та США ефективна участь у міжнародному поділі праці з максимальним захистом національних інтересів, перетворення України в потужну регіональну державу. |
Стратегічна мета: роль України як могутньої консолідуючої сили в межах трьох світів – Європи, Азії, мусульманського Сходу. Національний „фронт”: захист національного ринку від товарно-грошової агресії з-за кордону, ліквідація залежності від російських енергоносіїв. |
Схема 13.4.
Словник найбільш уживаних термінів
Анексія (від лат. annexio – привласнення) – насильницьке приєднання, загарбання державою всієї або частини території іншої держави. Вважається грубим порушенням сучасних норм міжнародного права, зокрема принципу самовизначення націй.
Вето – правом вето називають принцип одностайності в роботі Ради Безпеки ООН, відповідно до якого жодне рішення з питань міжнародного миру й безпеки не може бути прийняте, якщо проти цього висловлюється хоча б один постійний член Ради.
Гегемонізм (від грецьк. hegemonia – привід, керівництво, панування) – переважання, панування, провідна роль якоїсь політичної сили у суспільстві, країни у міжнародних відносинах.
Декларація (від лат. deсlaro – заявляю, сповіщаю) – офіційне проголошення державою, політичною партією, міжнародними, міждержавними організаціями головних принципів їхньої діяльності, програмних позицій, повідомлення про суттєву, принципову зміну в їхньому статусі.
Демарш (від франц. démarche – дія, виступ) – заява, виступ держави, партії, політичних рухів, висловлена на адресу інших держав, органів влади, посадових осіб із висловленням підтримки, визнання, солідарності або ж, навпаки, осуду, протесту, розмежування в якомусь питанні.
Денонсація (від франц. dénoncer – повідомляти, розривати) – повідомлення однією із сторін про відмову від виконання умов договору, що призводить до дострокового припинення його дії.
Депортація (від лат. deportatio – вигнання, вислання) примусове виселення, переміщення з місця постійного проживання або навіть вигнання за межі держави особи чи групи осіб, навіть частини населення, які визнані правлячим режимом як “соціально небезпечні”, “небажані”.
Суверенітет – верховенство народу, нації, держави у вирішенні питань зовнішньої та внутрішньої політики, що забезпечує незалежність та самостійність розвитку суспільства, соціально-політична функція моно- і поліетнічних держав, принцип партнерських міжнаціональних відносин. Як принцип міжнародного права закріплений в Статуті ООН та інших міжнародних документах.
Відповідно до реалізації суверенітет поділяється на три основні типи: державний, народний та національний. Вони не тотожні, бо кожен з них має свій власний самостійний суб’єкт: державний – державу, народний – народ, національний – націю. Всі ці суверенітети органічно пов’язані й тісно переплетені. В мононаціональний державі національний, народний і державний суверенітет збігаються, знімаючи основні протиріччя і проблеми. В багатонаціональній державі діалектика взаємовідносин досить складна. Національний та державний суверенітети по суті є різними формами проявів народного суверенітету: перший відбиває його етнічну організацію, а другий – державну. Таке розуміння взаємовідносин національного, народного і державного суверенітетів є найбільш поширеною точкою зору і знайшло юридичне закріплення в міжнародному праві.
Суверенітет – форма демократичного життя, необхідна умова нормалізації та гармонізації міжнаціональних відносин, забезпечення етнополітичної стабільності, зміцнення національної безпеки окремих держав, встановлення рівноправних міждержавних стосунків та забезпечення мину.
Унітарна держава – унітарні держави поділяються на 2 великі групи: централізовані і децентралізовані. Як відомо, однією з найважливіших ознак унітарної держави є обов’язкова наявність єдиного керуючого центру, а також вертикально-ієрархічної структури владних установ і відносин.
Складові частини унітарної держави, як правило, мають статус одиниць адміністративно-територіального поділу. Останній, і це слід особливо відзначити, рідко враховує етнонаціональний склад населення країни і його розселення. Кількість ланок в цій доволі суворій ієрархічній системі поділу буває різною – здебільшого від двох до п’яти (в Україні – це: центр – область – район – місто – село). Всі вони живуть і діють за законами, що приймаються центром, загальнодержавними органами, їх територія та статус можуть бути зміцнені за рішенням центру без узгодження з населенням.
Централізованими вважаються такі унітарні держави, в яких підпорядкування периферійних (регіональних) органів влади державному центру здійснюється за допомогою посадових осіб, призначених з центру (монархом, президентом тощо). Прикладами класичних централізованих унітарних держав можуть служити Норвегія, Швеція, Фінляндія та ін.
Децентралізованими унітарними державами є ті, в яких периферійні регіональні органи влади формуються незалежно від центру і діють більш розкуто і самостійно, звичайно, під наглядом вищих урядових інститутів і в рамках наділених повноважень. Класичними децентралізованими унітарними державами вважаються Великобританія, Нова Зеландія, Японія та ін.
11.ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ
14.1.Зовнішня політика держави та її типи.
14.2.Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.
Довестфальський етап
Віденська система
Версальсько-Вашингтонська система
Ялтинсько-Потсдамська система
14.3.Міжнародні конфлікти: поняття причини, засоби та методи врегулювання.
14.1.Зовнішня політика держави та її типи.
Кожна держава для оптимального здійснення своїх функцій мусить проводити певну політику за межами національних кордонів. Це об’єктивно викликає зв’язки держави, існування, функціонування та розвиток сфери міждержавних відносин (див.: Схема 14.5.).
Головним суб’єктом міжнародних відносин виступає “національна держава”. У міжнародній політиці цим терміном позначають географічно обмежену, законно визнану цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Цей напрям діяльності сучасних держав називається зовнішньою політикою.
Зовнішня політика – це комплекс дій держави, спрямований на захист свого національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин
Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, становлять основу системи міжнародних відносин. При цьому двосторонні відносини залишаються особливо суттєвими.
Міжнародні відносини досліджують різні науки. Базові засади політологічного аспекту проблеми оптимально розкриває соціологічний метод. Під цим кутом зору ієрархія держав на міжнародній арені виглядатиме так:
наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);
великі держави (їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону);
середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);
малі держави (мають незначний вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності);
мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами).
У кожному випадку зміст зовнішньої політики визначається прагненням кожної з держав-учасниць міжнародних відносин (а їх понад 200) насамперед реалізувати свій національний інтерес.
Національний інтерес – це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для себе істотними.
Поняття “національний інтерес” залишається достатньо абстрактною величиною. Тому, розкриваючи зміст участі суб’єкта в цій сфері, політологи виділяють поняття “види зовнішньої політики держав”, а також “мета системи міждержавних відносин”. У контексті системного методу розрізняють такі види зовнішньої політики держав:
агресивна політика (характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики);
активна політика (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, на успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики);
пасивна політика (властива державам, слабким в економічному, політичному і військовому відношенні, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини);
консервативна політика (пов’язана з прагненням колишніх “великих” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою політикою).
Метою системи міждержавних відносин є збереження рівноваги сил, попередження розвитку конфліктів. Це історично забезпечується одним з трьох типів контролю:
імперським (єдина держава конструює решту);
біполярним (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах своїх сфер впливу);
балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).
На сучасному етапі держави залишаються головними та вирішальними суб’єктами міжнародних відносин, але абсолютизація їхнього значення в наш час, коли на сцену виходять інші гравці, перестає домінувати.
Поняття „рівноваги” застосовують до всіх міжнародних систем. Хоча світовий досвід свідчить, що на міжнародній арені кожна дійова особа прагне до максимального збільшення своїх можливостей. Адже зовнішня політика держави тільки тоді чогось варта, коли вона обома ногами стоїть на землі. Вона має поєднувати стратегічне бачення і мобільність, вірність стратегічним пріоритетам і оперативне реагування на будь-які зміни ситуації у світі. Внаслідок цього відомі міжнародні системи динамічно розвиваються, підлягають зміні, регулюється принципом акумуляції сили, що становить фундаментальний зовнішньополітичний інтерес держави. Отже, проводячи зовнішню політику, держави прагнуть досягнути оптимальної, а часом і максимальної сили. Це і є їхньою найголовнішою політичною метою.