5. Методи правового регулювання екологічних відносин.

У правничій літературі, часто характеризуючи метод правового регулювання, визначають його через способи, завдяки яким здійснюється вплив на поведінку учасників суспільних відносин. Однак таке визначення є не зовсім вдалим, оскільки за наявності кількох методів правового регулювання застосовуються переваж­но одні й ті самі способи впливу, що відрізняються лише за харак­тером поєднання їх у різних комбінаціях й тим самим характери­зують метод правового регулювання відповідних суспільних відно­син.

Так, чимало науковців вважають, що методів правового регулю­вання існує всього два. Один із них отримав назву — децентралізо­ваного, або диспозитивного, регулювання і полягає у забезпеченні координації цілей та інтересів суб'єктів суспільних відносин. Він найбільше застосовується для регулювання відносин, що забезпе­чуються галузями приватного права (цивільного, корпоративного, господарського тощо).

Другий метод — централізованого (імперативного) регулювання передбачає субординацію учасників суспільних відносин. За допо­могою цього методу регулюються стосунки, де пріоритетними є переважно загальносоціальні інтереси. Тобто імперативні методи застосовуються у сфері публічно-правових галузей права, консти­туційного, адміністративного, кримінального та ін.

Якщо керуватись тим, що метод, хоч і характеризує ту чи іншу галузь права, але при цьому його вид залежить повністю від харак­теру суспільних відносин, які потребують врегулювання правови­ми нормами, то можна дійти висновку, що саме предмет галузі права зумовлює застосування відповідних методів і способів пра­вового впливу.

Отже, метод права довкілля з огляду на предмет цієї галузі пе­редбачає поєднання способів правового впливу, що властиві цент­ралізованому (імперативному) регулюванню. Адже зазвичай право довкілля (екологічне право) відносять до публічно-правових галу­зей1. І для цієї групи норм використовуються два з відомих трьох способів правового регулювання — це спосіб юридичних заборон та юридичних приписів.

Завершуючи таким чином з'ясування ознак, що характеризу­ють метод права довкілля, нагадаємо, що поведінка учасників еко­логічних правовідносин грунтується на двох основних способах правового регулювання — приписи та заборони, які вказують загалом на притаманність для цієї галузі імперативного методу регулювання суспільних відносин, що зумовлений переважно цент­ралізованим встановленням прав і обов'язків учасників цих відносин, застосуванням заходів юридичної, в тому числі екоправової відпові­дальності з метою забезпечення екологічної безпеки для створення належного для життя і здоров'я довкілля.

6. Принципи екологічного права.

Принципами об'єктивного юридичного права зазвичай вважа­ють керівні засади (ідеї), які зумовлюються об'єктивними зако­номірностями існування й розвитку людини та суспільства й визначають зміст і спрямованість правового регулювання1. Тобто це певні фундаментальні основи (підґрунггя), на яких вибудо­вується право як система норм. І право довкілля, що становить од­ну з таких систем, також має свої принципи, які лежать в основі побудови цієї галузі.

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавст­ва дає змогу виділити такі найважливіші принципи:

• системності та комплексності у регулюванні екологічних відно­син. Цей принцип є визначальним для науково обґрунтованого формування галузі екологічного права і зумовлений закономірнос­тями зв'язків у системі «людина — навколишнє природне середо­вище».

• пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здо­ров'я довкілля. Цей принцип випливає із загального конституційного принципу про те, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»;

• сталого розвитку як основи гармонійного розв 'язання соціаль­них, економічних і екологічних проблем. Цей принцип проголошує що охорона навколишнього природного сере­довища, раціональне використання природних ресурсів, забезпе­чення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку країни.

• запобігання екологічній шкоді. На реалізацію цьо­го принципу спрямовані державні комплексні програми охорони навколишнього природного середовища, екологічні вимоги зако­нодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування, здійснення екологічної експертизи тощо;

• раціонального використання природних ресурсів. Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання; здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню і виснаженню природних ресурсів; недопущення у про­цесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на стан довкілля;

• особливої охорони природних територій та об'єктів, що мають підвищену екологічну цінність. Особливість їх охорони полягає у встановленні для них спеціального режиму і підвищеної юридичної відповідальності за його порушення;

• доступу фізичних і юридичних осіб до екологічної інформації. Ця інформація має бути повною і достовірною. Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992 р.) забез­печення саме такою екологічною інформацією є одним з основних напрямів інформаційної діяльності держави.

• платності спеціального природокористування. Положення екологічного права у цій частині спрямовані на розвиток економічного механізму у сфері раціонального природокорис­тування й охорони довкілля.

• поєднання прав і обов'язків, стимулювання і відповідальності у сфері дії екологічного права. Головна ідея цього принципу полягає, з одного боку, в оптимальному забезпеченні екологічних інтересів природокористувачів, а з іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного законодавства юридичних санкцій;

— міжнародного екологічного співробітництва. Ці принципові засади національного екологічного права сти­мулюють розвиток міжнародного екологічного співробітництва Ук­раїни з іншими державами у рамках екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових та неурядових міжнародних ор­ганізацій, наукових центрів тощо. Важливою складовою цього співробітництва є гармонізація українського екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища.

Це тільки ті принципи, які стосуються права довкілля як галузі вітчизняного права. Переважна більшість його інститутів та підга- лузей вибудовується за власними, характерними лише для них, принципами права. При цьому такі, нижчого рівня принципи структурних підрозділів права довкілля не повинні суперечити га­лузевим принципам, як і останні, зрештою, мають балансувати із загальноправовими засадами. Тільки-но норми права довкілля пе­рестають відповідати хоча б якомусь із принципів права, відбу­вається послаблення ефективності правового регулювання певно­го виду екологічних відносин, а тому доводиться вносити зміни до чинного законодавства. Практика вітчизняного правотворення за період від здобуття Україною незалежності і до сьогодні має чима­ло прикладів, коли доводилося кілька разів змінювати, наприклад, Земельний кодекс України, інші нормативно-правові акти, які не відповідали принципам права. Тому законодавець, ухвалюючи нові норми права у тій чи іншій сфері, повинен пам'ятати основні засади, на яких мали б вибудовуватися норми, шо здійснюють правове регулювання відповідних суспільних відносин.