Жанрова специфіка

У французькому (з кінця 14 ст.) та англійському (15 ст.) мораліте предметом зображення стає не сама дійсність, а її загальний сенс (життя-смерть, добро – зло), виведений на сцену в алегоричній колізії алегоричних постатей. Сміх в мораліте, головно, французькому, зберігає агресивність та універсальність, але нічого не випробовує: шлях до істини має на увазі захоплення неправдою, але не потребує сміхового зниження.

23.Франсуа Війон

(там може бути якийсь один уривок з його поезій, тому я пишу в загальному, а там по-ходу треба буде розібратись, можна буде вставляти якісь приклади з того уривку)

1.Даний уривок відноситься до результатів творчості видатного французького поета Франсуа Війона. Поета називали «найбільш єретичним з усіх поетів Франції», адже своїм світоглядом він порушував проблеми, які до того не порушував ніхто. Усю творчість Війона зараховують до періоду Високого Середньовіччя, так званого передВідродження – середини- кінця XV століття; періоду, коли на перший план виходить урбаністична тематика, такі твори відносять до міської літератури. Передували створенню такого роду творів новаторство трубадурів та міннезангрів, які у порівнянні з європейською лірикою попередніх епох, ввели в історико-культурний контекст куртуазність як домінанту лицарської культури Високого Середньовіччя.

2.Характеризуючи світоглядно- естетичний контекст не можна не відмітити, що Франсуа Війон був новатором свого жанру, адже він збагатив європейську літературу таким напрямком як «естетизація зла», яка в подальшому розвитку літератури знайде своє відображення у поезіях, зокрема Шарля Бодлера. Також варто зазначити, що в творчості Шарля Бодлера, і зокрема в даному уривку, чітко простежується екзистенційна тематика, потяг до роздумів над сенсом життя, переосмислення причини людського буття. Варто зазначити і появу поняття індивідуалізму.

(там за жанром може бути або епітафія, або балада – розберетесь)

3.Бала́да— жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Первісно — танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. У французькій поезії 14 століття балада набула канонічних ознак, мала постійні три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431–1463).

20

Житія́ — життєписи людей, прилічених церквою до лику святих. Такі люди удостоювалися церковного шанування і поминання, складання Ж. було неодмінною умовою канонізації, тобто визнання святості.

Церковно-службовим призначенням Ж. обумовлювалася вимога суворого дотримання основних принципів жанру: герой Ж. мав був слугувати зразком подвижника во славу церкви, в усьому походити на інших святих. Традиційною була композиція Ж : розповідь про дитинство святого, що уникає ігор з дітьми, істово віруючого, потім розповідь про його життя з подвигами благочестя і чудесами, розповідь про кончину і про посмертні чудеса. Агіографи охоче запозичають з інших Ж. і сюжет, і окремі колізії. Однак героями Ж. були, як правило, реальні люди (за винятком Ж. перших християнських мучеників), і тому саме в Ж відбилося і реальне життя. Особливо сильно ця риса Ж. виявлялася в обов'язковому для них розподілі чудес. Більшість житійних чудес являє собою протокольно-діловий запис про зцілення хворих і стражденних людей від мощів святого або по молитві до нього, про допомогу святого людям у критичних ситуаціях, але чимало серед них життєво яскравих гостросюжетних оповідань.

Це такі собі твори, адресовані християнам.

Агіографія(житія)- спочатку це були панегірики, а потім опис життя святих. Це клерикальна література, яка описує життя святих(формується до ХХ ст..)

-раннє житія( розповідається про мученицьку смерть праведників), герой-язичник, який в якийсь момент став християнином.

-пізніші житія(розповідається про життя героя)

КВІТОЧКИ СВЯТОГО ФРАНЦИСКА

По типу сюжетів Ж. можуть бути розділені на кілька груп. У Ж.-мартиріях розповідалося про смерті святих, потерпілих за прихильність християнству. Це могли бути перші християни, замучені і страчені римськими імператорами, християни, що постраждали в країнах і землях, де сповідалися інші релігії, що загинули від рук язичників. У Ж.-мартиріях майже неодмінним сюжетним мотивом був докладний опис катувань, яким піддають святого перед смертю, намагаючись змусити його відректися від християнських поглядів. Інша група Ж. оповідала про християн, що добровільно піддавали себе різного роду іспитам: багаті юнаки таємно залишали будинок і вели напівголодне життя жебраків, піддаючись приниженням і глузуванням, подвижники, залишивши міста, ішли в пустелі, жили там у повній самітності (пустельники), страждаючи від злиднів і проводячи всі дні в безперестанних молитвах. Особливим видом християнського подвижництва було стовпництво - святі жили довгі роки на вершині кам'яної вежі (стовпа), у монастирях подвижники могли "зачинятися" у келії, що її не залишали ні на годину аж до смерті. Житія близьке до авантюрного роману – пригода(випробування)

21

Сповідь — це відкриття своїх гріхів перед Богом у присутності священика а каяття — це відчуття власної нікчемності і провини перед Господом. Сповідь і каяття — це дві складові примирення з Богом. Господь сам дав владу Своїм учням відпускати гріхи, кажучи: «Що зв'яжете на землі, буде зв'язаним на небі. А що розрішите на землі, буде розрішеним на небі». Як і віра сповідується, і гріхи теж сповідаються. Тобто, щоб посповідатися і отримати відпущення гріхів, треба їх знати, назвати і бажати виправитися. Якщо йдется до першої сповіді, доречно взяти на допомогу духовну літературу (наприклад, «Досвід побудови сповіді» святителя Ігнатія Брянчанінова). Сповідь можна побудувати і за десятьма заповідями. Можна готуватися до сповіді, записуючі гріхи, які ви пригадаєте. Цей запис можна показати або прочитати священику. Не розповідайте зайвих подробиць і не виправдовуйтесь, просто називайте гріхи. Підходячи до сповіді вперше, обов'язково сказати про це. Дійсно, неможливо пригадати все з 7-річного віку. Але якщо ви пригадаєте згодом, про це також можна буде сказати на сповіді. З іншого боку, головним є відчуття провини перед Богом. А Господь милостивий і вибачить навіть забуте або допоможе пригадати, якщо ви будете уважними до власного духовного життя.

Таїнство Сповіді, як і будь-яке інше Таїнство Церкви, вимагає особистої участі в ньому людини. У Таїнстві відбувається безпосередня реальна зустріч з Богом, де Господь — знавець нашого серця, через священика прощає щиро розкаяні гріхи. Сповідь не є формальним перерахуванням своїх гріхів з наступним їх пробаченням. Сповідь — це акт доброї волі, результат усвідомлення власної недосконалості, небажання жити з гріхом, бажання отримати від Бога підтримку, і тільки тоді — пробачення. А можливо це лише за умови щирого і вільного наміру кожної людини. Тому сповідування гріхів за когось, хоча б воно і мало благі наміри, не буде мати сили.

У ранньохристиянських громадах практикувалася публічна сповідь, коли той, хто кається відкривав свої гріхи перед усією церквою, а всі присутні християни молилися за кається, і вважали його гріхи своїми. Відлучені від причастя розкаювані не допускалися в храм, а стояли разом з оголошуваними в притворі, звідки повинні були вийти перед початком літургії вірних. В IV столітті святитель Василь Великий запровадив таємні єпитимії для соблудівшіх дружин, яких могли вбити їх розгнівані чоловіки (у ранній Візантійської імперії жінки були фактично безправними, і за їх вбивство чоловіки не несли майже ніякого покарання). Таємну сповідь стали вимагати і державні ( імператорські) чиновники. Але ще в требнику XV століття можна було зустріти традицію, коли священик покладав руку кається на свою шию і брав на себе всі гріхи исповедующегося. Після перетворень імператора Петра I, який орієнтувався на європейські норми, була впроваджена католицька тайноразрешітельная молитва, в якій священик лише вимовляв слова: "Аз ієрей (ім'я річок), владою, даною мені від Бога прощаю і дозволяю від всіх гріхів ... ", - священики не мали права розголошувати гріхи каються. На рубежі XIX-XX століть святий праведний Іоанн Кронштадтський популяризував загальну сповідь. Сповідь повністю вичерпується і пояснюється ідеями інтеріоризації як

заглиблення у власну духовність; катарсису як очищення через

усвідомлення; екстазу як почуттєвого стану, що своїм змістом і формою

надає смислу існуванню індивіда. Смисл як раціональність начебто

заперечується екстазом як почуттєвістю, але вони діють у творчому дублі

та підтримують один одного.

Сповідь, котра дійшла ґрунтовного смислу, пройшла очищення, зокрема в

художній формі, має тепер такий зміст, який слід, як повчальний,

передати нащадкам. Тоді з'являється заповіт тим, хто йдуть услід. Такий

заповіт стає величною формою вираження сподівань людства в цілому і

окремої людини. Втіленням канону заповіту всесвітньо-історичного рівня

постають Старий і Новий Заповіти, що складають Біблію.

22

ПРИКЛАД- коротке оповідання, яке відбувалося в недавньому минулому і використовувалося як аргумент для переконання. Включався в проповідь(ораторська проза), а згодом існує як самостійна одиниця-новела. Подавався як правдоподібна ситуація.

Свідчення очевидця: посилання на вторитет ( від кого чув? Кажуть….. а хто каже?) або просто розповідали.

23

Хро́ніка (грец. chronikós — зв'язаний із часом) — різновид історичної літератури, зібрання записів з викладом найважливіших подій того чи іншого періоду в хронологічному порядку. На Русі хроніки називали літописами.

Поряд з аналами та літописами - один з популярних історичних жанрів у Середньовіччі, що як правило вівся чернцями латиною. В наш час хроніки є важливими письмовими джерелами для істориків.

Хроніками називають також художні літературні твори, в яких послідовно розкривається історія суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу. Зразком хронікальних жанрів є п'єси-хроніки Вільяма Шекспіра «Генріх VI», «Річард ІІІ», повість С. Аксакова «Сімейна хроніка», романи «Люборацькі» А. Свидницького, «Вербівчани» А. Іщука та інших.

24

Епос архаїчний – додержавний. Поєднання епічного начала з міфом, казкою, малими поетичними формами ( віщування, заклинання, магічні формули). Віра в магічну силу слова і ототожнення поетичної функції мови з магічною, сакральною.

Найдавніший (архаїчний) епос — міф, казка, легенда.

Архаїчна епіка розквітла в усній формі. ЇЇ складанням позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття,якому в галузі словесної творчості відповідає перехід від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Сюди відносяться зразки кельтського(ірландські перекази) та давньогерманського ( давньоскандинавського) , англосаксонського епосів ( ісландські саги, «Старша Едда», «Беовульф»). Пам’ятки цього типу відбивають суспільні відносини, побут та менталітет набагато більш ранніх епох – ІІІ-Х століть нашої ери, коли народи, що створювали їх, перебували на останніх етапах родо-племінного устроюз його королівською владою,дружиною та інститутом вільних землевласників.

Життєписи трубадурів

Трубадури – це творці нової поезії. В ХІІІ ст.. з’явилися прозові життєписи трубадурів. Хоч сучасна наука визнає реальне підґрунтя певних фактів, значний в них елемент – вигадки. Всього до нас дійшли життєписи 101 трубадура. Деякі з них в кількох рядках подають мінімальні відомості про поета, інші є розгорнутим викладом різнорідної інформації - легенд, анекдотів, тлумачень його пісень. Очевидно, що первісно їх складали жонглери для виконання перед піснями з метою пояснити обставини їх створення, назви місцевостей та імена персонажів. Ці коментарі інколи називають "першими зразками європейської літературної критики". Далі йдуть кілька прикладів життєписів трубадурів.

V. Головним героєм цього життєпису є реальна особа, провансальский трубадур Джауфре Рюдель У цьому уривку розповідається про трагічне кохання шляхетного чоловіка, сеньйора Блайї який покохав Триполітанську графиню за красу, доброчесність і благородство, про які чув від паломників, і склав на її честь багато прекрасних віршів. Єдина тема його пісень - розлука. Всі пісні таємничі й сумні. Щоб побачити цю «далеку любов», Рюдель відправився на Близький Схід, але під час морської подорожі захворів і помер у Тріполі на руках графині. Вона наказала поховати його з почестями, а сама в той же день постриглася в черниці. Почуття ці виникли з нічого і закінчились нічим.

VI. Головним героєм цього життєпису є реальна особа, провансальский трубадур XII века – Бернарт де Вентадорн. Вигнаний з Вентадорна, причиною чого послужив любовний зв'язок з дружиною власника замку, Бернарт рушив у путь та прибув до герцогині Нормандської. І зародився у душі юнака відчуття ніжного кохання, до особи протилежної статі, але ж знову, не склалося. Перегородою до щасливого життя став англійський король, який взяв у дружини чарівну герцогиню.

Рютбеф. Чудо о Теофиле

Даний уривок належить авторству французького трувера XIII в., одиного з найяскравіших представників французької поезії в епоху Людовика IX Рютбефу. Він був одним з найбільших поетів-городян (друга половина XIII ст.). Різнобічний письменник, він складав алегоричні поеми, релігійні драми, житія святих. У творах Рютбефа є зразки релігійної поезії, переспіви молитов, хвалебні гімни, , житія святих, містерії.

Жанрові особливості твору

Міракль - середньовічні містерії, сюжетом яких було диво чи житіє святого, або чудо Богородиці. Джерелами міраклів були оповідання про чудеса Богоматері чи святих. Ці драматичні дійства дозволяли домішок романтичних, авантюрних та побутових елементів. Містерії були найбільш розповсюджені в Англії та Франції. Вони демонстрували глядачеві епізоди з Біблії.

Цей тип драматургічної композиції одночасно оповідав про складність і труднощі реального життя і висловлював святу віру в те, що допомога прийде від вищих сил. Станеться диво, і все вирішиться благополучно, І дійсно, у вирішальну хвилину, коли ситуація, здавалося, була безвихідною, у справу втручалася діва Марія або один з святих і все приходило до благополучного кінця. "Чудо про Теофіля" - розповідь про людину, що продав свою душу дияволу, але потім врятованому Богоматір'ю. Життя обійшлося з Теофілем жорстоко, він втратив все і впав у немилість у кардинала. В результаті чого, він відважився на сміливий, але повний нерозсудливості крок, він вирішив просити по допомогу у диявола. Своїми силами зробити це було неможливо, і, повагавшись, Теофіл вирішив відправитися до могутнього чарівника Саладіну, який умів заклинати диявола. Після заключення угоди з нечистими силами, Теофіль став відчувати угризення совісті. Після довгих мук приходить на покаяння у скоєному. Зглянувшись над нещасним економом, Мадонна з'явилася його очам і пообіцяла забрати у диявола прокляту розписку.