38 Схарактеризуйте, у чому проявлялась амбівалентність та карнавальність лірики вагантів і голіардів.

Основні теми та мотиви поезії ваганів – студентське життя («Бідний студент» - студент мандрує, через бідність не може долучитися до премудростей, одяг має поганий, до церкви не ходить, бо холодно стояти, просить крихту у міських правителів для бідних, «за те що зволили жебрака одіти, Бог воздасть старицею на тамтому світі»), радощі плоті, кабацький розгул, зіпсованість світу, мінливість долі, що часто набувала метафори «колеса Фортуни» - карнавальність. («Занепад освіченості» - наука сьогодні мука. Наука – хитрощі, лінощі, погані вчителі. Іронія щодо минулих часів – людей порівнюють із звірами, надаючи їм певної характеристики. В кінці згадується про Суд і виділяється заклики щодо замислення над «гріхами» в освіті.

«Безтурботна пісня» - книги – геть, краще веселитися! Прийшла весна – не до радощів, старість лякає хворобами, до богів подібні – кохаймося з дівчатами. У танку (веселощі) навіть вередливому стрінеться пара.) Амбівалентність: Відкинувши усі риси куртуазної манірності, ваганти у своїх поезіях виявляли глибоку ерудицію і розкутість думки. Їхня маргінальність щодо суворого ієрархізованого середньовічного суспільства у сполученні з рудиментами освіти обумовила дуалістичність їхнього світобачення – з одного боку, вони уславлювали радощі життя, з другого – ставилися до нього та свого місця в ньому (чи скоріше відсутності такого місця) з гіркою іронією. ( «Орден ваганів» - засуджуються багатії, приймаються до ордену усі, хто розуміється на бідності не залежно від національності. В ордені гуляють, їдять, до світанку не встають, «дві свити не мають», а як мають «програють». Тут живуть радісно ті, хто в безнадії чекає кращої долі.) Джерелами поезії ваганів слугують рукописні збірки ХІІ-ХІІІ ст. Найвідоміша з них – збірка «Carmina Burana» («Байренські пісні») з Бенедикт-байренського монастиря у Німеччині.

Амбівалентність: З формальної точки зору лірика ваганів відрізняється вченістю, знанням античних та християнських авторів, а паралельно – використанням фольклорних мотивів та образів.

Їй притаманна пародійність щодо лицарської літератури (зокрема, у зовсім іншій концепції кохання) («Весняна пісня» - дівчина-весна несе щастя для хлопців (тема кохання), дівоча краса).

, а також травестування та зниження церковно-релігійних жанрів. Серед творів ваганів є макаронічні (тобто такі, що використовують одразу дві мови_. Як правило, авторство цих віршів анонімне, за винятком таких відомих імен чи псевдонімів, як Гюг («Прімас») Орлеанський, Архіпіїта Кельнський та Вальтер Шатільонський. Поезія вагантів взагалі виховувала вільнодумців, яким в усі часи судилося розхитувати підвалини пересіченості і закостенілості.

39 Визначте, чим може приваблювати постать та поезія Франсуа Війона

На сьогодні є мало свідчень про життя поета. Точні відомості про Франсуа Війона можна запозичити тільки з його творів і судових архівів. Його життя — це черга арештів і вигнань. Але, попри це, творчість Франсуа Війона можна назвати унікальним явищем в середньовічній літературі Франції. Перші його балади наповнені любов'ю до життя, останні — з'єднані думкою про тлінність існування, про суперечності душі і тіла. Життя без пригод здавалося Франсуа прісним.

Творчість видатного французького поета Франсуа Війона – преший чудесний прояв людини, яка мислить, страждає, кохає, обурюється, глузує. В ній же чутна й та іронія, що приваблювала романтиків, і поєднання поетичної піднесеності з прозаїзмами, таке близьке сучасним поетам – від Рембо до Маяковського. Поета називали «найбільш єретичним з усіх поетів Франції», адже своїм світоглядом він порушував проблеми, які до того не порушував ніхто. Усю творчість Війона зараховують до періоду Високого Середньовіччя, так званого передВідродження – середини- кінця XV століття; періоду, коли на перший план виходить урбаністична тематика, такі твори відносять до міської літератури. Передували створенню такого роду творів новаторство трубадурів та міннезангрів, які у порівнянні з європейською лірикою попередніх епох, ввели в історико-культурний контекст куртуазність як домінанту лицарської культури Високого Середньовіччя.

Характеризуючи світоглядно- естетичний контекст не можна не відмітити, що Франсуа Війон був новатором свого жанру, адже він збагатив європейську літературу таким напрямком як «естетизація зла», яка в подальшому розвитку літератури знайде своє відображення у поезіях, зокрема Шарля Бодлера. Також варто зазначити, що в творчості Шарля Бодлера, і зокрема в даному уривку, чітко простежується екзистенційна тематика, потяг до роздумів над сенсом життя, переосмислення причини людського буття. Варто зазначити і появу поняття індивідуалізму.

(там за жанром може бути або епітафія, або балада – розберетесь)

Бала́да— жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Первісно — танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. У французькій поезії 14 століття балада набула канонічних ознак, мала постійні три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431–1463).

41

Екзистенціалізм - напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Екзистенціальні мотиви можна добре розпізнати в баладі поетичного змагання з Блуа. По суті, Війон розповідає про результати його власного вибору, як все обернулось в кінці. А вийшло так, що результати ці нетипові і взагалі протилежні від прийнятних для людей, наприклад «сміюсь від сліз, від балачок німію». Вся балада побудована на оксюмороні, що на мій погляд виражає свободу автора, факт, того ,що якби не сміхотворно все повернулося Війон погоджується з результатами власних дій, навіть якщо він «скрізь прийнятий і гнаний відусіль». Ще одним прикладом може бути його перша епітафія. Війон в глузуючій манері приймає свою майбутню смерть. Він навіть називає , які саме його дії призвели до цього – харцизство. Тобто Війон чітко розуміє результат своїх дій, і сприймає його, як власний вибір.

40

Франсуа Війон був найбільшим єретиком з усіх поетів Франції. Його Батьківщина в 1431 (коли народився Війон) являла собою жахливе видовище. Палали міста, неврожайні роки, надзвичайно суворі зими і чума, повсюди вештались розбійники, церква лютувала, боючись втратити владу, і тому вбивали ще більше людей. А з Італії приходили перші голоси Відродження. Можливо тому, що Війон народився й зростав в такому середовищі, де здається країна стала непотрібна нікому , забута Богом, Франсуа перейняв і на своє життя феномен чужості світові. Війон глузував зі всього, ставив під сумнів все – навіть віру, незважаючи на те, що його виховав капелан церкви. Все своє життя він провів в крайнощах : його саджали у в’язницю, від за допомогою зв’язків вибирався з неї, знову пакостив і його знову саджали у в’язницю. Так історія повторювалася багато разів. Він випадково вбив людину. Його чекала шибениця, але отримав він помилування. Він став суденом Сорбонни, але навчатись не хотів і знову робив щось протизаконне. Згодом приєднався до розбійників. Все його життя – це скитання зневіреного : світ , в якому він зростав є чужим для нього. Його світобачення знайшло відображення й в його творчості. Наприклад, його перша Епітафія у формі балади. Він, по суті, глузує зі смерті, глузує з самого себе. Чим не феномен чужості світу ? Адже це нетипово для людини , тим паче того часу. Особливо цей феномен проявився у Баладі прикмет. Франсуа пише, що він знає все, не знає лиш себе. Тобто він мав би розуміти себе, як частину цього світу, як те, що зростало в ньому, але він не розуміє. Бо він чужий. В Баладі поетичного змагання з Блуа, Війон так і пишу «чужинцем в рідному краю блукаю», «скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.»

42. Мотиви Еросу і Танатосу можна помітити в «Трістані та Ізольді». Ерос – це бажання, яке не стихає, яке нічим не можна задовольнити, яке відштовхує та уникає будь-яких спроб здійснитися у цьому світі, бо воно прагне охопити все. Танатос – інстинкт смерті. Саме кохання між Трістаном і Ізольдою є прикладом Еросу. Вони пристрасно бажали один одного, але бути разом не могли : часом через обставини, часом з вини самих себе. Момент, коли вони опинилися удвох в лісі, міг стати чудовим завершенням історії кохання, але цього не відбулось. На мою думку це підтверджує всепоглинущість їхнього кохання. Воно хотіло охопити все, а так бути не могло. Тому їхня історія продовжилась аж до смерті героїв. Що з іншого боку є підтвердженням присутності мотивів Танатосу – прагнення смерті. Уособленням Танатосу, на мій погляд, є Трістан. Звичайно, він, як лицар мав ризикувати своїм життям в боях і однією з його рис мала бути жертовність, але не всі випадки, коли Трістан міг загинути, можна пов’язати з його лицарським обов’язком. Наприклад, коли йому зрадив власний розум і він збожеволів. Тобто він знищив самого себе як особистість під гнітом обставин. Тут можна говорити про ментальну його смерть. Що також можна й назвати прикладом Танатосу.