16) Жанри релігійної літератури

1) житія святих (головна мета – прославити релігійний погляд); 2) легенди (жанр легенди носить більш народний характер, вільний від жорстокого аскетизму); 3) гімни; 4) видіння загробного життя (видіння потойбічного світу використовують, щоб залякати грішників, Великим грішникам показують видіння пекла. До праведників приходили видіння райського життя); 5) псалми.

Раннє середньовіччя

Тут знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям. Перші християнські автори, з одного боку, спирались на досвід античності, залежали від її досягнень і вже вироблених форм, а з другого - намагались позбутися цього впливу виробити свою систему поетичних образів і манеру викладу. Перед ними стояло складне завдання: викорінити зі свідомості новонавернених християн язичницькі уявлення й утвердити християнське вчення про створення світу, про безсмертя^[1] душі та неминучість розплати за земні гріхи в потойбічному світі. На зміну античним епічним поемам з їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли поеми, які розробляли біблійські сюжети. Одночасно з ними складалися житія святих - короткі сказання про мучеників за віру, про монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітним катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від багатих і знатних батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, «чудеса» біля гробу святого і, врешті, похвальне слово йому.

Зріле середньовіччя

Найбільш популярним на Заході було «Житіє святого Олексія», в якому найвиразніше проявилася аскетична доктрина. Поступово жанр житій урізноманітнювався, збагачувався новими деталями (включаючи патріотичний і політичний аспекти), захоплював описами далеких подорожей, подвигів, чудес і навіть гумором. Пізніше виникли легенди. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії святих; з часом - пов'язані з релігійним культом притчі про тварин, рослини тощо. Наприклад, притчі про лева, який безжалісно мордував язичників, але віддано служив християнам-пустельникам. З середини XII ст. з'являється велика кількість народних легенд про Богоматір, в яких розповідається про любов і співчуття Мадонни до простих людей. Популярною була французька віршована легенда «Жонглер Богоматері» (XIII ст.). Відома в Європі збірка «Золота легенда» Іакова де Ворагіне (XIII ст.) стала джерелом сюжетів для епосу, лірики, драми.Поширеним жанром були видіння, в яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. «Ясновидець», якому уві сні з'являлись картини загробного життя, зустрічав у раю чи в пеклі своїх сучасників і чув «голос з неба», який провіщав, що чекає кожного за його вчинки. Це вселяло в принижених і знедолених надію, що їхні утискувачі будуть покарані. Видіння дозволяли також пропагувати різні погляди і думки, виступати проти політичних і особистих ворогів. Ця особливість виявилась дуже живучою, вона була засвоєна і вагантами^[2], і представниками куртуазної та міської літератур (наприклад, «Роман про Троянду», «Видіння про Петра-Орача»), знайшовши довершений вираз у «Божественній комедії» Данте.Поширеними були також різні твори морально-дидактичного характеру з релігійною і світською тематикою: проповіді, повчання, молитви, притчі, байки та ін. Одночасно із епічними жанрами розвивалась і клерикальна лірика (гімни, пісні, віршовані молитви тощо), а також церковна драма. Вони увібрали в себе ряд фольклорних прийомів, виробили свої сюжетні схеми, поетичні образи, стиль.У клерикальній літературі, крім релігійної тематики, відбилися народні звичаї, побут, сподівання, а також властиве людині одвічне прагнення до зображення оточуючого світу.

17) Жанр житійної літератури до кінця IV ст. мав свою історію і сталу традицію. Розповіді про різноманітні „звернення” широко циркулювали в християнському середовищі. Характерними рисами були: розповідь про дві несхожі частини життя, важкий шлях до істини, раптове прозріння, сходження благодаті і т. д. Проте створений Августином твір в основних рисах був насправді оригінальним і неповторним. Назва „Сповідь” (Confessiones можна буквально перекласти як „Признання”) об’єднало три значення поняття сonfessio: розкаяння в гріхах, вдячність Творцю і сповідування віри. Саме тут захований принцип композиційної єдності, яка пов’язує перші дев’ять, перехідну десяту і заключні три книги „Сповіді”. „Сповідь” розповідає про той кінцевий підсумок, до якого, на думку Августина, повинен прийти кожен християнин. При цьому вона змальовує нам шлях конкретної людини. В „Сповіді”, таким чином, дуже вдало об’єднані два плани: з одного боку, на розповіді лежить відбиток вічних та необхідних для християнина істин, і тут йдеться про типове і обов’язкове; з другого — ця оповідь унікальна завдяки неповторності індивідуальної людської ситуації її автора. До того ж, від цього автора ми можемо очікувати найбільшої щирості. Даний твір був ще й автобіографічним, але жанр визначений як сповідь цілком основано. Сповідь вписується в структуру чарівної казки, що була вперше описана Проппом. Сюжетна схема сповіді як жанру присутня у творі: необхідність якогось пошуку порушує статику персонажу, той відправляється шукати когось чи щось, з ним трапляються різні пригоди, він проходить крізь різні випробування і, кінець кінцем знаходить те, що шукав. Повертається додому, одружується, відновлює собі людську зовнішність тощо. Св.Августин вклав у стару сюжетну схему абсолютно новий зміст, замість динаміки авантюр він показав динаміку розвитку особистості, її душевний, інтелектуальний та духовній поступ. Сам Августин визначив жанр як сповідь, але слід розуміти тогочасні конотації цього поняття. Сповідь-це покаяння перед Богом, вдячність Богові, звертання до загалу вірних із каяттям. Водночас відречення від попередніх духовно-інтелектуальних пошуків, котрі штовхали автора то до маніхейства, то до неоплатоніків. Увесь текст Сповіді насичений молитовними звертаннями до Господа. Цей стиль має свій першопочаток у дискусії Святого Письма, у жанрах гімнографії та псалму. Саме ця мовленнєва домінанта створює лірично-емоційну стильову цілісніть твору.

18) Теоцентризм - (від грец. theos - Бог), таке розуміння світу, у якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і його початок є дія. Принцип теоцентризма поширюється і на пізнання, де найвищу сходинку в системі знання займає теологія; нижче неї - філософія, яка знаходиться на службі в теології; ще нижче - різні приватні і прикладні науки. Середньовічна філософія була нерозривно зв'язана з християнством, тому загальфілософські і християнські ідеї тісно в ній переплітаються. Основна ідея середньовічної філософії – теоцентризм. Ясно, що в середні століття, в епоху теоцентризму, прагнули обґрунтувати правомірність представлень про Бога. Повсякденна релігійна свідомість вважала буття Бога очевидним остільки, оскільки кожна людина має поняття про нього. По Августину, Бог осягається в глибинах людської душі, варто тільки зануритися в них, і ви знайдете Бога неминуче. Теоцентризм - принцип, відповідно до якого Бог є центром, фокусом середньовічних філософських і релігійних представлень; конкретизує принцип абсолютної особистості.

19) ВИДІННЯ — жанр середньовічної  літератури, який являє собою розповідь відомого християнина про бачене ним у “потойбічному світі”. Це могла бути як благочестива, так і грішна людина, що після повернення” спокутує свій гріх. Видіння задовольняло інтерес віруючих до життя після смерті, до долі грішників у пеклі та праведників у раю тощо. Звичайно видіння мало певний настановчий характер, оскільки скеровувало людину на праведне життя.Розповіді “очевидців” про пекло, чистилище та рай були поширені як у візантійсо, так і у західно-європейському середньовічній літератуpi. Видінню притаманний багатий фантастичний первень, який поєднаний з побутовими, реалістичними образами та деталями. Іноді видіння були частиною житій святих та літописних оповідей. Ще за античних часів з’явились вигадані оповідання у формі видіння. (Платон, Плутарх, Ціцерон). Апогею цей жанр досяг у “Божественній комедії” Ланте. До 411 ст. видіння (крім сканд.) створювались латинською мовою. Так, першу частину ісландської “Елли молодшої” складає “Видіння Гульві” — своєрідний унікальний огляд давньогерманських міфів. На інші мови переклади з латини з’являються з XII ст., аз ХІІІ ст. — оригінальні видіння народними мовами. За своїми джерелами цей жанр пов’язаний з канонічною та апокрифічною релігійною літературою.Жанр видіння споріднений жанру чудес, бо видіння є також чудо. Як жанр він склався вже у ранньосередньовічній літературі: тут присутній стандартний план та набір образів і мотивів. “Зустрічі” з історичними особами, що мучаться на тому світі за негідне життя, давали можливість авторові висловити свої політичні пристрасті.

20) Жития (греч. βιος, лат. vita) — жанр церковной литературы, в котором описывается жизнь и деяния святых. Житие создавалось после смерти святого, но не всегда после формальной канонизации. Для жития характерны строгие содержательные и структурные ограничения (канон, литературный этикет), сильно отличающие его от светских биографий. Ее герои - исторические лица, а не выдуманные персонажи. Жизнеописания святых, агиография, - вид церковной литературы. В этом жанре писались житии-мортирии (о мученической смерти святого) и рассказы о монашеском житии, жизни праведника. Постепенно житие обогащается описанием посмертных чудес святого, рассказами о нем, несколько житий объединяются в одно. Многие из них воспринимаются со временем как документально-исторические. Развитие жанра жития выражалось в попытках отойти от канонов в использовании литературного вымысла, избежании прямолинейной дидактики, употреблении более простого и живого языка и происходило вместе с ростом

13.)) Восприятие времени варварами было антропоморфным, а наполненность времени определяла характер его протекания. В этом отношении поучителен терминологический анализ древнеисландского слова old. Первое его значение - “время”, “век”. Но это не хронологический век, насчитывающий определенное число сопоставимых по длительности временных отрезков. Век характеризуется своим содержанием, имеет моральный характер. В исландской эддической песне “Прорицание вёльвы”, рисующей мифологическую картину возникновения и истории мира, предсказывается, что перед концом мира “Братья начнут биться друг с другом, родичи близкие в распрях погибнут; тягостно в мире, великий блуд, век мечей и секир, треснут щиты, век бурь и волков до гибели мира; щадить человек человека не станет”

Этот век морального упадка характеризуется терминами sceggiold (“век секир”), scalmold (“век мечей”), vindold (“век бурь”) и vargold (“век волков”). Но слово old в песнях “Старшей Эдды” имеет и другое значение: “человеческий мир”, “люди”. В той же песне “Прорицание вёльвы” перечень карликов завершается словами: “перечень этот... вечно пребудет, пока люди живы” (rneQan old lifir) 5. Точно так же в “Речах Высокого”, в “Гренландских речах Атли” и в других эддических песнях термин old означает -“люди”. Вероятна связь слова old (англ. old, нем. alt) с а1а (лат. alere)- “вскармливать”, “рожать”, и это опять-таки указывает на тесную связь понятия времени с понятием органической жизни.

Культ предков, игравший огромную роль в жизни варваров, был связан с их отношением ко времени. Предок мог вновь как бы родиться в одном из своих потомков , - в пределах рода передавались имена, а вместе с ними и внутренние качества их носителей18. Прошлое возобновлялось, персонифицированное в человеке, который повторял характер и поступки предка. Поэтому могилы и курганы предков располагались бок о бок с усадьбами живых: то были даже не два разных мира, а единый мир, в котором прошедшее, настоящее и будущее оказывались рядооложенными и реально сосуществующими. Отсюда и упомянутая выше возможность оказывать воздействие на ход времени, причем не только настоящего, но и будущего. В известном смысле для варвара существует только настоящее время, но это очень емкое и широкое настоящее, не сводящееся к моменту , - оно включает в себя и прошедшее и будущее и не отделено от них сколько-нибудь резкой гранью.

Возвратиться к минувшим временам и оказать воздействие на будущее течение событий можно при посредстве магии. Можно прорицать будущее (как это делала, например, вёльва - колдунья в знаменитейшей из песен “Старшей Эдды”, предрекая конец и возрождение мира) и видеть его во сне (вещие сны играют немалую роль в сагах). Ведь, как уже указывалось, время не представляет для варварского сознания пустой абстрактной протяженности, оно - сама жизнь людей и качественно изменяется вместе с нею. Время - это солидарность человеческих поколений, сменяющихся и возвращающихся подобно временам года. Будущее время - это и судьба, Одна из трех норн, живущих у подножия мирового древа Иггдрасиль , - Урд (UrQr) представляет собой персонификацию судьбы, будущего, того, что должно свершиться (ср. сакс. wurth, англо-сакс. wvrd, англ. weird) 1

Время столь же реально и вещественно, как и весь остальной мир. Поэтому время можно упорядочивать и разделять , - так и поступили боги при сотворении мира: создав землю и небеса, они разделили время и установили его исчисление . Время можно предрекать и изменять его содержание. Следовательно, время для человека варварской эпохи - нечто совершенно иное, нежели для нас: это не форма существования мира, абстрагированная от вещей, а конкретная предметная стихия, ткань на станке богов, и норны обрезают нити ее - человеческие жизни.

Мифологическое (или мифопоэтическое) понимание мира характеризуется качественной неоднородностью как времени, так и пространства: подобно тому как некоторые части пространства сакральны, находятся под особым покровительством богов (капища, погребения, курганы, места собраний, усадьбы, посвященные богам), так и мирское, обыденное время перебивается моментами сакрального, праздничного времени. Таким образом, время в варварском обществе - не вне людей и не безразлично к их жизни и поступкам. Напротив, оно в них, поэтому-то на его ход, на самое его качество и можно воздействовать. Время - это цепь человеческих поколений. “Век” и “род людской” обозначаются одним словом, ибо век это и есть жизнь поколений людей. Аспект вечности, по-видимому, был чужд сознанию варваров, познакомившихся с ним под влиянием христианства . Отсутствие точности в исчислении времени сочеталось с большим интересом к установлению фактов прошлого и их последовательности.

14"Божественна комедія" є твором надзвичайно гармонійним. Поетика цього твору досі вважається неперевершеною з технічної точки зору. "Божественна комедія" складається з трьох частин — "Пекло", "Чистилище" та "Рай". Головні дійові особи "Божественної комедії" — сам Данте та його проводир Вергілій, давньоримський поет, якого вважають найпершим язичником, що перейнявся християнською вірою. Своїм твором великий італієць прагнув "вирвати усіх живих з кігтів недолі й повести їх до щастя". Зробити це Данте вирішив на власному прикладі. Проводячи своїх героїв та читача через кола пекла та чистилище до раю, автор продемонстрував усьому людству шлях до надії та спасіння душі. Для розуміння змісту "Божественної комедії" важливо те, що Данте намагається висвітлити в ній глибокий зміст буття, його тришаровий склад: свою власну життєву драму, світ природи, історію людства. Таким чином, автор звертався не тільки до сучасників, але й до найвіддаленіших нащадків.

Подорож потойбіччям починається з пекла. Спочатку Данте описує похмурий ліс, який асоціюється в нього з тогочасною Італією. Головною бідою своїх сучасників Данте вважав егоїзм, гордість у суміші з насильством, схильність до земних радощів. Три звіра — пантера, лев та вовчиця, які послідовно з'являються перед нами, — символізують згадані вади людської вдачі.

Однією з вершин світової літератури вважається опис дев'яти кіл пекла. Над пекельною брамою накреслено напис:

Ніщо не вічне, я ж на всі віки.

Лишайте сподівання всі, хто входить.

Ці рядки нагадують про те, що людське життя, позбавлене жодних сподівань, перетворюється на справжнє пекло. Данте неодноразово підкреслює, що чим глибше гріх проникає в людську душу, тим страшніша кара чекає на неї. Отже, у першому колі пекла знаходяться нехрещені немовлята і доброчесні нехристияне, у другому караються порушники шлюбної вірності, у третьому — черевоугодники, у четвертому — скнари і марнотратники, у п'ятому — гнівливці, у шостому — єретики, у сьомому — насильники, у восьмому — обманщики, звідники, спокусники, підлесники, святокупці, віщуни, хабарники, лицеміри, злодії, лукаві порадники, призвідники розбрату, фальшивники металів, фальшивники людей, грошей і слів, у дев'ятому — найрізноманітніші зрадники на чолі з Іудою, Брутом та Касієм. Данте висловлює думку, що людина, яка у своїх вчинках не керується вірою, надією та любов'ю, вкидає себе до пекла ще за земного життя.

Згодом Данте потрапляє до Чистилища. Там він піднімається нагору і знаходить те, що втратило людство, тобто совість та самостійність волі.

Третя частина "Божественної комедії" відкриває читачеві новий світ, сповнений краси і добра. На берегах Святосяйної річки пламеніють вогняні квітки — душі праведників, Вище розташований престол Бога. Він ніби обіймає весь Всесвіт:

Уяву сила зрадила була,

Та, мов колеса, ясні і веселі,

Жадобу й волю далі повела

Любов, що водить сонце й зорні стелі.

Данте приходить до розуміння, що світом рухає любов. Саме вона дає гармонію і красу світобудові.

Сам Данте вважав "Божественну комедію" твором, осяяним горнім світом, Головною метою людства, за думкою автора, є вивільнення з пут егоїзму та інших вад, що кінець кінцем призведе до повного злиття людського і божественного начал у межах цільної людської особистості