Середньовіччя, «Адвокат Патлен

Протягом 12-13 ст. відбувається бурхливий розвиток міст. Поети все більше зображують повсякденне життя, використовуючи алегорію, коміко-сатиричні мотиви ти народну мову. На цьому тлі відроджується драма в нових проявах, але як і вперше з ритуалу. До цього списку належить твір «Адвокат Патлен». Це яскравий зразок драматичного твору, де діалоги героїв переплітаються з елементами комічного. Ми бачимо, як герої твору відстоюють кожен свою позицію, використовуючи агони. В глядача (чи читача) це викликає сміх, спрямований на висміювання та засудження вчинків героїв. Уся дія, яка відбувається в суді, має ігровий початок, насамперед це видно із суперечки між Патленом та Сукончиком. Кожен із них відстоює свою позицію, зацікавлюючи глядача. В цьому уривку ( творі) яскраво відчувається алегорія, яка примушує глядача винести для себе певний урок. З однієї сторони, перед нами виступає хитрий адвокат, який у всьому шукає вигоду, а з іншого - не менш хитрий пастух. Глядач розуміє, що як гукнеш, так і відгукнеться. Крім того, перед нами також постає образ суді, як уособлення влади, з усіма її темними сторонами. Із того, що суддю зовсім не цікавить справедливість та істина, а лише тривалість судового процесу, ми приходимо до висновку, що кожен зацікавлений лише в своїх інтересах. Також, в творі використана велика кількість метафор, епітетів, фразеологізмів та ін.., щоб зробити твір простішим для сприймання та ближчим до простого люду. Таким чином, середньовічна драма, просякнута карнавальнісстю та ігровими мотивами, виходе з рамок лицарської напищеності та духовної заборони, звертаючись до пересічного глядача чи читача.

Середньовіччя- Піп Аміс.

Із розвитком міст у 12-13 століття починає розвиватися нова література ,яку могли писати майже всі верстви населення. Так як у Німеччині риси традиційного феодального суспільства зберігаються довше, тому такий жанр ,як шванк, з*являється лише в 13 столітті. Твір Піп Араміс» Штрікера з*являється майже одразу після того як з*являється даний жанр. Твір зовсім не схожий на твори лицарської доби. Автор звертається до буденний, пересічних питань, використовуючи комічну форму подачі. Ми сприймаємо цей твір як анекдот, в основі якого лежить глибокий зміст: автор висміює дурнів та боягузів, показує, як страхи можуть керувати нашою свідомістю, змушуючи нас сприймати і вірити в нісенітниці. В творі представленно дві абсолютно протилежні сторони: верхівку та низ суспільства, а саме короля та дурня, який виявився набагато розумнішим. Скоріше за все, метою цього твору було висмієння страху перед очевидними речами. Метафорично виступає образ картини, яка виступає як щось омріяне, але нереальне, в яке людина сама себе змушує вірити. Також картина, як певний об*єкт, є образом нав*язаної думки, яку нам диктують щоденно, а ми їй сліпо віримо і наслідуємо. Слід згадати і про образ дурня, який не боїться висловлювати свою думку. Насправді слова дурня є дикими і нерозумними лише спершу, так як наділі лише він залишається правим. Дурень виступає як символ чогось нового, якоїсь нової позиції, точки зору, яка спочатку беззаперечно відкидається суспільством, але з часом стає типовішою, аж поки зовсім не буде прийнята суспільством. Також, важко не згадати про попа, який, з однієї сторони, постає перед нами як шахрай, який хитрістю здобуває перемогу, а з іншого – є прикладом кмітливця, який не ускладнює собі життя заплутаними дорогами, а лише використовує свою голову для досягнення бажаного результату. І на кінець, варто зазначити, що віршована форма твору створює художню-ігрову нарацію.

37 ))Найбільш популярним жанром міської літератури є жанр реалістичної віршованої новели, званий у Франції фабліо, в Німеччина Шванк. Виникнення фабліо відноситься, мабуть, до середини XII в. За своїм характером фабліо досить відмінні як від церковної легенди, так і від куртуазного ле. Понад півтори сотні дійшли до нас фабліо розробляють ситуації і сюжети зазвичай комічного або авантюрного характеру, ніколи не виходячи за межі реалістичного побутового зображення, нерідко загострюємо сатирично. Звичайно, реалізм фабліо ще сильно обмежувати середньовічного розвитку. Фабліо нерідко лубочних, примітивні, їх комізм грубуватий. Зате вони підкуповують своїм плебейським запалом, своєю молодою веселістю, невимушеністю свого розповідного тони.

Фабліо мало в середньому близько триста рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, аж до непристойного, але багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження.

Фабліо надзвичайно цікаві не лише, як літературні пам'ятки Середньовіччя, але й як джерело про тогочасне життя різних суспільних прошарків. Важливим є возвеличення розуму, нехай і в жартівливій манері. Автори фабліо стають, як правило, на бік пригноблених, ніж панівної верстви. Ці риси фабліо роблять їх разом з "Романом про троянду" чи "Романом про лиса" важливою предтечею гуманістичної літератури епохи Відродження. У XVI столітті з фабліо постав жанр прозових новел. У німецькій літературі під впливом фабліо постали німецькі шванки. Фабліо були невичерпним джерелом народних сюжетів. Їхній вплив можна віднайти в творчості Бокаччо, Чосера, Рабле, Мольєра, Лафонтена, і навіть у Бальзака (див. «Contes drôlatiques») та Анатоля Франса.

38)) Фарс (від фр. Farce, буквально «фарш») - найпопулярніший жанр середньовічної драми, невеликі комічні п'єси побутового змісту, близькі за тематикою до фабліо. Як правило, написаний восьмісложним віршем, яких, згідно з каноном, від 300 до 600 (виняток - фарс «Адвокат П'єр Патлах», що нараховує 1599 віршів). Найбільш ранній з відомих нам фарсів, це фарс «Хлопчик і сліпий», створений у другій половині XIII в. (між 1266 і 1282 рр..)

Це жанр типово міської літератури. Саме міське життя з її своєрідною специфікою наповнила його сюжетами, темами, образами і створила сприятливі умови для розквіту фарсу. Титульний лист видання "Фарсу про Патлене". Париж, близько 1500 Фарс писався для широких кіл городян, відбивав їхні інтереси і смаки (представники інших станів, у першу чергу дворяни і селяни, зображуються у фарсі не дуже часто). Фарс оперує готовими типами - масками. Такі шахрай-монах, шарлатан-лікар, дурний чоловік, сварлива і зрадлива дружина і т. д. В фарсі обличается користолюбство багатих городян, висміюються індульгенції, викривається розпуста ченців, клеймуються феодальні війни і т. д. Найбільшу популярність здобули французькі фарси XV в .: «балію», «Адвокат П'єр Патлах» та ін.

39)) Ли́царський рома́н (фр. romanz) — оповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований.

Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленої художньої видумки та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури. "Роман втілює мрію про щастя, відчуття сили, волю до перемоги над злом. Саме в цьому, поза всяким сумнівом, полягала його первинна соціальна функція: вона на багато століть пережила умови, які викликали її до життя. " ^[1]

Самі середньовічні французи розуміли термін «роман» широко, включаючи перекладання різноманітних героїчних і любовних історій «романською», тобто старофранцузькою мовою, але не на теми французької національної історії. Таким чином, «роман» протистояв, з одного боку, літературі латинською мовою, включаючи і латинські джерела античного циклу, а з іншого — французькому героїчного епосу, жестам, «пісням про подвиги». Лицарський роман охоче вдається до атмосфери казковості і прямого використання казкових мотивів і фантастики. Він байдужий до національного минулого і різко пориває з французькою історичною тематикою.

Рицарський роман – умовна назва, повинна було свідчити, що перед нами оповідання романською мовою. І лірика, і романи створювалися не на

латині, а на романських мовах.

Головний герой - мандрівний рицар. Прототипи - рицарі-однощитники.

Збираючись у хрестовий похід, рицар закладав і продавав все майно, на

батьківщину найчастіше повертався збіднілим. Вони ставали розбійниками.

Був й інший шлях для таких рицарів - вони наймалися в міську варту. У

Середні віки складалася практика майорату - спадщина не ділиться, усе

дістається старшому. Молодші сини йшли або в ченці, або у такі ж

рицарі-однощитники.

Джерела оповідання - почерпнуті на сході легенди й перекази, які прийшли

в зіткнення з кельтськими легендами. Також – цикл переказів про короля

Артура. Рицарські романи вигадливі – наявні невтримна фантазія, а разом

з тим детальний опис побуту британських островів. Третє джерело -

античність, Вергілій й Овідій.

Виділяють три типи рицарських романів: античний, бретонський і східний

(ідилічний). Найбільш ранній - античний, вплив Вергілія, Овідія й

Олександра Македонського.

Один з перших рицарських романів - роман про Олександра. Це не зовсім ще

рицарський роман. Рицарський роман повинен мати рицаря і подвиги в ім'я

прекрасної дами. Олександр Македонський давав матеріал про виховання,

про коней, про битви, але дами не було. З Вергілія брали трикутник

Дідона-Еней-Лавінія. Автори переінакшували сюжет: любов Дідони була

некуртуазна, тому Еней її кинув, а от Лавінія - прекрасна дама - у

Вергілія про неї майже немає інформації, тому автори домалювали її на

свій смак.

Східний - уже не зовсім роман. Він одноманітний, але його любили. Сюжет

завжди однаковий: дія відбувається або на сході, або в Європі. Східний

рицар після бою знаходить на полі бою християнську дитину (дівчинку) і

виховує. Син східного рицаря хоче женитися на цій християнці, тому її

прагнуть відправити в гарем. Хлопчик шукає її, переодягається жінкою.

Усе закінчується весіллям. У європейському варіанті її продають

вікінгам. Приклади – «Флуар і Бланшефлер», «Окассен і Ніколлет».

Основним ареалом, де з'являються рицарські романи, був північ Франції й

володіння англійських Плантагенетів. Це бретонський рицарський роман.

2. Особливості бретонського рицарського роману

Бретонський рицарський розман розділяють на 4 групи:

бретонські ле;

артурівські романи, романи про рицарів круглого столу;

романи про святий Грааль;

окремо – романи про Трістана й Ізольду.

Ле - зберігся збірник 1175 року англо-нормандської поетеси Нарли

Французької. 12 ле. Ле - це віршована новела любовно-авантюрного змісту

із трагічним фіналом. Фінал трагічний завжди. Ле «Гора двох закоханих»:

король видає дочку заміж за того, хто на руках без зупинки підніме неї

на вершину високої гори. Один рицар доносить її, але вмирає на самій

вершині, вона помирає від скорботи за ним.

Роман про Трістана та Ізольду –

яскрава вершина рицарського роману

Збереглося в оригіналі два уривки (1190 й 1175 рік) - два автори Тома й

Беруль. Бедьє дає відновлену версію. Цікавить те, що перед нами не

вигадана «іграшкова» любов, а сьогоденне плотське почуття. Любовний

трикутник. Специфіка - немає негативних персонажів. Тут всі протагоністи

позитивні. Марк виховує Трістана, для Трістана це втілення ідеалу

короля, батька, монарха. Ситуація найбільше мучить Трістана. Королева.

Ізольда більш емоційно імпульсивна, більше всіх віддається почуттю. Вона

з Ірландії - країни загадок, містики, це інший – чаклунський і

варварський світ.

Паралель із Медеєю. Марк ставиться до них з розумінням і батьківською

гордістю, розуміє, що їхнє поводження кладе на них і на нього тінь, але

чисто по-людськи розуміє. Маса перипетій. Древні не могли пояснити

механіку виникнення почуття - чарівний любовний напій, випадково

випивають під час подорожі. Але проходить три роки, напій повинен

перестати діяти, але вони усе ще люблять один одного.

Кульмінація: вигнання Трістана й Ізольди. По одній версії вони три роки

живуть у лісі. Один раз їх вистежують барони, приходить король Марк,

вони сплять. Марко знаходить їм виправдання - між ними лежить меч. Не

вбиває їх, а залишає три символи - міняє перстень Ізольди (знак

дружини), меч Трістана (знак короля) і рукавичку (знак васала). Вони

повертаються. Трістан іде й знаходить собі дружину Ізольду Білоруку,

схожу на ту Ізольду. Але він нещасливий. Закінчується все смертю:

Трістан занедужує, урятувати його може тільки Ізольда. Марк відпускає

Ізольду. Але Ізольда Білорука обманює Трістана - вона говорить, що на

кораблі чорне вітрило, виходить, що Ізольда не приїде. Трістан помирає,

Ізольда теж. Тут некуртуазна любов.

Таким чином, в лицарському романі відбилися ідеали й традиції лицарства.