45 Пит. Середньовіччя

Страждання, муки і терпіння, а навіть і смерть заради кохання вважали вершиною почуттів, притаманних лише витонченим і духовно багатим особистостям. Яскравим прикладом такої любовної історії є «Трістан та Ізольда». Семантика нещасливого взаємного кохання займає чільне місце в цьому романі.

Закохані не можуть бути разом все життя, але не можуть бути разом все життя, але не можуть і одне без одного, хоча усвідомлюють гріховність свого почуття. В основі концепції їх любові – страждання і безвихідь. Перешкоди, небезпека ще більше розпалюють пристрасть і головні герої знов кидаються у вир почуттів, ідуть на смерть заради кохання.

Нещасливе кохання , хоч і не взаємне було також у Ізольди Білорукої та Короля Марка,яке було наслідком кохання Трістана та Ізольди Золотокосої. Їхнє нещасливе кохання було вірним, шаленим, хоч і суперечливим. І вони стали вічними образами світової літератури, ідеальними коханцями усіх часів.

Бажання Ізольди страждати, поки страждає Трістан, зовсім не викликане піклуванням про нього, але їй приємно, що вона «страждає»,як і той хто її любить. Отак приносячи біль один одному вони кохали. Вони розуміють, що їм не бути разом, але і не в силах пережити розлуки, їхня вічна доля – пристрасний потяг і одночасно втеча один від одного і знову вселадна любов, яка вселяє в них відчайдушну сміливість і готовність будь – якими шляхами досягнути щастя. Але «незаконність» їх відносин, усвідомлення безвихідності становища і безрезультатності їх стосунків невблаганно веде героїв до трагічного кінця.

47)У ХІ ст. центрами культурного життя у Західній Європі стали міста. Міська культура була вільнодумною та антицерковною і тісно пов’язаною з народною творчістю. Найяскравіше ці риси проявилися у міській літературі, яка створювалась на основі народної мови на противагу латиномовній літературі.

Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели, байки, жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). Їм характерні сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалась ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям. Мудрість народу набула форми прислів’я та приказок. Церква переслідувала міських поетів.

Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був «Роман про Лиса», у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного Вовка Ізенгріна, сильного та дурного ведмедя Брена.

У ХІІІ ст. зароджується міське театральне мистецтво. Театралізовані дійства (так звані міські «ігри») мали світський життєвий характер. Виразними засобами цих дійств були фольклор, творчість бродячих акторів – жонглерів, танцюристів, співаків, музикантів, акробатів, фокусників. У ХІІІ ст. найулюбленішою була «Гра про Робена і Маріон». Театралізовані «ігри» розігрувалися на міських площах, вони відтворювали народну культуру Середньовіччя.

Носіями духу протесту та вільнодумства були мандрівні школярі та студенти – ваганти, що були опозиційно настроєні до церкви та існуючих порядків. Ваганти створили своєрідну поезію і пісні латинською мовою, в яких оспівували радість життя. Так, поезія французького поета ХV ст. Війона насичена терпким смаком життя, ліризмом, трагічними протиріччями та драматизмом. У його віршах – страждання простих людей, їх оптимізм та бунтарські настрої того часу.

Ідеями вільнодумства пройнята досить популярна у ХІV ст. філософсько-алегорична поема «Роман про розу». Автори поеми Гільйом де Лоріс і Жан де Мен оспівують Природу та Розум, критикують класову структуру феодального суспільства.

Для розвитку середньовічної культури велике значення мала творчість видатного поета і мислителя, флорентійця Данте Аліг’єрі (1265–1321 рр.). Кращим його твором є «Божественна комедія», у якій автор створив величну картину світу, природи, буття суспільства та людини. Він веде читача через пекельні муки, чистилище, до бажаного раю, щоб знайти мудрість, зміцнити людський дух заради ідеї добра.

Демократичні та реалістичні тенденції, що поширювалися наприкінці Середньовіччя, проявилися у творчості інших видатних письменників і поетів. Це творчість іспанського воїна та письменника Хуана Мануеле (збірник повчальних оповідань «Граф Луканор»), англійських поетів Джефрі Чосера («Кентерберійські оповідання») та Уїльяма Ленгленда («Видіння Уїльяма про Петра Орача») та ін. З часом міська культура стала невід’ємною складовою частиною народної культури в цілому.

Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал – масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори – гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині – шпільманами, в Іспанії – хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам’яті народу.

47-48. Середньовічна драматургія. Жанри.

Середньовічний театр.

Театр у формі літургічної драми був відроджений у Європі Римською католицькою церквою. Коли церква шукала шляхи розширення свого впливу, вона часто пристосовувала язичеські і народні свята, багато з яких містили театралізовані елементи. У Х столітті багато церковних свят забезпечували можливість драматизації: загалом кажучи, і сама меса є не більш ніж драмою.

Певні свята були знамениті своєю театральністю, як, наприклад, хід до церкви у вербну неділю. Антифоні або питально-відповідні, пісні, меси і канонічні хорали являють собою діалоги. В IX столітті антифоні передзвони, відомі як тропи, були включені в комплекс музичних елементів меси. Триголосні тропи (діалог між трьома Маріями та ангелами в могили Христа) невідомого автора приблизно з 925 р. уважаються джерелом літургійної драми. В 970 році з'явився запис інструкції або керівництва до цієї невеликої драми, що включає елементи костюму та жестів. [, 46]

Церковна драма.

Протягом наступних двохсот років літургічна драма повільно розвивалася, убираючи в себе різні біблійні історії, що розігрувалися священиками або хлопчиками з хору. Спочатку в якості костюмів та декорацій використовувалися церковні одягання і існуючі архітектурні деталі церков, однак незабаром були винайдені більше церемонні деталі оформлення. У світі розвитку літургічної драми, у ній послідовно представлялися багато біблійних тем, як правило, що зображували сцени від створення миру до розп'яття Христа. Ці п'єси називалися по-різному - пасіони (Страсті), міраклі (Чудеса), святі п'єси. Відповідні декорації піднімалися навколо церковного нефа, звичайно з небесами у вівтарі і з Пекельною пащею - мистецьки зробленою головою монстра з роззявленою пащею, що персоніфікувала вхід у пекло - на протилежному кінці нефа. Тому всі сцени п'єси могли бути представлені одночасно, причому учасники дійства пересувалися по церкві з одного місця на інше залежно від сцен.

Сходить до станової літератури. Подібність чимсь із грецькою драматургією: у діоніському культі створювалися всі елементи драми. Точно також всі елементи драми сходилися і у церковно-християнській службі: поетичне, пісенне слово, діалог між священиком і парафіянами, хором; переодягання священиків, синтез різних видів мистецтва (поезії, музики, живопису, скульптури, пантоміми). Всі ці елементи драматургії були в християнській службі - літургії. Потрібний був поштовх, який би змусив інтенсивно розвиватися ці елементи. Таким поштовхом стало те, що церковна служба велася на незрозумілій латинській мові. Тому виникає думка супроводити церковну службу пантомімою, сценами, пов'язаними зі змістом церковної служби. Такі пантоміми проводилися тільки священиками, потім ці вставні сценки здобували самостійність, просторість, їх почали грати до і після служби, потім виходили за стіни храму, проводили подання на ринковій площі. А за межами храму могло зазвучати й слово зрозумілою мовою. [, 21]

П'єси, мабуть, складалися з епізодів, охоплювали буквально тисячолітні періоди, переносили дії у всілякі місця та представляли обстановку і дух різних часів, а також алегорії. На відміну від грецької античної трагедії, що чітко фокусувалась на створенні передумов і умов для катарсису, середньовічна драма далеко не завжди показувала конфлікти та напругу. Її метою була драматизація порятунку роду людського.

Хоча церква підтримувала ранню літургічну драму в її дидактичній якості, розважальність і видовищність підсилювалися та починали переважати, і церква почала висловлювати на адресу драми підозрілість. Не бажаючи губити корисних для себе ефектів театру, церква пішла на компроміс, винісши драматичні дійства зі стін самих церковних храмів. Те ж саме речовинне оформлення стало відтворюватися на ринкових площах міст. Зберігаючи свій релігійний зміст і спрямованість, драма стала набагато більше світської по своєму постановочному характері.

Середньовічна світська драма.

В XIV столітті театральні постановки зв'язувалися зі святом Тіла Христова і розвивалися в цикли, що включали до 40 п'єс. Деякі вчені вважають, що ці цикли розвивалися самостійно, хоча й одночасно з літургійною драмою. Вони представлялися для громади протягом цілого чотирьох - п'ятирічного періоду. Кожна постановка могла тривати один або два дні та ставилася один раз на місяць. Постановка кожної п'єси фінансувалася яким-небудь цехом або торговельною гільдією, причому звичайно намагалися по можливості зв'язати спеціалізацію цеху із предметом п'єси - наприклад, цех кораблебудівників міг ставити п'єсу про Ноя. Оскільки виконавцями були часто неписьменні аматори, анонімні автори п'єс прагнули писати примітивними віршами, які легко запам'ятовуються. У відповідності із середньовічним світоглядом, історична точність найчастіше ігнорувалася, і далеко не завжди дотримувалася логіка причинно-наслідкових зв'язків.

Реалізм використався в постановках вибірково. П'єси повні анахронізмів, посилань на чисто місцеві і відомі лише сучасникам обставини; реаліям часу та місця приділялася лише мінімальна увага. Костюми, обстановка і начиння були суцільно сучасними (середньовічними європейськими). Щось могло зображуватися дуже точно - збереглися повідомлення про те, як актори ледь не вмирали внаслідок занадто реалістичного виконання розп'яття або повішення, і про акторів, які, граючи диявола, буквально згоряли. З іншого боку, епізод з відступом води Червоного моря міг позначатися простим накиданням червоної тканини на єгиптян-переслідувачів у знак того, що море поглинуло їх. [, 167]

Вільна суміш реального і символічного не перешкоджала середньовічному сприйняттю. Видовища та народні п'єси ставилися всюди, де тільки можливо, і пекельна паща звичайно була улюбленим об'єктом додатка сил для майстрів механічних чудес і піротехніків. Незважаючи на релігійний зміст циклів, вони усе більше і більше ставали розвагами. Використалися три основних форми постановок. В Англії самими звичайними були карнавальні візки. Колишні церковні декорації змінилися ретельно розробленими пересувними сценами, які переміщалися в місті з місця на місце. Глядачі збиралися в кожнім такому місці: виконавці працювали на площадках візків, або на підмостках, побудованих на вулицях. В Іспанії робили також. У Франції застосовувалися синхронні постановки - різні декорації піднімалися одна за іншою по сторонах довгого, піднятого помосту перед тими, що зібралися глядачами. Нарешті, знов-таки в Англії, п'єси іноді ставилися «вкругову» - на круглій площадці, з декораціями, що розміщалися по окружності арени й глядачами, що сидять або коштують між декорацією. [, 152]

П'єса-мораліте

У той же самий період з'явилися народні п'єси, світські фарси і пасторалі здебільшого анонімних авторів, які завзято зберігали характер мирських розваг. Все це впливало на еволюцію п'єс-мораліте в XV столітті. Хоча й написані на теми християнського богослов'я з відповідними персонажами, мораліте не були схожі на цикли, оскільки не представляли епізоди з Біблії. Вони були алегоричними, самодостатніми драмами і виконували їх професіонали, такі, як менестрелі або жонглери. П'єси, такі, як «Людина» («Everyman»), звичайно трактували життєвий шлях індивіда. У числі алегоричних персонажів були такі фігури, як Смерть, Обжерливість, Добрі Справи й інші пороки й чесноти.

Ці п'єси місцями важкі й нудні для сучасного сприйняття: римування віршів повторюються, носять характер імпровізації, п'єси в два-три разів довше драм Шекспіра, а мораль оголошується прямолінійно та повчально. Однак виконавці, вставляючи в подання музику і дію та використовуючи комічні можливості численних персонажів пороків і демонів, створили форму народної драми. [, 38]

Світський балаганний театр, бродячий театр.

Разом зі світськими акторами в церковну драму проникають елементи світської драми, побутові й комічні сценки. Так відбувається зустріч перших і другий драматичних традицій.

Драматичні жанри:

Містерія - (від лат слова «таїнство») - це релігійна драма на сюжети з Біблії, що розігрувались спочатку на паперті (ґанку перед костелом) або на майдані. Містерії поділялись на три цикли: старозавітний, новозавітний і апостольський. Найбільш відомою новозавітною містерією була "Страсті Господні", яка складалася з 35 тис. віршів і йшла протягом 4 днів. Інколи в ній брали участь до 400 виконавців. Містерії, за звичай, влаштовувалися за кошти міської влади, братств і ремісничих цехів на Пасху, Різдво та інші церковні свята. інсценування певного епізоду Священного Писання, містерії анонімні («Гра про Адама», «Містерія страстей господніх» - зображували страждання та смерть Христа).

Міракль - (від латинського слова «чудо») - це віршована драма, в основу сюжету якої покладено розповідь про чудо, яке створив один із святих або Діва Марія. Часто міраклі відображали і соціальні конфлікти епохи, це, як правило, теми морального осуду невідповідної або й ганебної поведінки феодалів і священиків. Міраклі ставились на сценах міських аматорських театрів, а також виконувались учнями церковних шкіл. Зображення чудес, які творять святі або Богородиця. Цей жанр можна віднести до віршованого жанру. «Міракль про Теофіла» - побудовано на сюжеті взаємини людини з нечистою силою.

Фарс - маленька віршована комічна сценка на побутову тему. У центрі - дивний, безглуздий випадок. Це невеличкі п'єси анекдотичного характеру, в яких дотепно викриваються розпуста ченців, зажерливість заможних громадян, продажність суддів, висміюються феодальні грабіжницькі війни, папські індульгенції. Самі ранні фарси ставляться до XIII ст. Розвиваються до XVII ст. Фарс ставиться в народних театрах, площах.

Мораліте. Основне призначення - повчання, моральний урок аудиторії у вигляді алегоричної дії. Основні персонажі - алегоричні фігури (порок, чеснота, влада). Розділились на алегорії («героями» яких є алегоричні уособлення чеснот, пороків або певних рис людини - Справедливість, Заздрість, Мужність тощо) та історії (які торкалися тем сімейної та суспільної моралі)

Фарси і мораліте – мали більш світський характер

Міська література в середні століття виявилася досить багатим і різнобічним явищем. Це розмаїтість жанрів, розвиток трьох родів літератури, багатогранність стилю, багатство традицій - все це забезпечувало деякій верстві населення більші можливості та перспективи. Крім того, її городянам відкривалася сама історія. Саме в місті в епоху Середньовіччя почали формуватися нові для феодального світу товарно-грошові відносини, які і стануть основою майбутнього капітального миру. Саме в надрах третього стану почне формуватися майбутня буржуазія, інтелігенція. Городяни почувають, що майбутнє за ними, упевнено дивляться в завтрашній день. Тому в XIII ст. - столітті інтелектуальної освіченості, науки, розширення кругозору, розвитку міст і духовне життя городян почне істотно мінятися.