4.Завдання та зміст роботи з виховання звукової культури мовлення у різних вікових групах. Етапи навчання дітей правильної звуковимови. Методика обстеження звукової сторони мови дітей

Звукова культура мовлення — складова загальної мовленнєвої куль­тури людини. Становлення звукової культури мовлення відбувається в період раннього і дошкільного віку. Поняття «звукова культура мов­лення» здебільшого використовується у професійному обігу дошкіль­ної лінгводидактики.

Завдання і зміст роботи з виховання звукової культури мовлення викладено у програмі виховання та навчання в дошкільному закладі.

У вихованні звукової культури мовлення використовують різно­манітні прийоми та методи навчання. Серед прийомів навчання провід­не місце посідають артикуляція звуків, імітація правильної звуковимо-ви, зразок мовлення вихователя, відображене та сумісне мовлення («Зро­би так, як я», «Скажи так, як я», «Повтори за мною», «Давай скажемо разом»), доручення, ігрові прийоми.

Методами виховання звукової культури мовлення є дидактичні ігри, вправи, рухливі ігри, розповіді зі звуконаслідуванням, оповідання, вірші, чистомовки, скоромовки, лічилки, розглядання картинок, настільно-дру­ковані іі’ри.

Основними методами виховання звукової культури мовлення є ди­дактичні ігри та вправи, в процесі яких удосконалюються всі компо­ненти звукової культури мовлення. Щоб навчити дітей правильно й чітко вимовляти звуки, пропонують такі ігри: «Вимов так, як я», «Ор­кестр», «Назви і відгадай», «Крамниця», «Комар», «Покатаймося на конику», «Жуки», «Літаки», «Що сказав (взяв) Петрушка?», «Виправ Незнайка», «Допоможемо Буратіно», «Чого не вистачає?», «Луна», «Па­ровоз», «Підкажи Петрушці звук», «Ось так вимовляються звуки».

Розвитку фонематичного слуху сприятимуть ігри: «Тиша», «Теле­фон», «Зіпсований телефон», «Тиха і голосна музика», «Що як зву­чить?», «Відгадай звук», «Упізнай, хто це?», «Тук-тук», «Зозуля», «Про що говорить кімната (вулиця, ліс)?», «Доручення», «Хто краще чує?».

Для розвитку мовленнєвого дихання пропонують ігри: «Сніжинка», «Летять сніжинки», «Листочки», «Вітерець», «У лісі», «Вітряк», «У кого далі полетять пелюстки?», «Дмухай сильніше». Для вироблення інто­наційної виразності мовлення (сили голосу, темпу, логічних наголосів, інтонації, ритму) ефективними є такі ігри: «Мавпочки», «Хто що по­чув?», «Тихо — голосно», «Пішли-поїхали», «Вимови так, як я», «Допо­можемо Незнайку».

З метою формування у дітей уміння виконувати звуковий аналіз слів, закріплювати знання про слово і речення, доцільно проводити такі ігри: «Добери різні слова», «Підкажи слово», «Чи подібно звучать слова?», «Слова забули своє місце», «Упіймай м’яч», «Живі слова», «Як Мишко вчився говорити?», «Про Сашка і сніговика», «Що написав нам Петруш­ка?», «Ведмедик дізнається», «Що таке наголос?», «Як звати друзів?».

З дітьми середньої та старшої груп можна вивчити тексти скоромо­вок. Скоромовка, або спотиканка, — жанр народної творчості — жар­тівливий вислів, спеціально скомпонований із важких для вимови слів, яким часто розважаються діти, намагаючись швидко його вимовити. Основна мета скоромовок — формування чистого й правильного мов­лення, закріплення артикуляції важких звуків та розвиток мовленнє­вого апарату. На кожний звук, яким опановує дитина, пропонується відповідна скоромовка. Наприклад, є скоромовки невеличкі за роз­міром, у кожному слові яких повторюється лише один звук з твер­дою чи м’якою вимовою («Босий хлопець сіно косить»); скоромовки зі складним поєднанням відразу кількох важких звуків: шиплячих, свис­тячих і сонорних («Прийшов Прокіп, налляв окріп»); скоромовки з незвичним поєднанням голосних звуків («Улас у нас, Опанас у вас»); скоромовки діалогічної форми (наприклад, Л. Пшенична «Жадіб­ний Євгенко», «Семен сказав своїм синам», «Де вороно-каркароно, ти була?»).

Окремі скоромовки під час заучування можна інсценувати для кра­щого запам’ятовування тексту. У такий спосіб можна заучувати скоро­мовки з книжки Л. Пшеничної «Жадібний Євгенко». Обирається Євген-ко, слова від автора промовляє вихователь (потім діти). Дитині дають горіхи і пропонують розділити; три горіхи собі, один — товаришу, а ще купка лежить осторонь. Євгенко горіхи роздає і промовляє:

Методика заучування скоромовок така: нову скоромовку вихова­тель вимовляє повільно, чітко, виділяючи інтонаційно звуки, які повто­рюються. При цьому перед дітьми ставить завдання: уважно слухати і запам’ятовувати, який звук повторюється. Відтак вихователь ще двічі промовляє скоромовку повільно, а потім швидко. На наступному занятті перед дітьми ставиться завдання промовляти скоромовки то голосніше, то тихіше, то швидше, то повільніше. Вихователь викликає дітей до столу, щоб вони читали скоромовку з підкресленою артикуляцією звуків, міміки, інтонації. Знайомі скоромовки діти промовляють хором.

Для ознайомлення дітей з артикуляційним апаратом вихователь скла­дає казочку про веселого Язичка в різних варіантах. Наприклад: «Жив-був собі у своєму будиночку веселий Язичок. А що це за будиночок був у нього? Це рот. Веселий Язичок був дуже пустотливий і цікавий, тому любив виглядати із будиночка. (Показ рухів язика, спонукання дітей до виконання таких самих рухів.) А будиночок дуже сердився на нього і через свої дверцята не випускав Язичка. Що ж це за дверцята? Це ж наші зуби і губи. Давайте, діти, випустимо Язичок за перші (потім другі) дверцята будиночка і зачинимо їх. (Виконання вправ.) Стомився наш Язичок і ліг собі у своє ліжечко. Спочатку на спинку, а потім на бочок. Зробіть і ви так, діти. (Виконання вправ дітьми.) Прийшла ніч, будино­чок слід закрити; спочатку зачиняємо другі дверцята, потім перші, а Язичок нехай спить у ліжечку на спинці».

Доцільно послуговуватися також художніми оповіданнями, які містять матеріал для звуконаслідування (Є. Пермяк «Хто?», Ю. Старостенко «Синиці-трудівниці», Є. Чарушин «Як хлопчик Женя навчився вимов­ляти літеру р», Д. Герасимчук «Струмочок», Є. Щим «Як птахи співа­ють» та ін.).

Рухливі ігри із звуконаслідуванням, словами, піснями вихователь використовує тоді, коли діти вже вміють вимовляти важкі звуки, але звуковимова ще нестійка. Під час рухливих ігор діти залюбки співа­ють, імітують звуки машин, голоси тварин, птахів. Наприклад, у грі «Хто тут живе?» три- і чотирирічні діти групами імітують квоктання курей, ґелґотання гусей, гарчання собак; вихователь стежить за пра­вильною артикуляцією.

Рухливі ігри зі словами та звуками для дітей старшого віку мають свої особливості. Діти паралельно виконують два завдання: рухаються (ловлять, бігають, водять хоровод) і промовляють слова, звуки, їхню увагу насамперед привертають рухи, а звуки вони промовляють механіч­но, іноді й зовсім забуваючи про них. Бажано до початку гри показати дітям як треба промовляти текст та закріпити його шляхом вправлян­ня. Після такої підготовчої роботи, роз’яснень і повторень діти, усвідо­мивши текст, можуть виразно вимовити кожне слово чи звук гри (на­приклад, у таких іграх, як «Гуси-лебеді», «Потяг», «У ведмедя в бору», «Пташки і кіт», «Два Морози», «Мишоловка»).

Дітям старшого віку подобаються хороводні ігри («Галя по садочку ходила», «Калина», «Караван», «Бубон» та ін.), які варто проводити не лише під час музичних занять, а й на прогулянках. У них діти спокі гао рухаються, співають знайомі пісні. Рухливі ігри треба проводите що­дня, це сприяє систематичному вправлянню мовленнєво-рухового апа­рату, мовленнєвого слуху та уваги дітей.

Розповідь на звуконаслідування відрізняється від інших видів ро­боти з розвитку мовлення. Це спільна робота дітей і вихователя, якому належить провідна роль у передаванні змісту. Імітаційні звуки, звуко­сполучення та слова промовляють діти всієї групи або підгрупи (п’ять-Іиість дітей) або одна дитина. Під час розповіді, вихователь пропонує вимовляти разом окремі частини тексту наприклад: «Корова: му-у-у! Молочка вам несу». Розповіді зі звуконаслідуванням використовують переважно в молодшій і середній групах. Тексти розповідей можуть бути авторські, дібрані з народних творів або складені самим виховате­лем. За композицією та змістом вони мають відповідати дидактичним та психолого-педагогічним вимогам: бути невеликими за розміром, з простим, але захоплюючим, переважно веселим сюжетом, з великою кількістю імітаційних звуків, звукосполучень, слів, які спонукали б дітей до активності.

З авторських та народних творів можна використати такі: «Поїдем, синочку, з тобою в село» (українська народна пісенька), «Рукавичка» (українська народна казка; під час читання її можна імітувати голоси тварин, що згадуються в ній); Г. Чубай «Тік і так», В. Коломієць «Го­робчик», О. Сенатович «Прогулянка д-д-д», «Веселий сміх», В. Заєць «Га» та ін.

Методика проведення занять із молодшими дошкільниками така: вихователь переповідає твір, по кілька разів промовляє звуки та звуко­сполучення, імітуючи голоси птахів, тварин, звуки природи, сигнали ма­шин. Діти мовчки слухають розповідь. Якщо деякі з них починають промовляти звуки, звукосполучення самостійно, вихователь ставиться до цього схвально і поглядом, посмішкою чи жестом заохочує до участі в розповіді. При повторному розповіданні вихователь пропонує усім дітям або комусь одному «допомогти» під час розповіді, промовляючи разом з нею, як шумлять дерева, співає півень, мукає корова, гуде бджо­ла, подає сигнал пароплав тощо.

Широко використовують ігрові вправи на вправляння дітей у ви­разному мовленні на заняттях з розвитку мовлення та художньої літера­тури. Так, використовуючи різні театральні прийоми, вихователь навчає дітей передавати образ дійових осіб за допомогою міміки, жестів, поста­ви. Треба вчити дітей голосом передавати настрій, стан того чи того героя художнього твору. Для цього їм пропонують прочитати вірш радісно, весело або сумно; поставити .запитання від імені хитрої лисич­ки, злого вовка, доброго крокодила Гени або веселого Чсбурашки; вико­нати пісеньку від імені доброго або злого героя; зобразити, як вовк розмовляє у лісі з Червоною Шапочкою, використовуючи інтонацію (лагідно чи улесливо, грубо чи хвалькувато). Можна використовувати різні творчі завдання, які сприяли б пошуку дітьми індивідуальних засобів виразності у передачі образів, персонажів, інтонації- Наприклад, підійти до свого товариша і попросити у нього іграшку так, щоб усі за інтонацією могли зрозуміти, як саме він попросив: лагідно чи сердито, ввічливо чи грубо тощо.

Розвитку виразності мовлення дітей сприяють запитання виховате­ля при читанні й аналізі художніх творів. Вони спрямовують увагу дітей на виразні засоби мовлення, спонукають до інсценування. На­приклад: Який голос у Маші? З яким почуттям вона сказала ці слова? Поясніть, що зараз переживає Мата? (Казка «Мата і Ведмідь».) Яким би голосом ви передали слова Ведмедя? Як правильно розпочати роз­повідь: швидко чи повільно? Який вірш, веселий чи сумний, чому? Щоб ви хотіли змінити у цьому оповіданні (казці)? Пригадайте, який епізод в оповіданні вас найбільше вразив, схвилював?

Дітям порівняно важко дається виконання вправ на вираження почут­тів у мовленні, а саме: здивування, радість, урочистість, ніжність, гнів, жалібність, переляк та ін. Основними прийомами для вправляння дітей У виконанні цих завдань є ігрові. Наприклад, вихователь читає вірш, а Діти повторюють рядки вірша з яскраво вираженою інтонацією: перша підгрупа - із запитальною, друга — з розповідною, третя — з окличною.

З метою навчання дітей виразного мовлення використовують спеці­альні вправи, виконуючи які, діти повинні промовити слово з різним емоційним навантаженням.

Особливе місце у вихованні звукової культури мовлення дошкільни­ків посідають малі жанри фольклору. Дослідження з цього питання було проведено в Україні О. Трифоновою¹. Народна поетична творчість є невичерпним джерелом виховання і навчання дітей дошкільного віку. В ній відбито життя народу, його звичаї, обряди, саме через неї діти засвоюють народну мову.

Одним із перших авторів підручника з педагогіки, в якому широко представлений український фольклор, був О. Духнович. Особливу ува­гу привертають художні твори вченого-педагога для дітей-дошкільнят, що були зібрані в окремий розділ «Маленьким соколятам». У ньому автор подає байки, вірші, які відіграють не лише виховну, пізнавальну, а й повчальну роль. На переконання О. Духновича, фольклор вже починає впливати на дітей наймолодшого віку. З перших днів дитина чує голос матері, яка наспівує їй колисанки. Колисанки — народні пісні, що співаються, коли заколисують, присипляють дітей. Колискові пісні зачаровують малят своєю простотою, ніжністю, красою рідного слова. Вони розвивають слух та відчуття рідної мови, її мелодики, збагачують дітей пестливою лексикою.

Характерними елементами колисанок є специфічні приспіви, ритмічні повтори певних слів чи звуків, використання епітетів, порівнянь, мета­фор, звуконаслідувань. Колисанки передаються словами, що сповнені материнської любові та ніжності, тому вони створюють особливу емоційну насиченість пісень і тим самим привертають увагу дітей до звучання рідної мови.

Дитячі забавлянки — це надзвичайно вдала форма спілкування дітей з дорослими, що сприяють розвитку дрібних м’язів руки, активізації їхньої рухливості.

Забавлянки (утішки) — це коротенькі пісеньки або віршики, по­єднані зі своєрідними вправами і покликані зміцнювати дитину фізич­но, підтримувати радісний, бадьорий настрій, Забавлянки існують для дітей різного віку. Для найменших, які тільки починають сидіти, у народі складено забавлянки з похитуванням, підкиданням дитини на коліні або одній нозі («Ой чук, чук, чук», «Гойда, гойда, гойдала»). Для немов­лят - утішки-ігри з пальцями («Печу, печу хлібчик», «Сорока-воро-на»). Для дітей, які опанували рідну мову, пропонуються забавлянки-діалоги («Зайчику, зайчику»).

Вік, на який припадають забавлянки, утішки, — сенситивний для мов­леннєвого розвитку малюків. Саме тому функція забавлянок — не лише розважати малюка, а й розвивати його мовлення, активізувати процес засвоєння звуків рідної мови дитиною дошкільного віку.

Забавлянки насичені різноманітними повторами, звуконаслідувальни­ми словами, тому вони так легко запам’ятовуються дітьми. Звукові повтори створюють особливу наспівність забавлянок, що є дуже важли­вим для зазначеного жанру, оскільки для немовлят зміст і значення слів не завжди зрозумілі. Вони сприймають мелодійний, ритмічний, зву­ковий малюнок твору.

Повторюваність у поєднанні зі змінами ритмічного образу, жести та інтонація сприяють зосередженню дитячої уваги на таких творах і допо­магають їх духовному, інтелектуальному, мовленнєвому розвитку. Крім того, бездоганність художньої форми забавлянок насамперед забезпе­чується багатою звуковою гамою, де звукові повтори підкреслюють наспівність. Алітерації та асонанси зумовлюють милозвучність, поглиб­люють знайомство дітей з навколишнім світом, допомагають естетично його сприймати, розвивають звуконаслідування.

З кожною новою утішкою малюки знайомляться з радістю, вони із задоволенням слухають народну мову, відчувають віршований ритм, багатство відтінків слів. Саме читання забавлянок створює умови для емоційного контакту з дітьми. Навчально-виховна мета забавлянок -розвивати мовленнєву активність дитини, тренувати пам’ять, логіку мислення. Отже, розігрування забавлянок з дітьми — це надзвичайно важливий момент зародження у дитини інтересу і любові до рідної мови. Вони виховують у дошкільнят почуття ритму, розвивають актив­не мовлення, сприяють розвитку фонематичного слуху.

Серед дитячого фольклору найпоширенішими є заклички, примовки, лічилки, мирилки.

Замовляння (заклички) — здебільшого віршовані формули, дуже давні за походженням і пов’язані з вірою у чудодійну силу слів, якими «темні» люди прагнули вплинути на стихійні сили природи чи суспільне оточен­ня. У народі побутують господарські, громадські, лікувальні, приворот­ні замовляння. Заклички супроводжуються виконанням певних рухів, жестів. Це впливає на розвиток мовлення, вдосконалення звуковимови. Примовка —жартівливий, здебільшого римований вислів, що ним розпочинається чи закінчується казка; дотепне зауваження, що вплітаєть­ся у розповідь чи текст твору; якась фраза чи віршик, що розповідаєть­ся під час дитячої гри тощо. Ці фольклорні твори (примовки та за­клички) не лише виховують у дитини бережливе ставлення до рослинного і тваринного світу, а й розвивають у неї мовленнєву активність,

тренують артикуляційний апарат, розвивають інтонаційні здібності до­шкільнят.

Лічилки — це віршовані, ритмізовані тексти, які використову­ються дітьми для поділу гравців на групи чи визначення їхньої ро­лі або послідовності участі у грі. Лічилки поділяють на такі групи: 1) складені самими дітьми; 2) складені дорослими (народні та автор­ські).

Серед лічилок першої групи чимало таких, які зовсім не мають сю­жету або містять лічбу до 8, 10, 12, а їх лексика — це спотворені числів­ники та слова, що слугують їх замінниками. У лічилках, складених дітьми, знаходимо багато іноземних слів, які поступово спотворюються і надають лічилці беззмістовного характеру («Уну, дуну, ре», «Ене, боне, три контори»).

Лічилки другої групи, що складені дорослими для дітей, мають пев­ний зміст, чітку композицію, написані літературною, образною мовою, містять повчальні та виховні завдання. Лічилкам властиві загадковість, яскравість, образність, незвичайні співзвуччя, привабливий сюжет, саме тому дітям подобається їх повторювати, тим самим удосконалювати власне мовлення.

Використання лічилок є стимулом для розгортання словесної творчос­ті дітей, розкриття їхніх лінгвістичних здібностей і мовних обдаровань. У звуковому оформленні лічилок може бути поставлений наголос на вимові певного звука з метою тренування артикуляції і вироблення певних орфоепічних навичок.

Мирилки — це вид дитячого фольклору. Діти використовують їх під час розв’язання сварки чи суперечки. Застосування мирилок у до­шкільному закладі сприяє активізації словника дитини, вдосконалює її мовлення, тренує мовленнєвий апарат, водночас вони виконують і певну виховну функцію.

Використання в комплексі усіх видів фольклору закріплює у дітей звуковимову, тренує мовленнєвий апарат, удосконалює мовлення, збага­чує словник дітей образними виразами.

Методика обстеження звукової сторони мови дітей 

На початку року в дошкільних закладах у кожній віковій групі вихователі обов’язково перевіряють стан звуковимови дітей. Результа­ти записують у спеціальний зошит з метою правильного планування роботи з виховання звукової культури мовлення. Перед цим вихова­тель має ознайомитися із загальним станом здоров’я, розвитком мов­леннєвого та слухового апарату дітей. Це допоможе виявити причини можливих вад звуковимови у дитини і накреслити шляхи їх усунення. Навесні проводять повторну перевірку мовлення дітей для підведення підсумків роботи за рік.

Детальне обстеження мовлення дітей триває протягом місяця. Прийо­ми й методи обстеження слід добирати обережно, а звуковимову пере­віряти так, щоб діти не помічали цього, оскільки можуть соромитися, не виявляти бажання розмовляти. Рекомендується використовувати здебіль­шого ігрові прийоми: велика красива лялька або ведмедик (лисичка, заєць тощо) може запитувати у дитини; «Що це?», «Яке воно?», «Як називається?». Можна використати знайомі предмети, іграшки, картин­ки, одяг самої дитини, у словах-назвах яких є важкі для вимови звуки, що стоять на початку, в середині та в кінці слова (шило, Саша, душ), а також розмову з дитиною на близькі, знайомі теми: «Хто в тебе є вдо­ма?», «З ким ти прийшла в дошкільний заклад?», «Які іграшки ти лю­биш?» З маленькими дітьми можна погратися, знайти контакт, тему для розмови, прихилити їх до себе. Старшим дітям слід запропонувати про­читати напам’ять знайомий віршик, розповісти казку. Використовуючи дидактичні вправи на зразок «Відгадай, що це?», «Що в мішечку?», «Скажи, який?», вихователь спонукає дитину до відповіді, розмови і таким чином перевіряє мовленнєві вміння.