59. Підстави набуття та припинення права власності.

Підстави набуття: (11)

– в-цтво,

- переробка,

- привласнення плодів і доходів,

- привласнення загальнодоступних дарів природи,

- набуття права власності на безхазяйну річ,

- набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився,

- знахідка (через 6 міс),

- на скарб,

- за набувальною давністю,

- у разі приватизації Д майна,

- самочинне будівництво (у випадку подальшого узаконення).

Підстави припинення: (8)

– відчуження власником свого майна,

- відмова власника від права власності,

- припинення право власності на майно, яке не може належати особі,

- в разі знищення майна,

- у зв’язку із викупом майна у власника у сусп. необхідності,

- звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника, -

реквізиція,

- конфіскація.

60. Спадкове право.

Спадкування – це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями. Спадщина складається з прав і обов‘язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права і обов‘язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов‘язки спадкодавця. Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті. Заповіт – це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов‘язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача. Умови дійсності заповіту: 1) дієздатність заповідача; 2) письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складення; 3) відповідність змісту заповіту вимогам закону. В змісті заповіту мають бути чітко визначені спадкоємці, та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них. Спадкування за законом має місце у випадках: 1) відсутність заповіту; 2) визнання заповіту недійсним; 3) якщо спадкоємці, що визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини, або відмовилися від її прийняття. Всі спадкоємці за законом поділяється на дві черги. До першої черги відносяться: діти, дружина/чоловік, батьки померлого. Друга черга: брати і сестри, а також їх діти у порядку представлення, бабуся та дідусь, онуки померлого. Друга черга спадкує в разі відсутності першої черги спадкоємців. Спадкоємці за законом отримують спадщину в рівних частинах. Сингулярне спадкування (правонаступництво) має місце при заповідальній відмові (legat). Заповідальна відмова – це обмовка, яку робить у заповіті заповідач, якою він зобов‘язує спадкоємця щось надати або зробити із спадщини на користь третіх осіб. Такі треті особи – це і є сингулярні спадкоємці, бо до них переходять лише окремі права.

Момент відкриття спадщини – день смерті спадкодавця. Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій: 1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем; 2) подати нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця. Прийняти спадщину можна протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини.

61. Цивільне зобов'язання: поняття, сторони та види.

Цивільне зобов'язання — це правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Суб'єктами цивільних зобов'язань є кредитор і боржник. Кредитором визнається та сторона у зобов'язанні, яка наділена стосовно іншої сторони правом вимоги щодо вчинення або ж відмови від учинення певної дії. Тобто можна зробити висновок, що кредитор здійснює панування над поведінкою боржника. Боржник же своєю чергою, визнається стороною зобов'язаною, тобто суб'єктом зобов'язання, який повинен здійснити на користь кредитора певну дію чи утриматися від її виконання.

Різноманітність цивільних зобов'язань потребує відповідної їх класифікації, яку може бути проведено за різними критеріями:

1) Залежно від спрямованості:

• регулятивні зобов'язання — зобов'язання, що спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в нормальному (непорушеному) стані, наприклад, договірні відносин, які здійснюються без їх порушення;

• охоронні зобов'язання — зобов'язання, які спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в анормальному (порушеному) стані та спрямовані на їх відновлення, наприклад деліктні зобов'язання.

2) Залежно від співвідношення прав та обов'язків учасників:

• односторонні зобов'язання — в яких одну сторону наділено виключно правами стосовно іншої сторони, а іншу сторону — лише обов'язками;

• двосторонні (взаємні) зобов'язання — в яких кожну зі сторін наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками щодо одна одної.

3) Залежно від характеру правових зв'язків між їх суб'єктами:

• прості — в яких сторони наділені лише по одному взаємопов'язаному праву та обов'язку, наприклад договір позики;

• складні — в яких у осіб є по декілька взаємопов'язаних прав та обов'язків, наприклад у договорі підряду.

4) Залежно від визначення об'єкта зобов'язання:

• зобов'язання з конкретно визначеним об'єктом;

• альтернативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора за власним вибором одну з декількох дій, які передбачено в зобов'язанні, або відмовитися від учинення однієї з передбачених дій;

• факультативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора конкретну дію чи відмовитися від її вчинення, а у разі невиконання цього зобов'язання — вправі замінити його іншим конкретно визначеним зобов'язанням.

5) Залежно від значимості цивільних зобов'язань:

• основні зобов'язання — які можуть існувати самостійно, наприклад договір купівлі-продажу;

• додаткові (акцесорні) — які забезпечують належне виконання основного зобов'язання та виникають і існують лише за умови існування основного, наприклад, зобов'язання із застави, яке забезпечує виконання зобов'язання за кредитом.

62.Припинення зобов’язання.