Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
1-60_dec.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
205 Кб
Скачать
☆

60. Прогалини в праві і способи їх усунення і подолання.

Прогалини в праві — це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення у тому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулю­вання. Дійсна прогалина в праві існує тоді, коли певне питання повинно розв'язуватись юридичними засобами, але правом таке розв'язування не передбачено. Прогали­ною законодавства про освіту може бути визнана відсут­ність норм, що встановлюють відповідальність батьків, які утруднюють своїм дітям можливість відвідувати школу. Прогалиною кримінального права є відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або нар­котиками в період вагітності чи годування дитини, яке призвело до смерті або каліцтва дитини.

Найбільш ефективним засобом усунення прогалин у праві є видання компетентним органом правових норм, яких бракує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний, адже вів досить складний і займає великий проміжок часу. Тому в деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів, як застосування аналогії закону і права.

Аналогія закону — це застосування для урегулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, Кримінально-процесуальним кодексом не передбачена мож­ливість відводу громадського обвинувача. Але він містить статтю щодо регулювання порядку відводу державного об­винувача. На її основі і вирішується перше питання.

У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегу­льовані ніякими нормами права і відсутні норми, що регу­люють схожі відносини, застосовують аналогію права, тоб­то вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправ'я і т. ін.). Слід брати до уваги, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання, їх застосування повністю виключене при вирішенні питання про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільне небезпечних діянь, передбачених зако­ном. У той же час аналогія припустима в цивільному, трудовому і в деяких інших галузях права. Але в кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допо­могою використання аналогії закону чи права, має значен­ня виключно для даного конкретного випадку.

№61 Поняття і види правової поведінки. Правова активність.  Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульова­ною нормами права і спричиняє юридичні наслідки.     Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків. Елементи правового вчинку (суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона) називають складом правової пове­дінка.  За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:  — фізичною (діяльність);   — усною (вербальною);    — письмовою (документальною). 

Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види правомірної поведінки: 

Належна (соціально необхідна)

Можлива    (соціальна допустима):

(захист батьківщини, виконан­ня трудових обов'язків, додер­жання правил дорожнього руху та ін.) - закріплюється в імператив­них нормах як обов'язки та за­безпечується, крім як в інші спо­соби, державним примусом.

— бажана (участь у виборах, оскарження неправомірних дій посадових осіб, вступ до шлюбу); — небажана (розлучення, страйк та ін.). — Закріплюється, як правило, у диспозитивних нормах як права суб'єкта, а не як його обов'яз­ки, реалізується відповідно до його волі (інтересу) і забезпечу­ється державою.

За об'єктивною стороною правомірна поведінка виражаєть­ся в: 

- дії;      

- бездіяльності (напр., відмова обвинуваченого від дачі показань).

 За особливостями суб'єктивної сторони розрізняють такі види правомірної (законослухняної) поведінки:

 • активну;

• звичайну (звичну); 

• пасивну (конформістську — її різновид); 

• маргінальну. 

Маргінальна - вид поведінки, який х- ся «проміжним» (прикордонним) між правомірним і про­типравним станом особи. Виража­ється в готовності до протиправних дій у разі зменшення нагля­ду за її поведінкою, але не стає антисуспільною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (на­приклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього зайшов контролер). 

Правова активність  Під правовою активністю розуміють внутрішнє усвідомлене, цілеспрямоване, суспільно корисне, ініціативне діяння суб'єктів у сфері права.  Важливою особливістю об'єктивної сторони правової активності є насамперед ініціативний характер діяння суб'єкта, а не тільки його суспільно корисний, цілеспрямований, що має позитивний результат характер. Суб'єктивна сторона правової активності характеризується не тільки усвідомленням потреб та інтересів ініціативної діяльності, а і готовністю до неї. 

Види правової активності за освітньо-правовим рівнем: непрофесійно-правова (будь-якого громадянина) і професійно-правова (юриста-фахівця).

№62.Ознаки правомірної поведінки.Типологія правомірної поведінки

Поведінка врегульована нормою права, отримала назву правової.  Різновидом правової поведінки є правомірна поведінка. 

Правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана, допустима, усвідомлена поведінка індивідуальних та колективних суб'єктів, яка відповідає правовим приписам та гарантується державою. 

Правомірна поведінка характеризується певними особливостями:  1) відповідність даної поведінки вимогам норм права (формально-юридичний критерій); 

2) соціальна корисність даної поведінки, тобто вона є бажаною або необхідною для функціонування суспільства. Необхідність правомірної поведінки міститься у зобов'язуючих та забороняючих нормах права, а бажаність для суспільства даної поведінки, залежить від волі уповноваженої особи, є її правом, а не обов'язком та знаходить своє закріплення у диспозитивних нормах; 

3) дана поведінка має суб'єктивну сторону, яка знаходить свій вияв у таких складових чинниках, як: мотив (спрямованість поведінки); міра усвідомлення можливих наслідків вчинку; внутрішнє ставлення особи до спричинених наслідків;  4) об'єктивна необхідність правомірних дій для функціонування та розвитку суспільства. Ці дії знаходять своє закріплення у імперативних нормах у вигляді обов'язків, виконання яких забезпечується примусовою силою держави;  5) форми реалізації правомірної поведінки пов'язані з формами реалізації права (дотримання, виконання, використання та застосування права). Всі форми правомірної поведінки повинні відповідати вимогам норми права з метою досягнення певного позитивного результату. Форма правомірної поведінки у кожному конкретному випадку є індивідуальною та пов'язана із специфікою мотивів та цілей, які ставить перед собою суб'єкт; 

6) соціальна допустимість поведінки, тобто це можлива правова поведінка, що забезпечена державними засобами. 

Правомірну поведінку можна класифікувати. 

I.Залежно від суб'єктів розрізняють: 

- правомірну індивідуальну поведінку; 

- колективну поведінку (діяльність трудових колективів, державних органів). 

II. Залежно від об'єктивної сторони розрізняють: 

- активні дії;      

-  бездіяльність. 

III. Залежно від форм реалізації норм права розрізняють:  — дотримання;  

— виконання;

— використання;   

— застосування. 

IV. Залежно від юридичних наслідків, які бажає досягти суб'єкт реалізації, розрізняють:   юридичні акти та юридичні вчинки

№63.Корпорація й інкорпорація. Їхні різновиди.

Систематиза́ція законодавства — впорядкування та вдосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників.  Існують такі види систематизації: облік, кодифікація, інкорпорація і консолідація.  Інкорпорація — це об'єднання групи чинних нормативно-правових актів у одному збірнику за певним критерієм (хронологічним, тематичним тощо) без зміни їхнього змісту. 

Види інкорпорації: 

1)За юридичною значимістю: 

- офіційна інкорпорація — тобто впорядкування нормативно-правових актів шляхом видання правотворчими або уповноваженими їхнім рішенням компетентними органами збірників чинних нормативно-правових актів (наприклад, публікація законів у Відомостях ВР України, внесення змін та доповнень); 

- неофіційна інкорпорація — це підготовка і видання збірників чинних нормативно-правових актів неправотворчими органами держави або іншими організаціями чи особами. 

2)За обсягом': - загальна (генеральна); 

- галузева;

 - міжгалузева;

 - спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі права). 

3)За критерієм об'єднання нормативно-правових актів:

- предметна, тобто за предметом регулювання; 

 - хронологічна (за часом видання нормативно-правових актів); 

- суб'єктна (залежно від органу, який видав акти).

 Кодифікація — це змістовна переробка, узгодження й об'єднання певної групи юридичних норм, пов'язаних спільним предметом правового регулювання, в єдиному нормативному акті. Тобто, це впорядкування правових норм, яке супроводжується переробкою їхнього змісту, зі скасуванням одних й ухваленням інших норм права, що можливе лише у процесі правотворчості. У результаті кодифікації видається єдиний, логічно і юридично цільний, нормативно-правовий акт. Тому кодифікація завжди має офіційний характер і може проводитися тільки правотворчим органом. 

Види кодифікації: 

1) За обсягом: 

- загальна, в результаті якої утворюється кодифікований нормативний акт з основних галузей права (Звід законів); 

- галузева, яка охоплює нормативно-правові акти певної галузі законодавства (основи законодавства, кодекси); 

- міжгалузева та підгалузева (інституційна), що, відповідно, розповсюджується на кілька галузей (Повітряний кодекс) чи інститутів (Митний кодекс). 

2) За формою виразу:'' - основи (головні засади) законодавства;

- кодекси;

- положення;

 - статути. 

Консолідація '''— вид систематизації в процесі якого кілька актів об’єднуються в новому документі. У процесі консолідації правотворчим органом створюється новий НПА, який повністю замінює попередні; усі нормативні положення раніше прийнятих актів об'єднуються в ньому без змін, хоча, як правило, здійснюється їх редакційна правка: усуваються суперечності, повтори тощо.

№64.Обєктивно протиправне діяння.

Об'єкти́вно протипра́вне дія́ння — протиправне соціально шкідливе діяння (дія або бездіяльність особи, що не становить складу правопорушення, але здобуває негативне реагування держави у вигляді примусових заходів. Це, як правило, діяння неделіктоздатних осіб, а також невинні діяння деліктоздатних осіб (випадкові дії, що мають зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлені елемента вини — «казус»).  Ознаки об'єктивно протиправного діяння: 

1)Суперечність з нормами права; 

2)Наявність лише об'єктивних ознак такого діяння як правопорушення, насамперед шкідливості, що виражається в нанесенні шкоди інтересам, котрі охороняються і захищаються правом; 

3)Відсутність або суб'єкта правопорушення або/та суб'єктивної сторони (вини) і, отже, складу правопорушення. Так, заподіяння шкоди малолітньою дитиною не є правопорушенням, хоч юридичні наслідки полягають у застосуванні юридичної відповідальності до батьків або опікунів; заподіяння шкоди людиною, що перебувала у стані неосудності чи обмеженої осудності, не є правопорушенням, але передбачає застосування до неї примусових заходів медичного характеру; 

4)Негативне реагування держави шляхом застосування примусових заходів такого змісту: 

- відшкодування матеріального збитку і моральної шкоди; 

- примусові заходи виховного впливу, наприклад, щодо неповнолітніх осіб — застосовуються як альтернатива кримінальної відповідальності;  - примусові заходи медичного впливу.

№65.Поняття і види правопорушень. Зловживання правом.

Правопорушення — це протиправне, винне, соціальна шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника. 

Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охо­роняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопору­шенням її назвати не можна при відсутності вини. 

Ознаки правопорушення: 

1) суспільна шкідливість (прогул) або суспільна небезпека (зазіхання на життя людини) поведінки.

2) протиправність; 

3) свідомо вольовий характер; 

4) дієвість; 

5) винність;

6) караніст; 

Відсутність зазначених ознак не дає змоги розглядати діяння як правопорушення. Так, заподіяння шкоди за відсутності вини не розглядається як правопорушення.

Види правопорушень різняться між собою ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), об'єктами зазіхання, суб'єктами, поширеністю, ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторони, а також процедурами їх розгляду.

Види правопорушень 

а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільне небез­печні, кримінальне карані діяння) і проступки(правопорушення, пе­редбачені іншими галузями законодавства); 

б) за галузевою належністю — цивільно-правові, консти­туційно-правові, сімейно-правові і т. д.;  в) за суб'єктами — скоювані деліктоздатною фізичною осо­бою і скоювані юридичною особою; 

г) за суб'єктивною стороною — умисне і необережне діяння; 

ґ) залежно від характеру порушеної правової норми — право­порушення матеріально-правові і процесуально-правові; 

д) за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і безді­яльність; 

е) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — право­порушення з матеріальним складом і правопорушення з фор­мальним складом; 

є) залежно від кількості суб'єктів, які вчинили правопорушен­ня, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).

Зловжива́ння правом — особливий вид юридично значущої поведінки, яка полягає у соціально шкідливих учинках суб'єкта права, у використанні недозволених конкретних форм у межах дозволеного законом загального типу поведінки, що суперечить цільовому призначенню права.  Зловживання своїми правами полягає у недобросовісному їх здійсненні. 

Види зловживання правом за правовою кваліфікацією: 

1. правомірне (легалізоване, але аморальне чи недоцільне) 

2. протиправне (неправомірне, не легалізоване) 

Види зловживання правом за галузевою ознакою:

1. У сфері конституційного права («чорний піар», використовуваний у передвиборній агітації);

2. у сфері сімейного права (фіктивні шлюби); 3.у сфері цивільного права (зловживання домінуючим становищем на ринку; підкуп службовців конкурентом; несумлінна реклама з метою створення умов для збуту товарів) та ін..

№66. Юридична відповідальність. Умови що виключають юридичну відповідальність.

Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать. Іншими словами, це застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення. 

Юридична відповідальність: 

-Призначається компетентними органами держави 

- Передбачається правовими нормами 

- Має примусовий характер 

- Застосовується відповідно до нормативно закріпленого процесу 

- Має визначений вид і форму 

- Породжує доповнюючий обов'язок 

- Є невіддільною від правопорушення та є його наслідком 

- Пов'язана з державно-владною діяльністю 

- Призначається відповідно до санкції правової норми 

- Настає незалежно від розуміння змісту норм суб'єктами та ставлення до них 

- Має виключно правовий характер 

Єдиною підставою юридичної відповідальності є вчинення особою правопорушення за умови наявності правової норми, що встановлює міру відповідальності за нього. 

Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою і необхідною. Відсутність сукупності таких обставин виключає таку відповідальність.

Такими підставами є: 

1)факт учинення небезпечного діяння ( правопорушення ) — фактична підстава. 

2)наявність норми права, яка забороняє таку поведінку та встановлює відповідні санкції — нормативна підстава. 

3)відсутність підстав звільнення від юридичної відповідальності. 

4)наявність правозастосовного акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються вид та міра державного впливу — процесуальна підстава. 

Умовами, що унеможливлюють застосування юридичної відповідальності, є: 

1) неосудність особи; 

2) наявність умов, що виключають суспільну небезпеку (шкідливість) діяння (непереборна сила, необхідна оборона, крайня необхідність, обґрунтований ризик, фізичний чи психічний примус, виконання наказу чи розпорядження, примирення сторін тощо); 

3) відсутність у діянні складу правопорушення; 

4) збіг строків давності притягнення до відповідальності; 

5) видання акту амністії чи помилування, або відміна акту, що встановлював юридичну відповідальність.

№67  Штрафна і правовідновлювальна відповідальність: поняття і призначення.    За змістом санкцій, що застосовуються за вчинене правопорушення, розрізняють штрафну та правопоновлюючу відповідальність. 

Штрафна (каральна) відповідальність настає за вчинення злочинів, адміністративних та дисциплінарних проступків.

Вона: 

— має відносно-визначений характер, оскільки штрафні санкції, як правило, передбачають нижчу межу покарання, а також призначаються з урахуванням обставин вчинення правопорушення, особи правопорушника, мотивів, засобів та наслідків порушення норми; 

— засоби покарання призначаються спеціальними органами держави чи посадовими особами; 

— передбачає більш жорсткі міри покарання, що призначаються за правилом покриття більш суворим покаранням менш суворого; 

— передбачає чітку професіональну форму реалізації, що закріплюється нормативно; 

— забезпечує покарання правопорушника і має примусовий характер. 

Правопоновлююча відповідальність настає відповідно до норм цивільного права.Вона:

  • має абсолютно-визначений характер, що зумовлюється можливістю чітко визначити розмір спричинених збитків без врахування особливостей обставин правопорушення;

  • забезпечує можливість відшкодування спричинених збитків чи виконання покладених обов'язків добровільно без втручання держави;

  • передбачає застосування всіх встановлених засобів впливу і більш суворі міри не перекривають менш суворі, як у штрафній відповідальності;

 — може здійснюватись поза процесуальної форми, якщо не потребує примусового виконання; — може застосовуватись на будь-якій стадії відповідальності. 

(Санкція — це така частина норми права, яка встановлює не­вигідні наслідки на випадок невиконання правила, визначеного в диспозиції. Залежно від ступеня невигідності наслідків санкції поділя­ються на штрафні, правопоновлюючі та заходи попереджуваль­ного впливу.  Штрафні (каральні) санкції передбачають найбільш не­вигідні наслідки для правопорушника (позбавлення волі, позбав­лення батьківських прав тощо).  Правопоновлюючі санкції спрямовані не на покарання право­порушника, а на відновлення попереднього стану, порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушником покладених на нього і невиконаних або неналежним чином виконаних обов'язків (відновлення на попередній роботі (посаді) незаконно І звільнених робітників; сплата аліментів; відібрання індивідуально визначеної речі в боржника і передача її кредиторові тощо).    До заходів попереджувального впливу відносять привід, арешт | майна, затримання як підозрюваного).

№68  Державний і правовий примус. Міри відповідальності, міри захисту, профілактичні міри. 

Державний примус - це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів і посадових осіб на поведінку людей. Це застосування до певних осіб спец. заходів впливу з метою спонукати, змусити їх виконувати вимоги правових норм. 

Він має різні форми, які можуть бути і не пов'язані з юр. відповідальністю за правопорушення( примусовий мед. огляд, проведення карантинних заходів чи реквізицій).   Держ примус поділ-ся  на звичайний (застос. у мирний час на підставі звичайних законів) та надзвичайний (згідно з особливим процесуально-правовим режимом застосов. в умовах воєнного, надзвичайного стану, інших форсмажорних обставин і на підставі відповідного з- ва) 

За об'єктами впливу заходи держ. примусу поділяються на об'єктивні і суб'єктивні. 

Заходи об'єкт. характеру обмежуються поновленням правового статусу, усуненням зовнішніх (шкідливих) проявів, у яких виражається протизаконна діяльність. Примусові заходи (санкції) об'єктивного характеру застосовуються до юридичних осіб (колективних, збиральних суб'єктів), при чому не припускається встановлення, доведення й оцінка вини.  Санкції суб'єктивного характеру (чи особисті) спрямовано безпосередньо проти особи. Це енергійне, оперативне вторгнення у сферу її інтересів і прав. Державний примус врегульовано нормами різних галузей права, тому він одночасно є правовим примусом (цивільно-правовим, дисциплінарним, адміністративним, кримінально-правовим.

 Міри юридичної відповідальності спрямовані не на формальне покарання винного, а на те, щоб забезпечити порушений сусп. інтерес, інтерес правомочного суб'єкта, відновити порушені протиправною поведінкою суспільні відносини.   Їх можна розподілити аналогічно як функції юр.від-ті на: правовідновлювальні (компенсаційну), спрямовану на відновлення незаконно порушених прав, на примусове виконання обов'язків, що були невиконані; каральні (штрафні), спрямовану на державне покарання правопорушника та попередження нових правопорушень.   Міри захисту суб'єктивних прав застосовуються у передбач. законом випадках з метою поновлення порушеного права та захисту суб'єктивних прав без притягнення порушника до відповідальності. (примусове вилучення майна з чужого незаконного володіння, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін

Профілактика правопорушень – обов’язкова діяльність спрямована на виявлення та усунення причин і умов, які сприяють учиненню правопорушень, а також виявлення осіб, схильних до вчинення правопорушень, та застосування заходів до їх виправлення.   Розрізняють загальну та індивідуальну профілактику.   До заходів заг. профілактики правопорушень належать: кримінологічна експертиза (законів та ін..норм.акиів на відповідність соц.потребам суспільства в галузі правопорядку); роз'яснення положень законодавства України; кримінологічне дослідження (виявлення ознак готув. злочинів);  профілактична перевірка; профілактичний припис, подання, постанова та їн.

 Заходи інд. профілактики правопорушень: профілактична бесіда; роз’яснення з-ва; усне або офіційне попередження про неприпустимість протиправних дій;профілактичний облі к(особи не менше 11 р., псих.хворі, хворі алкогол.та нарком., вчиняють насильство в сім’ї, звільнені з мість позб.волі, двічі за рік скоїли амін.правопор.);адмін. нагляд органів внутрішніх справ (за особами, звільненими з місць позбавлення волі); соціальний патронаж осіб, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або її позбавлення на певний строк та осіб антисуспільної спрямованості.

№ 69 Поняття держави. Сильна і слабка держава. Образ держави.

Держава — політичне утворення з визначеною територією, економікою і політичною владою. Кожна держава має свою територію та кордони, які можуть розширюватися, проводить власну незалежну внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн.

Загальні ознаки держави: 

1)        це політична організація влади;  2)        володіє спеціальним апаратом управління і примусу; 

3)        за потреби, може застосовувати легальний (узаконений) примус; 

4)        видає загально-обов’язкові норми права; 

5)        володіє суверенітетом; 

6)        має власну фінансову, податкову та інші системи (грошову, митну, тощо);  7)        має власну територію, окреслену кордонами; 

8)        виступає від імені всього суспільства (народу); 

9)        забезпечує різноманітні інтереси і потреби (індивідуальні, групові, загальні);  10)     має власну символіку (герб, прапор, гімн) тощо.  Проблему сильної і слабкої держави у нас почали вивчати в роки перебудови. Тоді дехто схильний був вважати демократичну державу апріорі слабкою: вона, мовляв, за природою своєю не зможе модернізувати суспільство. Та й тепер поняття „сильна держава” часто асоціюється з державою авторитарною, тобто з такою, яка, задля досягнення певних цілей, прагне контролювати все суспільство в цілому і життя кожного громадянина зокрема. Отже, і в теоретичному, і в практичному плані проблема формування сильної держави і сьогодні лишається актуальною.  Досі не існує визначення сильної держави, яке б могло задовольнити науковий загал. В умовах глобалізації не досить брати до уваги лише незалежність країни: нині активізувалися два виміри сильної і слабкої держави – внутрішній і зовнішній. 

Моделі поведінки держав в умовах глобалізації різні. Ознакою сильної держави є її спроможність захистити суверенітет в умовах глобалізації.  Сильна авторитарна радянська держава була незалежною і від внутрішнього, і від зовнішнього середовища. Найбільш прийнятною для України є стратегія „рівноваги із зовнішнім середовищем”. Вона полягає в участі у формуванні міжнародного порядку, процесах узгодження інтересів різних країн. Але для цього слід чітко визначити стратегічні пріоритети.  Сьогодні слід  відмовитися від стереотипу, згідно з яким тоталітарна, авторитарна держава є сильною, а демократична, в якій існує політичний плюралізм, – слабкою. Так само не можна вважати, без врахування конкретних особливостей, федеративну державу слабкою, а унітарну – сильною.   Сучасні західні дослідники розрізняють сильну і слабку державу на основі двох взаємопов’язаних критеріїв: міри її внутрішньої структурованості та міри її автономії відносно середовища, перш за все – громадянського суспільства. 

№70. Держава й інститути громадянського суспільства. Максимальна і мінімальна держава. 

Держава — це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян.  Громадянське суспільство — це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, Громадянське суспільство– це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин, сфера непримусової людської солідарності.  Ознаки громадянського суспільства: 

  • відокремлена від держави структура суспільства, яка характеризується різноманітними асоціаціями, добровільними обєднаннями людей; 

  • сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів людей; 

  • відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками; 

– форма безпосереднього спілкування людей; 

– плюралізм ідей, вартостей, соціальних цінностей; 

– політична система, де держава є похідною від громадянського суспільства та процесів, що відбуваються у ньому; 

– сфера реального приватного життя та безпосереднього спілкування люддей на відміну від держави як умовного формального життя; 

– пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;  – свобода особистості; 

– усвідомлення особою інтересу суспільства, держави як свого власного інтересу.  Приклади інститутів громадянського суспільства: -недержавна організація; -народна організація; -громада; -профспілка; -об'єднання громадян за культурною, статевою і релігійною ознаками; -кооператив; -природоохоронна організація; -організації споживачів; -засоби масової інформації; -релігійні організації; -клуби за інтересами.   «Мінімальна» держава самообмежується виконанням  мінімальних функцій – забезпечення  свободи, безпеки та власності і створення  системи  комунікацій,відкриваючи  шлях  функціонально активному праву до усього спектру суспільних відносин відповідно із його соціальним призначенням.   «Максимальна»держава: «чим більшим є втручання держави, тим краще для громадянського суспільства»  У межах «максимальної держави» розрізняються два варіанти функціонального впливу державно­правового механізму на суспільство – авторитарної та демократичної орієнтації. Авторитаризм, як владний спосіб впливу на суспільство, блокує  або, навіть розриває  прямі та зворотні зв’язки між  функціями  права та виконуваними функціями  держави, «максимальна держава» демократичної орієнтації втілилася в  теорію та практику соціально­правової  держави як наслідок трансформації функціонування  основних  форм  організації суспільних  відносин

№71. ''Суверенітет держави. Криза суверенітету сучасної держави.    Суверенітет є однією з основних ознак держави і стосується державної влади. Державний суверенітет – це верховенство державної влади щодо будь-якої іншої влади (влади мафії, партій, олігархів, церкви тощо) всередині країни і її незалежності від усякої іншої влади за її межами. 

Як видно суверенітет є: 

а) внутрішній – обмежується законами особливо у правовій державі;  б) зовнішній – обмежується міжнародним правом, діяльністю міжнародних структур: рада Європи, міжнародний банк реконструкції та розвитку СОТ тощо. Ознаки суверенітету: 

1)             Верховенство державної влади – відсутність будь-якої іншої вищої суспільної влади в державі; 

2)             Самостійність державної влади – самостійне прийняття будь-яких рішень в середині держави і ззовні; 

3)             Неподільність державно влади – не поділяється з іншими суб’єктами суспільства, а лишень за функціями з державними структурами; 

4)             Повнота – розповсюджується на всі сфери державного життя, на все населення і громадські об’єднання; 

5)             'Незалежність державної влади від будь-яких суб'’''єктів; 

6)             Рівність державної влади у зовнішніх зносинах з іншими державами.  Суверенітет народу і суверенітет нації стоїть вище суверенітету держави.  Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.  Від Ганьби: (Первинним є суверенітет народу, а державний – похідний. Суверенітет сучасних держав – обмежений. Внутрішній – олігархи, організована злочинність тощо. Зовнішній – міжнародними структурами НАТО, МВФ, ЄС та ін. Сильні держави мають менш обмежений суверенітет. Можна сказати, що суверенітет – більш теоретична категорія. Практично, кожна держава є певною мірою залежна).  

№72 Сучасна і до сучасна держава. Особливості сучасних держав.

 Сучасна держава – це результат зміни менталітету людей, сприйняття не тільки колишніх традицій державності, але й використання загальнолюдських цінностей, врахування змін у всьому світі протягом ХХ століття.  Сучасна держава постає у вигляді управлінської системи , ефективність якої багато в чому обумовлена тим , як вона спроектована .  Сучасна держава визначається (В. Є. Чиркин ) як обумовлена соціальної асиметрією суспільства і необхідністю вирішення спільних справ універсальна політична організація, що діє на основі адміністративно- територіального поділу та громадянства , що здійснює за допомогою спеціалізованого апарату управління , арбітрування і легалізоване примус. Сучасна держава несе на собі відбитки властивостей сучасної людини , серед яких присутні активність , раціональність , автономність , відкритість у відношенні зміни історичних можливостей і домагань.  На відміну від сучасної держави досучасного держава обтяжене колишніми уявленнями про роль держави , його інститутах і функціях. Для нього характерний непрофесіоналізм бюрократії , низька легітимність інститутів держави , функціональна перевантаженість , нездатність ефективно використовувати наявні ресурси і т. д. Сучасна держава здатне не тільки проголошувати і оформляти права і свободи людини , а й реально їх забезпечувати. Проблема подолання несучасних рис держави для України має принципове значення , з урахуванням політичної орієнтації на об'єднану Європу.  Сучасна держава - це інструмент політичної раціональності , здатний забезпечити рівновагу між державою і суспільством. Тим часом авторитет держави підтримувати вельми складно у зв'язку з ростом очікувань по відношенню до держави і зростанням домагань до нього з боку індивідів. 

№ 73. Державна влада. Єдність і поділ влади. 

Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примусу. 

Ознаками державної влади є наступні: 

1)у кожній країні існує тільки одна державна влада; 

2)вона поширюється на всіх членів суспільства; 

3)розв'язує загальносуспільні проблеми; 

4)має у своєму розпорядженні специфічний апарат (механізм) для здійснення своїх завдань і функцій; 

5)встановлює формально обов'язкові для всього населення загальні правила

фізичної поведінки — юридичні (правові) норми; 

6)характеризується суверенністю (суверенітетом), тобто верховенством, повнотою, неподільністю, самостійністю, формальною незалежністю від влади будь-якої організації або особи як у окремій країні, так і за її межами. 

Елементи державної влади : -легітимність; -легальність; -верховенство права; -єдність державної влади; -поділ на гілки (законодавчу, судову та виконавчу);  -наявність однойменних органів цих гілок влади; -завдання, функції та повноваження цих органів. 

Поділ влади — це система організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різними державними органами. 

Поділ влади — це лише один з багатьох елементів механізму демократичного здійснення державної влади і сам по собі не є гарантією демократії.

№ 74. Типологія держави. Формаційний і цивілізаційний підходи до типології держави. 

Тип держави - сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку. 

Тип держави характеризується: 

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;  •  системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;  •  системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності; 

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;  • рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема. 

Є два підходи до типології держав:формаційний, цивілізаційний  Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація— історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. При такому підході держава набуває суто класової визначеності. 

Цивілізаційний - покладає в основу поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами.. Кожна цивілізація надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

75. Поняття механізму держави. Механізм держави і державний апарат.    Механізм держави – це взяті в сукупності апарат держави, державні установи   та державні підприємства, які здійснюють завдання та функції держави. 

Механізм держави характеризується ознаками: 

1) це система, що має визначену ієрархію, тобто підпорядкованість одних органів іншим в залежності від владних повноважень;  2) це система, яка має свою структуру, взаємопов'язану з кожним її елементом, яка діє на єдиних принципах для досягнення поставленої мети;  3) ця система органів та установ забезпечує найбільш ефективне управління державою;  4) фінансовою основою діяльності механізму держави є бюджетна система;  5) ця система реалізує завдання і функції держави визначеними організаційними, матеріальними і функціональними засобами, а в разі необхідності, застосуванням державного примусу. 

До складу механізму держави входять:

а) апарат держави;

6) державні установи; 

в) державні підприємства. 

Державний апарат - це частина механізму держави, яка являє собою систему всіх органів державної влади (законодавчих, виконавчих, судових), які забезпечують виконання завдань і функцій держави.  Апарат держави характеризується ознаками: - він складається із державних органів, наділених владними повноваженнями; 

- кожний орган апарату держави створюється у встановленому законом порядку; 

- призначенням державного апарату є реалізація державної політики, завдань і функцій держави; 

- кожний орган апарату держави здійснює свою діяльність у межах визначеної компетенції від імені держави; 

- з метою недопущення узурпації влади одним органом чи однією особою апарат держави розподілений на органи законодавчої, виконавчої та судової влади;  - кожний орган апарату держави утримується за рахунок державного бюджету, є суб'єктом державної власності, має свою внутрішню структуру та штат, є юридичною особою.   Первинним елементом державного апарату є державний орган - це структурно відокремлений, створений народом чи державою колектив державну службовців (Верховна Рада України), чи одноосібний представник народу (Президент України - глава держави), який наділений відповідно до закону владними повноваженнями, фінансовими, матеріально-технічними та іншими засобами для виконання покладених на нього завдань і функцій.

№76  Законодавча влада і її функції. Представницька функція законодавчої влади. 

Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття за­конів.  Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії — Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним  або двопалатним. Головною функцією законодавчої влади є законодавче регу­лювання суспільних відносин, тобто прийняття законів.Згідно з КУ ВРУ (парла­мент) визнається єдиним законодавчим органом України.  Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників централь¬них державних органів. 

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції Укра¬їни здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України. 

Законодавча влада внаслідок свого представницького мандату є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в орга¬нах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, на-впаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо. 

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що за певних умов компетенція ор¬ганів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої влади є підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією Укра¬їни і тому не може вважатися безмежною.

№ 77. Судова влада і здійснення правосуддя. Підвищення судової влади.  Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має винят­кові повноваження на здійснення правосуддя.  Основна функція суд. влади - здійснення право­суддя. Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність - ніхто, крім суд. органів, не має права здійснювати правосуддя.  Самостійність означає, що суди при здійсненні право­суддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керувати­ся тільки законом. Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністра­тивних правопорушень (суди загальної юрисдикції), госпо­дарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України. Найважливіша особливість здійснення діяльності судових ор­ганів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і вива­женість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі: 

·    рівність прав громадян на судовий захист; 

·    гласність; 

·    рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту); 

·    змагальність сторін; 

·    обов'язковість судових рішень; 

·    оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бу­ти оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).  Суд у правовій державі здійснює також  функцію захисту прав і свобод людини і громадянина.   Суд. влада посідає особливе місце в с-мі державно-правових інститутів правової держав­ності. Саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юри­дичних спорів та конфліктів, яскравим прикладом чого є рішення •Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом. Шляхами підвищення ефективності функціонування судової гілки влади мають стати:  1.Першочергове прийняття: ЗУ які будуть стосуватись судової влади і реформуватимуть її.  2.Розробка нормативно-правових актів на виконання Концепції судівництва щодо створення та забезпечення діяльності:- Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;-Дисциплінарної комісії суддів України;-  Вищої ради юстиції.  3. Внесення відповідних змін до процесуального законодавства:- спрощення судових процедур;- узгодження Цивільного, Господарського і Адміністративного процесуальних кодексів щодо розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і спеціалізованих судів;  4. Вдосконалення норм про дисциплінарну відповідальність суддів.  - визначення поняття проступків, що порочать звання судді;- доповнення переліку обов’язків судді;- розширення переліку дисциплінарних стягнень.  5. Забезпечення однакового застосування законодавства судами.  6. Впровадження та розвиток альтернативних способів вирішення спорів: третейського розгляду, медіації або примирення сторін в кримінальному процесі.

7. Удосконалення системи виконання судових рішень.

№ 77. Судова влада і здійснення правосуддя. Підвищення судової влади.  Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має винят­кові повноваження на здійснення правосуддя.  Основна функція суд. влади - здійснення право­суддя. Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність - ніхто, крім суд. органів, не має права здійснювати правосуддя.  Самостійність означає, що суди при здійсненні право­суддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керувати­ся тільки законом. 

Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністра­тивних правопорушень (суди загальної юрисдикції), госпо­дарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України. 

Найважливіша особливість здійснення діяльності судових ор­ганів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і вива­женість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі: 

·    рівність прав громадян на судовий захист; 

·    гласність; 

·    рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту);  ·    змагальність сторін; 

·    обов'язковість судових рішень; 

·    оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бу­ти оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).  Суд у правовій державі здійснює також  функцію захисту прав і свобод людини і громадянина.   

Суд. влада посідає особливе місце в с-мі державно-правових інститутів правової держав­ності. Саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юри­дичних спорів та конфліктів, яскравим прикладом чого є рішення •Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом. 

Шляхами підвищення ефективності функціонування судової гілки влади мають стати:  1.Першочергове прийняття: ЗУ які будуть стосуватись судової влади і реформуватимуть її.  2.Розробка нормативно-правових актів на виконання Концепції судівництва щодо створення та забезпечення діяльності:- Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;-Дисциплінарної комісії суддів України;-  Вищої ради юстиції.  3. Внесення відповідних змін до процесуального законодавства:- спрощення судових процедур;- узгодження Цивільного, Господарського і Адміністративного процесуальних кодексів щодо розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і спеціалізованих судів;  5. Вдосконалення норм про дисциплінарну відповідальність суддів.  - визначення поняття проступків, що порочать звання судді;- доповнення переліку обов’язків судді;- розширення переліку дисциплінарних стягнень.  6. Забезпечення однакового застосування законодавства судами.  7. Впровадження та розвиток альтернативних способів вирішення спорів: третейського розгляду, медіації або примирення сторін в кримінальному процесі. 8. Удосконалення системи виконання судових рішень.

№ 78 Виконавча влада і її система. Виконавча влада  сучасної України.  Виконавча влада -  відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламен­том закони та інші рішення.  Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів.  Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Також виконує  функцію підзаконного ре­гулювання сусп.відносин, тобто приймає підзаконні нор­мат.-правові акти. (КМУ приймає на основі Конституції та законів України постанови. 

Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча влада,є:  оперативність; організація на основі адміністративної підлеглості; підзаконність; підзвітність перед представницькими органами.  Виконавча влада заснована на гранично визначених ієрархічних відносинах, які передбачають чітку ор­ганізацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність. Водночас у сфері виконавчої влади містяться найбільші можливості для виникнення бюрократичних дефор­мацій, а тому особливого значення щодо виконавчої влади набу­вають питання контролю за її діяльністю з боку представницьких та судових органів, інститутів громадянського суспільства. Систему органів виконавчої влади в Україні утворюють:

 - Кабінет Міністрів України; 

- центральні органи виконавчої влади; 

- місцеві державні адміністрації, що здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі. 

Окремі повноваження органів виконавчої влади можуть надаватися законом органам місцевого самоврядування. Однак до системи органів виконавчої влади зазначені органи не входять. 

Вищим органом виконавчої влади України є уряд - КМУ. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри і сімнадцять міністрів.  Прем'єр-міністр очолює КМУ і керує його роботою. Його призначає Президент за згодою більш ніж половини конституційного складу ВРУ. Персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра. У разі дострокового припинення повноважень Президента виконання обов'язків Президента на період до обрання і вступу на пост нового Президента покладається на Прем'єр-міністра.  КМУ відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Уряд у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, обов'язкові до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр.

№79. Державне управління і місцеве самоврядування 

Держа́вне управлі́ння — є видом діяльності держави, здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод.  Державне управління є складовою політичного управління, тобто є процесом реалізації державної виконавчої влади як засобу функціонування будь-якої соціальної спільноти. Риси держ управління : 

 1) виконавчо-розпорядчий характер;

 2) підзаконність;

 3) масштабність та універсальність; 

 4) ієрархічність; 

5) організуючий характер.  

Місцеве самоврядування є особливим видом управління, що забезпечує реалізацію права територіальних спільнот самостійно вирішувати питання місцевого значення, виходячи з інтересів громадян та грунтуючись на положеннях закону. Як інститут громадянського суспільства, місцеве самоврядування: 

  • має децентралізований управлінський характер, оскільки не передбачає наявності ієрархічної структури; 

  • здійснює публічну владу на певній територіальній одиниці з метою прийняття та реалізації рішень місцевого характеру; 

— є інститутом народовладдя, що забезпечує реалізацію питань місцевого значення самим суб'єктом самоврядування; 

  • здійснюється представниками населення, що мешкає на певній території, які обираються; 

  • є самостійним Інститутом, що організаційно відокремлений від державних структур і має недержавний характер; 

— несе відповідальність за свою діяльність перед населенням і державою у разі невиконання чи порушення повноважень. Самоврядування — тип соціального управління, за якого об'єкт і суб'єкт управління збігаються, що надає можливість населенню управляти власними справами, спільно приймати рішення та діяти з метою їх реалізації.

№ 80 Держава і політичні партії 

Держава — це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян.  Взаємовідносини держави і громадських організацій — двосторонні. Більшість з них опосередковується нормами права, набуваючи залежно від цього різного характеру (державно-правового, цивільно-правового, адміністративно-правового тощо). Політична партія - це, як правило, досить формалізована політична організація зі своєю структурою (керівні органи, регіональні відділення, рядові члени), що виражає інтереси тих чи інших класів, соціальних прошарків, груп, об'єднує найбільш активних їх представників, має на меті завоювання політичної влади для реалізації певної програми соціальних, економічних, політичних перетворень.  Призначення політичної партії полягає у здійсненні функцій представництва інтересів різних соціальних груп, спільнот на рівні інтересів всієї соціальної цілісності, а також у активній роботі з інтеграції соціальної групи, яка входить у сферу політичних відносин. 

Цілі і завдання політичної партії викладені у її статуті та програмі. Основними цілями політичної партії є: завоювання влади конституційним шляхом; формування громадської думки; політична освіта і виховання громадян; вираз думок громадян з будь-яких питань суспільного життя; доведення цих думок до відома широкої громадськості і органів державної влади; висування кандидатів на виборах у законодавчі (представницькі) органи державної влади і представницькі органи місцевого самоврядування, участь у виборах у ці органи та у їх роботі тощо.  Втручання органів державної влади та їх посадових осіб у діяльність політичних партій, так само, як і втручання політичних партій у діяльність органів державної влади та їх посадових осіб, не допускається. Питання, що торкаються інтересів політичних партій, вирішуються органами місцевого самоврядування за участю відповідних політичних партій або за погодженням з ними. Органи державної влади надають підтримку на рівних умовах політичним партіям різними засобами: 

1. Забезпечення рівних умов і гарантій щодо використання державних засобів масової інформації. 

2. Створення рівних умов надання приміщень, що знаходяться у державній власності, на умовах, аналогічних умовам їх надання державним установам. 3. Забезпечення рівних умов участі у виборчих компаніях, референдумах, громадських і політичних акціях.

№ 81 Конституційна держава. Співвідношення конституційної і правової держави  Під конституційною державою розуміється держава, в якій не тільки проголошується конституція, але й забезпечується її провідна роль як знаряддя державного управління. 

Конституційна держава — це, насамперед, держава, яка обмежена нормами Конституції з метою запровадження поділу влади, народного суверенітету й верховенства права. Однак це далеко не ідеальна держава, в якій завжди існує велика кількість, зокрема, конституційних проблем.  Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову. 

Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають   пріоритет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.  Питання співвідношення конституційної та правової держави не знайшло у науці однозначного пояснення. Деякі вчені вважали, що конституційна держава є втіленням ідеї правової держави, а деякі – що це є тотожніми поняттями. Гессен вважав, що тільки конституційна держава є правовою. Котляревський вважав, що конституційність є поняттям набагато вужчим, ніж поняття правова держава. Конституційна держава – це тип держави, основним законом якої є конституція, а закріплення та юридична гарантія основних прав та свобод людини і громадянина займають у ній головне місце. Конституційною є також держава, у якій народне представництво відіграє головну роль у законодавчих та виконавчих органах. Основою правової держави має стати конституційна держава і всі ознаки конституційної держави є ознаками правової держави. До ознак правової держави відносять сформоване громадянське суспільство, високу правосвідомість і правову культуру громадян. Правова держава має характеристики і властивості, без яких не може існувати цивілізоване суспільство: гуманізм, демократизм, моральність, відсутність свавілля. Правовою є держава, де апарат держави обмежений правом. Вимогою правової держави є розподіл влади, який здійснюється в умовах представницької демократії. Тому тільки конституційна держава може бути правовою. Ці поняття не можна ототожнювати, поняття конституційна держава є більш вузьким, ніж поняття правова держава. Розбіжності між ними можна провести за трьома критеріями : за обсягом, часом виникнення і за змістом. Конституційна держава є фундаментом для правової держави. За обсягом правова держава охоплює конституційну і на її основі утворюється. Правова держава є прикладом ідеальної організації суспільства з високою правовою культурою та правосвідомістю, заснованого на принципі справедливості, до якого прагнуть і суспільство, і держава. Реально, у світі багато держав прагнуть бути правовими, але їх мало. За Конституцією Україна проголошена правовою державою, але головне, щоб вона закріпила свої позиції, як конституційна. Без затвердження конституційності не можна будувати правову державу. Україні багато треба зробити у плані формування правової свідомості громадян, організувати роботу органів публічної влади, на створення громадянського суспільства. Лише за таких умов держава має стати правовою. Поняття «правова держава» та «конституційна держава» не є тотожніми. Правова держава є конституційною, а конституційна держава не завжди може бути правовою.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]