101. Поняття та юридична характеристика засновницького договору.

Відповідно до ст. 87 ЦК діяльність юридичної особи здійснюється на основі установчих документів, які розробляють учасники (засновники) з дотриманням письмової форми. Установчі документи мають бути підписані всіма учасниками. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Під засновницьким слід розуміти такий договір, за яким засновники зобов'язуються створити юридичну особу, встановлюють порядок та умови спільної діяльності щодо її створення, а також умови передання юридичній особі майна та участі в її діяльності.

Статут відрізняється від засновницького договору тим, що він врегульовує відносини між учасниками товариства (в тому числі корпоративні) з моменту його державної реєстрації і до моменту припинення, а також питання правового статусу товариства. Засновницький договір, поряд із корпоративними, врегульовує відносини між учасниками ще до створення та реєстрації юридичної особи, які мають зобов'язальний характер. Ще однією ознакою є те, що статут, на відміну від засновницького договору, за своєю юридичною природою є локальним нормативним актом. Засновницький договір ознак нормативності не має.

Відповідно до цивільного законодавства на основі засновницького договору створюються:

а) повні та командитні товариства (ст.ст. 120 і 134 ЦК);

б) товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю (ст.ст. 142 і 151 ЦК). Причому для командитних та повних товариств засновницький договір є єдиним установчим документом. Для товариств із додатковою чи обмеженою відповідальністю закон вимагає, крім засновницького договору, ще й наявність статуту.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Укладення засновницького договору спрямоване на створення нового суб'єкта права, за результатами діяльності якого учасники можуть отримувати певний майновий зиск.

Учасниками засновницького договору, за загальним правилом, можуть бути фізичні та юридичні особи, а також публічно-правові утворення. Однак у низці випадків закон встановлює спеціальні вимоги до суб'єктного складу договорів про створення окремих видів юридичних осіб. Наприклад, засновницький договір про створення повного товариства вправі укладати тільки особи (як фізичні, так і юридичні), зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності.

До істотних умов засновницького договору належать вимоги стосовно зобов'язань учасників щодо створення товариства, порядку їх спільної діяльності щодо його створення, умови про передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлено ЦК або іншим законом (ст. 88 ЦК). Однак при створенні окремих товариств законодавством може бути встановлено спеціальні істотні умови. Це зумовлено організаційно-правовою формою створюваної юридичної особи.

Засновницький договір про створення командитного товариства має містити умови про розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів учасників (ст.134ЦК).

Щодо товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, то ст. 142 ЦК використовує поняття "договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю", який за своєю суттю є засновницьким. Зокрема, до істотних умов такого договору віднесено умови про порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку в статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови.

Засновницький договір, як один із установчих документів, укладають у письмовій формі, його вважають укладеним із моменту досягнення згоди між його учасниками за всіма істотними умовами. Обов'язковою умовою укладення договору є його підписання сторонами.

До основних прав учасників товариства належать:

1) право брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

2) право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частину (дивіденди);

3) право виходу у встановленому порядку з товариства;

4) право здійснювати відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;

5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом (ст. 116 ЦК).

Припинення засновницького договору відбувається внаслідок ліквідації створеної на основі нього юридичної особи або в разі визнання договору недійсним. Визнання засновницького договору недійсним має наслідком визнання недійсним факту державної реєстрації юридичної особи та ліквідацію останньої.

102 = 83 Договір побутового замовлення.

У Цивільному кодексі України кілька спеціальних статей (ст.348—352) присвячено договору побутового замовлення як різновиду загального договору підряду. Відповідно до статті 348 організація, що обслуговує побутові потреби громадян, за цим договором зобов'язується виконати для замовника певну роботу (пошиття одягу, ремонт побутової техніки та інших речей, чищення і фарбування одягу, виготовлення предметів хатнього вжитку тощо), а замовник зобов'язується прийняти й оплатити її.

З наведеного випливає, що замовником у договорі побутового замовлення може бути лише громадянин, а підрядчиком — спеціалізована організація (підприємство) побутового обслуговування.. З правової точки зору не повинні вважатися побутовими замовлення громадян, які не пов 'язані із задоволенням їхніх "власних потреб, а мають підприємницьку мету (наприклад, замовлення постійного промислового характеру, призначені для подальшої реалізації з метою одержання прибутку, замовлення великих промислових партій товару). Нерідко підприємства побутового обслуговування виконують замовлення інших господарюючих суб'єктів (суб'єктів підприємництва). За таких обставин на зазначені підрядні відносини мають поширюватися правила загального договору підряду.

Відповідно до статті 350 ЦК України, якщо підрядчик допустив істотні відступи від умов договору побутового замовлення або інші істотні недоліки в роботі, виконаній з матеріалу замовника, останній вправі на свій вибір вимагати або виготовлення іншої речі з однорідного матеріалу такої самої якості, або розірвання договору з відшкодуванням збитків (аналогічна норма міститься також у п.4 ст. 15 Закону «Про захист прав споживачів»).

У разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання виконавець повинен сплатити замовникові неустойку, якщо вона передбачена законодавством чи договором.

Норма пункту 10 статті 15 Закону «Про захист прав споживачів» передбачає відповідальність виконавця за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача, що виникла у зв'язку з використанням речей, матеріалів, обладнання, приладів, інструментів, пристосувань чи інших засобів, необхідних для виконання ним робіт або надання послуг, незалежно від знання виконавцем їх властивостей. Згаданим Законом детально врегульовано й інші відносини, пов'язані з відповідальністю виконавця (підрядчика).

Якщо замовник не з'явився за одержанням речі, виготовленої за договором побутового замовлення, підрядчик вправі після закінчення шести місяців з дня виготовлення речі за договором і дворазового попередження замовника продати річ у встановленому порядку, а виручену суму, за відрахуванням усіх належних підрядчику платежів (у тому числі оплата за виконання замовлення, витрати на його зберігання, реалізацію та повідомлення замовника), внести на депозит нотаріальної контори на ім'я замовника (ст.352 ЦК України, п.25 Правил побутового обслуговування населення).

Законодавством або договором можуть встановлюватися й інші умови щодо визначення ціни, строків, організації виконання замовлення тощо.

103. Предмет та принципи договірного права України

Предметом цивільного права є:

1) майнові відносини, пов'язані з використанням товарно-грошової форми:

а) відносини власності, що закріплюють існуючий в суспільстві розподіл матеріальних цінностей (благ), вони виражають статику майнових відносин, ознакою яких є те, що власник як уповноважена особа має абсолютне право щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном;

б) відносини, що виникають під час здійснення товарообігу, тобто товарно-грошові, які виникають у сфері товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника до споживача, при цьому перехід матеріальних благ від одних суб'єктів до інших здійснюється через опосередковану вартість.

Ознаками цих відносин є:

- майнова відокремленість учасників відносин;

- еквівалентний о платний характер відносин.

Під принципами цивільного права розуміють основні засади, на яких здійснюється регулювання цивільно-правових відносин. Принципи цивільного права відображають найбільш характерні його властивості. Застосування конкретних норм права можливе лише з урахуванням положень, які містять загальні принципи права.

Становлення і розвиток цивільного права базується як на загальноправових принципах, так і на галузевих. Загально-правові принципи містяться в Конституції України. Вони поширюються на всі галузі права.

Галузеві принципи закріплені у ст. З ЦК:

- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Тобто органи державної влади і самоуправління не повинні втручатися в приватне життя особи, визначати її місце в суспільстві, диктувати характер поведінки;

- неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. Держава надає рівну правову охорону власності незалежно від її форм та видів. Підстави і порядок позбавлення права власності регламентовані законом (конфіскація, реквізиція);

- свобода договору. Цей принцип реалізується шляхом: а) вільного вибору контрагентів; б) вільного обрання виду договору; в) вільного формування умов, на яких договір укладається;

- свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Не допускається адміністративне втручання в підприємницьку діяльність. Водночас керуючись інтересами публічними, держава за певних умов може регламентувати певні відносини (наприклад, обов'язковість ліцензування медичної діяльності);

- судовий захист цивільного права та інтересу. Суд зобов'язаний розглянути будь-який спір, що стосується захисту законних прав і свобод особи;

- справедливість, добросовісність та розумність. Суд не повинен стояти на формальних позиціях при захисті порушених прав.

Наявність законодавчого переліку принципів не є перешкодою до виявлення у цивільному праві й інших правових засад. Принципами цивільного права виступають також: принцип поєднання інтересів особи та суспільства; принцип недопущення здійснення цивільних прав, яке б суперечило їх призначенню, та ін.

104. Джерела договірного права.

Осовними джерелами цивільного права України є нормативно-правові акти цивільного законодавства:

1) Конституція України;

2) Цивільний кодекс України - єдиний законодавчий акт в якому систематизовані цивільно-правові норми;

3) закони України:

- "Про власність",

- "Про господарські товариства",

- "Про лізинг",

- "Про заставу" та інші (більше 900 законів);

4) підзаконні нормативні акти змістом яких є цивільно-правові норми:

- укази Президента України;

- постанови Кабінету Міністрів України;

- нормативні акти центральних органів виконавчої влади;

- нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, тощо;

5) міжнародно-правові норми та міжнародні договори України.

В Україні діє Цивільний кодекс (ЦКУ) від 16 січня 2003 р. Він складається із 6 книг, кожна з яких об'єднує сукупність норм що є підгалуззю цивільного права:

- "Загальні положення";

- "Особисті немайнові права фізичної особи";

- "Право власності та інші речові права";

- "Право інтелектуальної власності";

- "Зобов'язальне право";

- "Спадкове право".

105. Правове регулювання ціноутворення у сфері господарювання.

України і спрямована на забезпечення: рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів республіки; збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг; протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг; об'єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну; розширення сфери застосування вільних цін; підвищення якості продукції; соціальних гарантій в першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку із зростанням цін і тарифів; створення необхідних економічних гарантій для виробників; орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Законодавство України про ціноутворення складається з ГК України (гл. 21 — «Ціни і ціноутворення»), Закону України «Про ціни і ціноутворення»1 від 3 грудня 1990 р. та інших актів законодавства України, що видаються відповідно до них.

Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. В господарських договорах, укладених між суб'єктами господарювання України ціна зазначається у гривнях; у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) за згодою сторін може визначатися в іноземній валюті.

У сфері господарювання застосовуються вільні ціни і тарифи, державні та комунальні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.

Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах — також за рішенням суб'єкта господарювання.

Існує два види вільних ринкових цін: а) тверда ціна (договірна ціна, визначена на основі твердого кошторису, який може коригуватися тільки в окремих випадках за згодою сторін, у визначеному договором порядку. Зміна такої ціни після укладення договору дозволяється тільки у випадках та на умовах, визначених договором або нормами чинного законодавства та б) приблизна (динамічна) ціна (договірна ціна, визначена на основі кошторису, що підлягає коригуванню з урахуванням наступних уточнень обсягів робіт, цін на ресурси та за іншими підставами, передбаченими в договорі).

Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін.

Державні (фіксовані та регульовані) ціни встановлюються:

– на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення (перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України);

– на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання — природних монополістів (переліки видів продукції (послуг) зазначених суб'єктів затверджуються Кабінетом Міністрів України);

– на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України.

Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами.