108) Зовнішня політика гетьмана п. Скоропадського.

Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

109) Президент зунр Євген Петрушевич.

Із завершенням Першої світової війни на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Визвольна боротьба, що охопила всі етнічні українські території, становила глибокий взаємопов'язаний процес, органічну частину перетворень, які докорінно змінили обличчя Центральної та Східної Європи, всього континенту, врешті, цілого світу.

Західноукраїнські землі вступили в новий етап свого розвитку, обтяжені перебуванням у багатовіковому колоніальному ярмі. Невигідне вірнопідданство місцевої еліти щодо габсбурзької монархії гальмувало розвиток подій у Східній Галичині аж до остаточного падіння Австро-Угорщини. Українські депутати віденського парламенту прихильніше, ніж представництва інших поневолених народів, зустріли маніфест імператора Карла від 18 жовтня 1918 р., який обіцяв перетворити Австрію на федеративну державу. Як твердять деякі активні учасники тодішнього українського руху, за порадою монарха 18-19 жовтня було скликано "з'їзд мужів довір'я".

Євген Петрушевич – один із найвеличніших і найбільш активних репрезентантів українських визвольних змагань, а водночас це найтрагічніша постать нашої новітньої історії. Коли на мирних переговорах у Бересті голова австрійської делегації гр. О. Чернін відкинув домагання української делегації прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також відкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрійських українців, українська делегація, маючи співпрацю західноукраїнського політичного проводу, добилася підписання тайного договору, яким Австрія зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провінції в Австро-Угорській монархії.

Галичину могли врятувати від дальшого польського поневолення дві можливості: поміч вже існуючої української держави за Збручем, або застосування права народів на самовизначення, оголошеного президентом Вілсоном. Петрушевич був докладно поінформований про все, що діялося на Наддніпрянщині і не вірив, що від неї Галичина зможе в тім часі дістати поміч проти польської агресії. Він також побоювався помсти Антанти за Берестейський мир. Тому 18 жовтня, коли в Народному Домі у Львові зібралася УК, щоб вирішити долю українських земель Австро-Угорщини, Петрушевич запропонував, щоб УК проголосила створення української держави, а питання, з ким вона має злучитися, чи мати федеративний зв'язок, залишила на пізніше вирішення. Крім надій на Мирову Конференцію і на право народів на самовизначення, Петрушевич брав під увагу й те, що Австрія тоді ще мала поважну мілітарну силу на українських землях, яку поляки могли використати проти українців.

Внаслідок злуки ЗУНР і УНР в одну, соборну УНР 22 січня 1919 р., ЗУНР стала Західною Областю УНР (ЗО УНР), а президент Петрушевич шостим членом Директорії УНР. Але вже 11 лютого з Директорії вибув її голова – Володимир Винниченко і ця тимчасова законодавча влада УНР, що сповняла також роль голови держави, складалась знов із п'яти осіб, причому Симон Петлюра, крім головування в Директорії, був ще й Головним Отаманом війська УНР.

Вирішальною у зміні поглядів Петрушевича була його таємна зустріч із Хр. Раковським, головою уряду Совєтської України, після міжнародної конференції у Генуї. Вже перед рішенням Ради Амбасадорів у справі Галичини Українська Військова Організація (УВО) знала про зміну орієнтації Петрушевича і змінила своє відношення до нього. В березні 1923 р. делегація Петрушевича під проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москві, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичеві не вдалося підкорити собі УВО, прихильна йому група створила конкуренційну "Західно-Українску Національно-Революційну Організацію" (ЗУНРО), яка, однак, по кількох роках завмерла.

Внаслідок зміни політичної орієнтації Петрушевич втратив вплив серед української громадськості в Галичині й на еміграції і поволі відходив у забуття, хоча ще час-від-часу можна було довідатись з преси про його ноти до Ліги Націй, чи куди інде.

Слід, однак, пригадати, що Петрушевич не був тоді єдиний, хто повірив, що Совєтска Україна, скріпившись українізацією і культурним відродженням, дійсно зможе стати українською державою. Крім того, не честолюбність чи жадоба наживи вплинули на зміну орієнтації Петрушевича, а його намір далі боронити свій народ перед польським поневоленням. Здається, що Петрушевич вже в тридцятих роках побачив свою помилку.