6.1. Геополітика Сполучених Штатів Америки

За свою історію США своєю зовнішньою політикою вияви­ли агресивність західного експансіонізму. Про це свідчить вже хоча б те, що за два сторіччя після прийняття американської Конституції сухопутна територія Сполучених Штатів Америки збільшилася більш ніж у чотири рази. Створюється враження, що ще до завоювання незалежності в американців було щось більше, ніж споконвічний інстинкт експансії: суцільне бачен­ня світової імперії.

До 1783 р. Президент США Дж. Вашингтон вже назвав но­вонароджену республіку "імперією, що піднімається". "Роз­ширювати сферу" закликав і Медісон у 10-му номері "Федера­ліста"; у 14-му він говорив про "розширену у своїх межах рес­публіку" як про "єдину, велику, шановану і таку, що процвітає, імперію". Як би не розходилися між собою Гаміль- тон і Джефферсон, Джон Куїнсі Адамс та Джексон в інших су­перечках, в одному вони сходилися — у необхідності експан­сії. Сполучені Штати, "що зародилися як імперія, — писав

Р. Елстайн, — по самій своїй суті імперська держава, що роз­ширюється".

Навіть саме їхнє виникнення стало результатом морської експансії попереднього західного лідера — Великої Британії, що заснувала цілий ряд своїх баз, а потім і колоній, на узбе­режжі Північної Америки. Але ж дух західної експансії, про який йшлося, не дозволяв європейським переселенцям задо­вольнятися лише прибережними територіями і штовхав їх у напрямку безмежних (за європейськими масштабами) аме­риканських просторів. Стихійне підкорення континентального простору Північної Америки почалося задовго до виникнення американської держави.

Тисячі колишніх європейців на свій страх і ризик кинулися в глиб Американського континенту, ведені мрією про фантас­тичне збагачення. Усе, що траплялося їм на шляху, було при­речене на знищення. "Золота лихоманка" американських посе­ленців у сполученні з напівдикою можливістю робити все що завгодно і презирством до ближнього перетворили їх на натовп авантюристів, які, не припиняючи боротьби між собою, одно­часно захоплюють у корінних американців "вільні" землі.

У ставленні європейських переселенців до індіанців найяс­кравіше проявила себе така особливість західної людини, як расистський комплекс вищості над незахідними народами. Американці поводились з "нецивілізованими народами" так само, як голландці та англійці — вони не сприймали їх як рів­них собі. Більше того, дуже часто вони взагалі не сприймали їх за людей. В Америці насамперед це відчули на собі індіан­ські племена та негри, котрі туди завозилися. Вважаючи інді­анців і негрів "тваринами, що розмовляють", "біле панство" поводилося з ними відповідно.

Так, наприклад, як свідчать історичні документи, захопле­ний в Африці "чорний товар" транспортувався в Америку в та­ких умовах, що з 10 негрів до кінця плавання живими зали­шалося менше чверті, а найчастіше лише одна людина. Тіль­ки за 1661-1774 рр. з Африки в США було завезено близько мільйона живих рабів, а майже дев'ять мільйонів рабів при цьому загинуло дорогою. Прибуток американських работоргів- ців від цієї оборудки в цінах середини XVIII ст. склав не мен­ше $ 2 млрд — астрономічну на ті часи цифру.

Поводження американців з неграми-рабами як з худобою, що може розмовляти, природно, стимулювало їх опір. У від­повідь на повстання рабів плантатори південних колоній за­стосовували до них просто звірячі покарання: таврували, від­різали вуха і праву руку тощо. Вбивство повсталого негра за­охочувалося особливою премією у 455 фунтів тютюну. Але усе одно до кінця XVIII ст. відбулося понад 50 масових повстань негрів.

Якщо англійське (і загальноєвропейське) економічне підне­сення XVIII — XIX ст. стимулювалося вивозом колосальних матеріальних цінностей з колоній, то економічний ривок США, що дозволив їм у майбутньому заявити про свої геопо- літичні амбіції, значною мірою був обумовлений безпосеред­ньою рабською працею.

Рабовласницьке плантаційне господарство в Північній Аме­риці почало своє існування 1619 р., коли у Вірджинію надій­шла перша партія рабів із Тропічної Африки. Під час амери­канської незалежності розвиток рабовласницької системи до- сяг свого піку. Щоби процес поставок рабів у Сполучені Штати був стабільним і безупинним, 1821 р. група звільнених американських рабів за сприяння Американського колоніза­ційного товариства оселилася на території між Сьєрра-Леоне і Берегом Слонової Кості, назвавши її Ліберією (тобто країна свободи). Там була створена головна американська база з не­легального постачання у США рабів. Таким чином, Ліберія фактично перетворилася на колонію США. Незважаючи на те, що 1847 р. Ліберія проголосила свою незалежність і протягом наступних п'яти років була визнана провідними європейськи­ми державами, США не визнавали її незалежність аж до 1862 р. Незважаючи ні на що, уряд США під тиском рабовлас­ницького лобі у Конгресі все одно розглядав Ліберію як влас­не володіння та форпост на Африканському континенті.

Хоча розвиток рабства у США почався як одна з форм фе­одалізму, надалі плантатори стали постачальниками бавовни, рису, індиго, тютюну й іншої сільськогосподарської сировини для промисловості, що розвивалася, у Великобританії і на пів­нічному сході США.

Праця чорношкірих була набагато дешевшою, ніж праця білих. Це було вигідно аристократам і фермерам півдня США.

Раби поставлялися через Вест-Індські острови, де також роз­вивалося плантаційне господарство. В обмін на рабів работор- гівці поставляли дешеві спиртні напої, текстиль, худобу, зер­но, ремісничі товари.

Слід додати, що рабська праця використовувалася як у сільському господарстві, зміцнілому на безкоштовній негри­тянській робочій силі, так і у промисловому виробництві, де поряд з неграми фактично на правах рабів працювали мільйо­ни китайців. Як приклад, можна розглядати трансконтинен­тальні залізниці США, на будівництві яких використовува­лися майже на рабських умовах тисячі китайців.

Щодо індіанців європейські переселенці були ще більш відвертими. "Очищаючи" американські землі від непокірних аборигенів та створюючи тут свою державу, вони діяли за принципом американського генерала Ф. Шерідана: "Гарний індіанець — це мертвий індіанець". Ними тотально знищу­валися не тільки боєздатні чоловіки індіанських племен, але й жінки та діти. Історія колонізації Америки просто пере­повнена фактами нелюдського ставлення білих американців до "червоношкірих", що відповідно до сучасного міжна­родного права класифікуються як геноцид і злочини проти людства.

1862 р. уряд США видає Закон про заселення Заходу, тоб­то індіанських територій. Щоб стимулювати білих на війну проти індіанців, кожному переселенцю було обіцяно безкош­товно 160 акрів гарної землі у постійну власність. Індіанці, власники цих земель, оголошувалися поза законом. До кінця 1860-х років по всій країні йдуть їх масові переслідування й знищення.

Щоб стимулювати процес "засвоєння" земель, влада бага­тьох штатів США починає виплачувати великі гроші за кож­ний скальп вбитого індіанця. Так, наприклад, законодавчі збо­ри колоній Нової Англії призначали ціну від 50 до 100 ф. ст. за кожний доставлений скальп, у тому числі за скальп індіан­ських жінок та дітей. Ними ж американські солдати звітували перед своїми начальниками.

Щоб ні у кого не виникали сумніви щодо заходів, проведе­них приватними громадянами та американською владою, за законами США (що діяли аж до 1924 р.), індіанці не були аме­риканськими громадянами і не мали на території Сполучених Штатів ніяких прав.

Тих же індіанців, що вціліли, американська влада пересе­ляла у резервації. При цьому примусове переселення здійсню­валося як військова операція збройних сил США і супровод­жувалося актами жахливого насильства, масових вбивств і сваволі. Так, одне з найбільших і культурних індіанських пле­мен — чірокі — під час примусової депортації на захід від Міссісіпі втратило загиблими 4 тисячі чоловік із загального складу племені у 14 тис.

Протягом XVIII і XIX ст. індіанське населення було майже цілком винищене. Так, на момент появи англійців у Північній Америці там нараховувалося понад 2 млн індіанців, а на почат­ку XX ст. їх залишилося не більше 200 тис.

Після того як у результаті війни за незалежність виникла самостійна американська держава, перед її політичним керів­ництвом постало питання не стихійного, а цілеспрямованого розширення своїх територій. Головною метою в цьому сухо­путному розширенні було досягнення узбережжя Тихого океа­ну. Тобто американська держава з перших своїх кроків стала прагнути геополітичної завершеності — щоб її державні кор­дони збіглися з узбережжями океанів, які омивають Амери­канський континент.

1803 р., після тривалих, напружених дипломатичних відносин між Сполученими Штатами і Францією, США за $15 млн купили у Франції Луїзіану — територію на захід від ріки Міссісіпі, за своїми розмірами майже рівну початковій території США, а 1819 р. примусили Іспанію поступитися Флоридою, яка у 1810-1813 рр. була зайнята американськи­ми плантаторами за підтримки регулярної армії. 1836 р. аме­риканські плантатори захопили мексиканську провінцію Те­хас і оголосили її "незалежною" республікою, а пізніше при­єднали до США. 1846 р., після тривалого торгу з Великою Британією, США приєднали до себе чималу частину Орего­ну — територію на узбережжі Тихого океану. Того ж року Сполучені Штати розпочали війну проти Мексики. Розбивши мексиканську армію, вони анексували майже половину всієї її території. На захоплених землях пізніше утворилися штати Нью-Мексико, Каліфорнія і Юта. Одночасно, 1846 р., США придбали спірний із Британською Канадою Орегон, після чого було остаточно встановлено прямий американо-канадський кордон. І нарешті, у 1867 р. Російська імперія за 7,2 мільйо­на доларів продала США Аляску.