12.1. Війна, армія та простір

12

Аналіз взаємозв'язку та взаємовпливу простору та війни має свою історію. Особливе місце у цьому посідають праці прусського генерала і військового теоретика Карла фон Клау- зевіца (1780-1831). Він і донині вважається видатним фахів­цем з військового мистецтва та геополітики. Свої тези Клаузе- віц засновував на досвіді, отриманому в результаті воєнних дій у складі спочатку прусської, а потім російської армії про­ти збройних сил Французької Республіки, а потім наполеонів­ських військ. Неабияке враження на Клаузевіца справили роз­біжності між арміями, що протистоять: з одного боку, війська Республіки, а потім Імперії, а з другого — війська монархіч­них режимів. Якщо перших спонукало почуття патріотизму, то другі були з найманців. Але особливе захоплення викликав у нього Наполеон, якого Клаузевіц вважав богом війни. Фран­цузькому полководцю були властиві усі якості, яких не виста­чало генералам старого режиму: загальна концепція майбут­ньої воєнної кампанії та блискучі організаторські здібності, уміння перерозподіляти і зосереджувати сили, сміливість, вміння нав'язувати супротивнику вирішальний бій, мистецтво

маневру, що дезорієнтує ворога і змушує його робити фаталь­ні помилки.

У багатотомному дослідженні "Про війну" (1832-1837), опублікованому по смерті Клаузевіца, розкриті його погляди на природу і сутність війни, форми і способи її ведення. Тут Клаузевіц виступає як пророк сучасної війни, тобто безком­промісної, до переможного кінця, за участю величезної живої сили і техніки, що вимагає від солдатів і офіцерів повної са­мопожертви і поглинає колосальні ресурси у вигляді озброєн­ня, техніки і сировини.

Особливо вражає в міркуваннях Клаузевіца повна відсут­ність такого поняття, як простір. Яке значення може мати цей факт з погляду проблематики геополітики?

Зрозуміло, Клаузевіц розглядає такі питання, як ведення війни й умови перемоги і поразки. Вислів, що багато в чому сприяв широкій популярності Клаузевіца ("Війна є продов­женням політики іншими засобами"), відбивав його погляди на політичну природу війни: змістом війни є не вигравання бою, а реалізація політичних цілей держави (зберегти неза­лежність, розширити територію, змусити противника визнати перевагу переможця). Однак, підкреслюючи принцип суборди­нації війни стосовно політики, Клаузевіц зосередив свою ува­гу не на причинах і цілях війни, а на її методах і засобах.

Клаузевіц цілком поділяв погляди своїх попередників — військових теоретиків від китайця Сюнь Цзи до Макіавеллі, які вважали, що війна — це насамперед дуель, а найголовні­ше в ній — майстерність, розум, хоробрість дуелянтів або, точніше, протиборчих сторін. Театр військових дій із його ре­льєфом (гори, ріки тощо) міг бути вигідним або невигідним для полководця, але це лише бойовище, майже нейтральний простір для сутички противників.

Беручи участь у війнах проти Наполеона, Клаузевіц від­крив для себе феномен національних війн, де протистоять один одному не королі та принци, а народи. Однак у своїх дос­лідженнях Клаузевіц виявився як бранець минулого або, радше, як військовий, нездатний вийти за межі кастових уяв­лень. Він практично не цікавився кардинальними політични­ми змінами, до яких призвели результати війни іспанців, нім­ців і росіян проти армій Наполеона. З цього часу війна пере­стала бути творчістю привілейованих індивідуумів і перетво­рилася на справу народних мас, цілих держав. Клаузевіц й на­далі ставився до війни, як до шахової партії, хоча вже тоді відбувалися сутички гігантських військових машин, якими є національні армії. А геополітика — це наука про великі суб'єкти, такі як Англія, Німеччина.

Незважаючи на свою сучасність, Клаузевіц належить до доіндустріальної епохи. У наполеонівських війнах брали участь піхотинці та кавалеристи. Завдяки своїй волі й органі­заторському таланту Наполеон блискуче використовував чин­ники простору і часу, примушуючи свої війська рухатися у прискореному темпі, здійснюючи за кілька днів те, на що іншим потрібно кілька тижнів. Але Наполеон міг використо­вувати тільки технічні засоби свого століття: людей і коней. Перші війни промислової ери із застосуванням залізничного транспорту мали місце у другій половині XIX ст. (громадян­ська війна в США, 1861-1865; франко-прусська війна, 1870-1871). Загострення суперництва держав за володіння ресурсами (території, сировина), а також прискорення техніч­ного прогресу (паровози, пароплави, далі автомобілі й літаки) і зростання потреб у вугіллі, залізі тощо стимулювало розви­ток геополітики.

Обрій Клаузевіца обмежувався Європою, для нього це був увесь світ. Війни Наполеона спрямовані на встановлення пану­вання Франції на Європейському континенті. Однак із кінця XV ст. європейські конфлікти поступово починають поширюва­тися і на інші сторони світу, оскільки йдеться про захоплення нових земель і встановлення контролю над морями. Погляди Клаузевіца дуже добре віддзеркалюють значущість простору у війні. Простір характеризується як кількісними показника­ми (дистанції, що необхідно подолати), так і якісними (пере­шкоди або, навпаки, шляхи сполучення). Обмеження можуть бути як природні (гори, ріки, моря), так і штучні, створені людьми (фортифікації, міста). Крім того, вплив цих обмежень змінюється залежно від характеру наявних технічних засобів і організаторських здібностей полководця. Так, наприклад, для переходу через Альпи Ганнібал у 218 р. до н. е. і Суворов у 1799 р. використовували практично однакові засоби (піхотин­ці, коні, а в першому випадку ще й кілька слонів). Залізниця, автомобіль і особливо авіація скорочують і навіть значно спрощують розміри гірських перешкод. Проте географічні об­меження, зменшені або, скоріше, модифіковані в результаті технічного прогресу, продовжують існувати. Навесні 1982 р. Велика Британія, очолювана Маргарет Тетчер, не змогла подо­лати кілька тисяч кілометрів, що відокремлюють Англію від її колоніальних володінь, Фолклендських островів, захоплених аргентинськими військами; довелося створювати різнокалібер­ний флот, додаючи до нього навіть промислові кораблі і від­правляти цю армаду з Ла-Маншу в Південну Атлантику. Гео­графія залишається сукупністю обмежувальних чинників, вплив яких змінюється залежно від конкретних умов (клімат, рельєф, розташування, а також наявності сил і засобів, тран­спорту, тилового забезпечення).

Географія є також театром воєнних дій. Будучи сукупністю обмежень, простір являє собою в той же час і точку опори, су­купність переваг. Гори або море, що утруднюють маневр, у той же час перешкоджають вторгненню агресора і захищають жи­телів гірського району або острова. Простір має об'єктивні ха­рактеристики, які сприймаються свідомістю людини: наприк­лад, тропічні ліси сприймаються по-різному їхніми мешканця­ми, дослідниками, крамарями, промисловцями, туристами, поетами, екологами. Для Наполеона воєнна операція — це на­самперед передбачення. Історія більшості великих боїв пока­зує, що Наполеон максимально використовував диспозицію і переміщення військ, а також особливості місцевості.

У вересні 1870 р. німецькі війська переслідували армію На­полеона III до Седан ської котловини, оточили її і змусили французів здатися. У травні 1940 р. Седан знову став ареною боїв: німецькі танкові війська оточили велике угруповання франко-британських сил, що вступили на територію Бельгії, і знищили їх. Взимку (24.01-17.02) 1944 р. радянські війська 1-го (генерал армії М. Ф. Ватутін) та 2-го (генерал армії І. С. Конєв) Українських фронтів у результаті блискучої Кор- сунь-Шевченківської операції оточили та ліквідували велику групу німецько-фашистських військ — 73 тисячі вояків, у то­му числі 18,7 тисячі полонених. Крім того, знищено ще 15 ди­візій, серед яких 8 танкових. Ця операція проводилась за складних погодних умов.

У травні-червні 1944 р. німецьке командування вважало Білорусь з безліччю річок, озер, боліт та лісів недоступною для великих танкових з'єднань. Проте радянські танки змог­ли їх перетнути. Хоча в ході цієї операції і виникали небез­печні ситуації, німецька авіація та артилерія так і не змогли ними скористатися.

Географія розкриває свої секрети тільки тим, хто здатний зрозуміти її таємні знаки. Але людина ніколи не зможе підко­рити географію, особливо її кліматичні чинники. 1588 р. "Не­переможна армада", послана Філіппом II для захоплення Анг­лії, виявилася із самого початку ослабленою і дезорганізова­ною в результаті морських бур, і британському флоту залишилося добити рештку кораблів противника. Під час Тра- фальгарської битви (21 жовтня 1805 р.) адмірал Нельсон здо­був перемогу не тільки завдяки відмінному знанню морської справи, але й завдяки вітру, що сприяв розгрому франко-іс- панського флоту.

Географія інколи сама виступає ціллю воєнних дій. Деякі простори є предметом військового суперництва, тому що кон­троль над ними або над їхніми елементами сприймається як показник могутності їхнього власника. Цілком природно, що цінність простору прямо залежить від характеристик навко­лишнього середовища. Протягом багатьох століть Аравійський півострів залишався пустелею. Тільки після Першої світової війни, з відкриттям багатих нафтових родовищ і з настанням ери масового використання нафтопродуктів ця пустеля викли­кає неабиякий інтерес. Але в цьому є й свої недоліки. Вона стала розглядатися США як зона національних інтересів, яка з часом поширилась на весь арабський Схід. Кожна окрема арабська країна, на просторах якої є нафта, по суті позбавле­на національного суверенітету. Вона перебуває під контролем військово-повітряних сил країн-гегемонів (а з часом може ста­ти об'єктом воєнних операцій). Слід відзначити, що така ситу­ація може скластися у перспективі, наприклад, у Російській Федерації, як тільки вона позбавиться своїх стратегічних ра­кет СС-20 або буде мати мінімальну кількість стратегічних ра­кет на зразок "Тополь" та здійснюватиме дії геоекономічного чи геополітичного плану, несприйнятливі для "сімки". Не виключено, що це й перебільшення, але воно має достатньо підстав для такого гіпотетичного сценарію. А поки що виста­чає "антитерористичної" операції в Чечні та в цілому світі. "Антитерористичні" акції мають усі геополітичні та геоеконо- мічні передумови не згасати в ХХІ ст.

Так, на земній кулі постійно є простори, які виступають об'єктом національних інтересів та воєнного протистояння ок­ремих держав (наприклад, Індія та Пакистан: індійський штат Кашмір) або блоків держав. З часом воно може перетворитися на війну.

Відповідно до висловлювання Наполеона нації проводять ту політику, що їм диктує географія. Отже, кожна нація по­винна мати суцільну і незмінну геополітичну концепцію. Од­нак насправді це далеко не так. Всяка географічна ситуація викликає безліч неоднозначних і навіть суперечливих інтер­претацій. В роки Першої світової війни (1914-1918) кожен учасник подій марно намагався примирити свої ілюзії і реаль­ність, свої власні різноманітні уявлення про реальність. Од­нак війна стала реальністю, безпосередньою причиною якої була не географія, а політика, яку проводила перед цією вій­ною країна-агрессор (або країни-агресори). Деякі з країн-агре- сорів мають манію величності, яку намагаються задовольни­ти тільки за допомогою війни. Із всесвітньої історії відомо, що така історична першість до другої половини ХХ ст. нале­жала Німеччині. А втім нині таку першість все більше пере­бирають на себе США.

Відомий німецький історик Ф. Фішер, зокрема у своїй книзі "Претензії на світове панування", відзначав у 60-х роках, що його країна несе основну відповідальність за розв'язання Пер­шої світової війни. Німеччина Вільгельма II була носителькою ретельно розробленого геополітичного плану, в основі якого ле­жала ідея Mi.tteleu.ropa, тобто ідея створення під егідою Німеч­чини великого економічного простору в Центральній Європі. Основним документом була "Вереснева економічна програма" (1914), розроблена канцлером Бетман-Хольвегом. Метою прог­рами було у результаті війни створити митний союз європей­ських держав від Франції до Польщі та ізолювати в такий спо­сіб морську державу Велику Британію, з одного боку, і Росію — з другого. Положення "Вересневої програми" нагадували основ­ні напрями проекту континентальної блокади Наполеона І у 1806-1811 рр., спрямованої на створення великих регіональ­них самодостатніх об'єднань.

Ця геополітична концепція викликала чимало заперечень і суперечок у самій Німеччині. МШеІеигора (тобто вся Європа, за винятком Росії, Великої Британії, Іспанії і Португалії) по­глинула 1913 р. лише 50 % німецького експорту і змогла по­крити лише 30 % імпорту Німеччини. Реорганізація еконо­мічного життя за найжорсткіших принципів автаркії, можли­во, могла б дозволити Німеччині знайти на континенті ринки збуту, які вона втратила у результаті розриву торгових зв'яз­ків з Англією, за умови, що інші континентальні держави пе­реорієнтуються на німецьких постачальників. Однак у будь- якому разі Німеччина не змогла б придбати в Центральній Єв­ропі ряд життєво важливих товарів.

Історичним фактом є й те, що нацистська Німеччина також несе відповідальність за розв'язання Другої світової війни (1939-1945). Антигітлерівська коаліція держав, головна роль серед яких належала США та СРСР, одержала перемогу. Всту­паючи у війну у грудні 1941 р., США не припускали, що піс­ля перемоги над Німеччиною і Японією вони не зможуть зали­шитися ізольованими від зовнішнього світу, що дозволило їм свого часу спокійно будувати і розвивати економіку поза зо­ною європейських воєнних конфліктів. На думку президента Рузвельта, гарантом післявоєнного світу повинні були стати інституційні структури (насамперед ООН), що дали б можли­вість переможцям (США, СРСР, Китаю, Великій Британії і по­тім Франції) погоджувати свою політику в рамках міжнарод­них організацій (головна роль приділялася Раді Безпеки ООН). США не були готові обмежити свій суверенітет в ім'я міжнародного правопорядку. Саме тому під час Бреттон-Вуд- ської конференції (1-22 липня 1944 р.), присвяченої створен­ню нової міжнародної валютної системи, США виступили про­ти британського плану, викладеного видатним економістом Кейнсом, який пропонував створення міжнародної валюти — банкора. У цьому разі фунт стерлінгів, що служив основою міжнародної валютної системи з 1815 до 1914 р., був би замі­нений не іншою національною валютою, тобто доларом, а принципово новою валютою, що випускається загальним фондом для центральних банків.

Після Першої світової війни держави-переможниці, поси­лаючись на право народів розпоряджатися своєю долею, пере­кроїли значною мірою карту Європи і Близького Сходу. 1945 р. переможці проголошували вже інші принципи (див., зокрема, Декларацію про звільнену Європу, прийняту в Ялті 11 лютого 1945 р.).

У результаті Другої світової війни Велика Британія остаточ­но поступилася своїм місцем США. Велика Британія сприйма­ла США як сина, що зробив блискучу кар'єру. Вона досить спо­кійно поставилася до ролі вірного помічника і шановного рад­ника при сильному, але необтесаному партнері — США. У свою чергу США, що повернулися до політики ізоляціонізму 1919 р., виявилися втягнені мимоволі у світову політику. Пре­зидент Рузвельт прекрасно усвідомлював необхідність цього кроку, але більшість американців сприйняла відмову від ізоля­ціонізму тільки тому, що вважала себе жертвою агресії (напад Японії без оголошення війни на Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. та гітлерівської Німеччини 11 грудня 1941 р.).

Атлантична хартія, підписана Черчіллем і Рузвельтом 14 серпня 1941 р., офіційно закріпила перехід світового лі­дерства від Великої Британії до США ще під час Другої світо­вої війни. За кілька тижнів до появи цього документа Радян­ський Союз вступив у війну проти гітлерівської Німеччини і став союзником Великої Британії. Атлантична хартія містила в собі розширений варіант "14 пунктів" Вільсона і була по су­ті чернеткою доктрини універсалізму, дія якої поширювалася на весь світ: заборонялися будь-які територіальні зміни без згоди населення цих територій; проголошувалося право наро­дів вільно вибирати спосіб правління у своїй країні; затвер­джувалася рівність усіх народів, великих і малих, переможців і переможених у питаннях міжнародної торгівлі і доступу до джерел сировини; закладалися основи співпраці держав в еко­номічній і соціальній сферах; проголошувався принцип свобо­ди судноплавства у відкритому морі.

Цією спільною заявою дві великі англосаксонські держави продемонстрували повну єдність своїх поглядів на післявоєнне мирне врегулювання. Проте перехід відповідальності від Вели­кої Британії до США з урахуванням інших обставин завершив­ся з перемогою над загальним противником у війні створенням глобальної геополітичної осі протистояння: Сходу і Заходу, між атлантичним і радянським блоком держав.

Антагонізм між Сходом і Заходом, тобто постійне протисто­яння між атлантичним і радянським блоком (що продовжува­лося з кінця 40-х до кінця 80-х років), безумовно, не означав кінець геополітики, незважаючи на дві важливі причини. Перша — ідеологічного характеру. Світова система викриста­лізувалася в ході боротьби двох ідеологій (ліберально-капіта­лістичної і марксизму-ленінізму), кожна з яких претендувала на універсалізм. Це ідеологічне неприйняття один одного не усувало, не нейтралізувало всі інші джерела конфліктів, а тільки їх камуфлювало, створювало враження про їх відми­рання. Друга — стратегічного характеру. Виникнення біпо­лярної системи Схід — Захід наприкінці 40-х років супровод­жувалося подвійною революцією у воєнній сфері: створення ядерної зброї. Ситуація в 1945 р. була зовсім іншою. Тоді зі­штовхнулися два погляди, що будь-яке взаєморозуміння і будь-яке зближення неприпустимі. З одного боку, США, щоб уникнути руйнацій завдяки своєму географічному положенню й чисельно посиливши промисловий потенціал, виступали за світовий порядок, заснований на свободі торгівлі. З другого боку, Радянський Союз, зруйнований війною, що прагне за­хистити себе від нового раптового нападу, залишився вірний своїй політиці обложеної фортеці. За такої ситуації почалося нове протистояння між морською державою — лідером атлан­тичного блоку, і континентальною державою — лідером блоку соціалістичних країн. Головними знаряддями цієї боротьби стають економіка, інформація та війна.