1.1. Предмет геополітики

Термін "геополітика" складається з двох грецьких слів: geo — земля, роШікоз — все, що пов'язане з місцем: держава, громадянин тощо.

Традиційно геополітику розглядають як науку про вплив географічного простору держав на їхні політичні цілі й інтере­си. У сучасних дослідженнях геополітика трактується значно ширше — як наука про зв'язок і взаємодію географічного простору і політики. Відповідно вона повинна вивчати, з одно­го боку, властивості простору, що позначаються на тих чи ін­ших політичних акціях, на їх характері й резонансі, з друго­го — дію політики на простір, його перетворення відповідно до волі та цілей людей і їх спільнот. Саме це розуміння геопо­літики є найпродуктивнішим. Учені вбачають у геополітиці царину знань, що вивчає комплекс економічних, географіч­них, демографічних, історичних, політичних та інших факто­рів, які взаємодіють між собою й впливають на стратегічний потенціал держави. Так інтерпретують геополітику вітчизняні та російські вчені В. О. Дергачов, Е. О. Поздняков, К. С. Гад- жиєв, Ю. В. Тихонравов та ін.

На думку Е. О. Позднякова, геополітика основну увагу приділяє розкриттю можливостей активного використання по­літикою факторів фізичного середовища і впливу на нього в інтересах військово-політичної, економічної й екологічної без­пеки держави. Практична геополітика вивчає все, що пов'яза­не з територіальними проблемами держави, з раціональним використанням і розподілом ресурсів, включаючи і людські.

К. С. Гаджиєв розглядає геополітику як дисципліну, що вивчає основні структури і суб'єкти, глобальні чи стратегічні напрями, найважливіші закономірності та принципи життєді­яльності, функціонування й еволюції сучасного світового спів­товариства.

Ю. В. Тихонравов, поділяючи точку зору Е. О. Позднякова про суть геополітики, про доцільність її походження як науки і практичної сфери, визначає геополітику як галузь знання, що вивчає закономірності взаємодії політики із системою не- політичних факторів, які формують географічне середовище (характер розташування, рельєф, клімат, ландшафт, корисні копалини, економіка, екологія, демографія, соціальна страти­фікація, військова міць).

Поряд із викладеним розумінням геополітики (умовно роз­ширеним) у ряді публікацій останніх років йдеться про обме­жене коло проблем, досліджуваних цією наукою. Так, у росій­ському виданні "Политология. Энциклопедический словарь" ге­ополітика трактується як одне з фундаментальних понять теорії міжнародних відносин, що характеризує місце і конкретно-істо­ричні форми впливу територіально-просторових особливостей розташування держав, блоків держав на локальні, регіональні, континентальні та глобальні міжнародні процеси.

Згідно з М. О. Нартовим геополітика — наука, система знань про контроль над простором. О. Г. Дугін вважає геопо­літику насамперед ідеологією — це світогляд влади, наука про владу і для влади. Це наука уряду. Тільки з наближенням до соціальної верхівки людина відкриває значення геополітики, тоді як до цього вона сприймалась як абстракція. Геополіти­ка — дисципліна політичної еліти (як реальної, так і альтер­нативної), яка у сучасному світі становить підручник влади, де характеризується, що варто враховувати, приймаючи гло­бальні (доленосні) рішення — такі як укладення угод, початок воєн, здійснення реформ, структурна перебудова суспільства, уведення масштабних економічних і політичних санкцій тощо.

Історія дала чимало підстав для тлумачення геополітики як ідеології. Практично всі найвідоміші геополітики посіда­ли досить високі місця в суспільстві, були поважними чинов­никами або державними діячами і впливали на прийняття політичних рішень не тільки своїми концепціями, а й безпо­середньо.

Геополітика дійсно є важливим компонентом ідеології, ви­конує визначені ідеологічні функції. Разом з тим, на наш пог­ляд, це передусім наука та наукова дисципліна і тому не мо­же бути зведена до ідеології.

У рамках геополітики дослідники виділяють два досить чіт­ко означені напрями: 1) геополітика доктринально-норматив- на, пов'язана насамперед з ім'ям К. Хаусхофера, і 2) геополі­тика оціночно-концептуальна, представлена А. Мехеном, X. Маккіндером, Н. Спайкменом та ін. Ці напрями чітко не розмежовані, проте мають досить виражену специфіку.

По-різному суть геополітики визначають сучасні зарубіжні видання. "Енциклопедія Американа" розкриває специфіку геополітики у вивченні географічних аспектів політичних феноменів. Автори "Нової енциклопедії Британіки" констату­ють необхідність розширення кола проблем, досліджуваних геополітикою, з урахуванням нових реалій: географічного впливу на силові відносини в міжнародній політиці. У мину­лому сфера національного впливу окреслювалася, головним чином, географічними факторами. Але у зв'язку з розвитком комунікацій і транспорту їх роль зменшилась.

Найбільш адекватне сучасне розуміння геополітики подано в "Міжнародній енциклопедії" і в публікаціях американсько­го вченого К. Грея. У "Міжнародній енциклопедії" геополіти­ка визначається як дисципліна, що досліджує відносини між континентальними і морськими ареалами і політикою з метою проведення відповідної зовнішньої політики. К. Грей у другій половині 70-х років назвав геополітику наукою про взає­мозв'язок фізичного середовища, як воно сприймається, змі­нюється і використовується людьми і світовою політикою. Згідно з К. Греєм геополітика торкається взаємозв'язку між­народної політичної могутності і географічного фактора. Від­повідно до цієї позиції геополітика охоплює "високу політику" безпеки та міжнародного порядку; вплив просторових відно­син на зростання і занепад силових центрів; виявляє техноло­гічні, політико-організаційні та демографічні процеси на тво­ренні держави, забезпечує внутрішню та зовнішню конверта­цію могутності країни в ефективну та результативну гегемо­нію та контроль над простором.

Інакше кажучи, геополітика як наука — це система і су­купність знань про організацію гегемонії та контролю влади над простором, яка має політичний сенс та соціально-еконо­мічну основу, можливості та здібності до зміни та реалізації життєво важливих цінностей, інтересів і цілей. Таке розумін­ня геополітики дає уявлення про її предмет у загальному пла­ні. Цей предмет геополітики складають закони організації контролю і гегемонії влади над простором. Основним з них, на думку багатьох відомих дослідників, є закон фундаментально­го дуалізму, який полягає в географічній розбудові планети та історичній типології цивілізації. Він зводиться до протистав­лення сухопутної могутності ("телурократії") морській ("тала- сократії"). Суша — це завжди стійке, міцне, тверде, ґрунтов­не. Море динамічніше та налаштоване на зміни, головним чи­ном до новітніх технологій та техніки. Йому притаманний дух підприємництва, індивідуалізму. По суті це банківсько-фінан­сова та торговельна цивілізація. Віками континентальні циві­лізації домінували над морськими: Спарта й Афіни, Рим і Карфаген. З розвитком техніки, а потім науково-технічної ре­волюції об'єктивно посилилась позиція Моря. Тим самим зростає роль простору в людській історії. Про це пише амери­канський геополітик А. Мехен у роботі "Вплив морської сили на історію".

Одвічний геополітичний дуалізм досяг максимальної напруги в часи "холодної війни" 1946—1991рр.: телурократія ототожнювалась із СРСР, а таласократія — зі США. Цьому геополітичному виміру міжнародних зв'язків та відносин від­повідала також гостра боротьба полярних ідеологій: ідеологія лібертаризму — радикального лібералізму (М. Фрідмен, США та Ф. Хайєк, Австрія та ін.) й ідеологія марксизму як ідеоло­гія реального соціалізму.

Отже, основний закон геополітики зводився до протистоян­ня держав та народів у галузі світосприйняття, а також в ре­альному перерозподілі земної кулі на зони гегемонії та кон­тролю з боку телурократії (СРСР) та таласократії (США). Бе­зумовно, і США, і СРСР співпрацювали між собою у різних сферах, а не тільки протистояли одне одному. Інакше кажучи, з основного закону геополітики випливає не тільки розлом, бо­ротьба, але й закон синтезу Суші й Моря — "Берегова зона", або тітіаий — фрагмент таласократії або телурократії. Як від­значає російський геополітик О. Дугін, "Берегова зона" нага­дує, з одного боку, "острів і корабель", а з другого — "імперію та дім". Дійсно, гітіаий являє собою специфічну геополітич- ну реальність зі своєю логікою, своїм "географічним розумом" і великим впливом на таласократію і телурократію. "Берегова зона" має усі підстави розглядатися як специфічний суб'єкт історії, який самореалізується у логіці планетарного дуалізму.

Дуже важливим є закон підвищення геополітичного стату­су окремої країни або їх об'єднань як суб'єктів міжнародного права. У зв'язку з цим виникає потреба відзначити, чи спро­можна та чи інша держава скористатися з необхідності реалі­зації цього закону, а тому бути дійсно геополітичним суб'єк­том у сучасному світі, що так і не став більш безпечним, а нав­паки, несе в собі значну загрозу миру на планеті. Так, "розширення НАТО на Схід" є доказом зміцнення могутності таласократії шляхом зростання обсягу "Берегової зони". Ре­альні зовнішньополітичні акції керівництва Росії в бік збли- женняз Вашингтоном і прийняття по суті його правил гри на міжнародній арені означає зростання могутності таласократії та можливу втрату Росією іміджу самостійного геополітично­го гравця на міжнародній шахівниці розкладу геополітичних сил. Можливо, враховуючи цю реальність, Москва поглиблює свою співпрацю з НАТО і бере на себе дещо новий європей­ський геополітичний статус, що має далекосяжні наслідки як для Європи, так і для Росії.

Обрати певний геополітичний статус держави-суб'єкта в ми­нулому, а тим більше на початку ХХІ ст., означає також і виз­начення стратегії на майбутнє. Так, Україна часто ідентифікує себе з часом Хмельниччини або УНР, хоча прагне у процесі по­будови нової державної ідентичності виходити із сучасних реа­лій, що потребує визначення національних інтересів та голов­них цілей, напрямів і пріоритетів у розвитку країни. Але це відповідає вимогам класичного геополітичного мислення. Від­ступ від усталеного твердження призводить до перекручення думки про однополярність світу, кодекс якого припускає віру в безумовну зверхність США над рештою національних держав та їх глобальне право на "патронаж" над світом. Усе це і виз­начає відповідно до стандарту посткласичного (постмодерніст- ського) геополітичного мислення дію нового закону — закону пріоритету інтересів "пристосованих" (насамперед "сімки") та рух від "непристосованих". Забезпечується це відокремленням фінансового капіталу від промислового, а також ославлюван­ням національного суверенітету, який втрачає здатність захи­щати свої ресурси від геополітичного суб'єкта-гегемона з ха­рактерним для нього комплексом зверхності та месіанства, а національну економіку — від глобальних фінансових спеку­лянтів у період становлення принципової неспроможності національних урядів "непристосованих" держав самостійно ке­рувати суспільним розвитком та політичним хаосом — теро­ризмом, міжетнічними війнами, ексцесами релігійного фунда- менталізму та націонал-екстремізму. Чим наочніша статистика усіх цих ексцесів, тим вище обурення співтовариства розвине­них геополітичних держав-суб'єктів проти тих, хто неспро­можний дати собі раду і не дає зробити це іншим.

Таким чином, можна констатувати: сутність геополітики сучасності полягає у планетарному дуалізмі Суші й Моря як геополітичного феномену.